Гумор, любов і... спротив злу: твори Гайдна, Моцарта і Шостаковича

Твір Гайдна навіяний романом «Розсіяний». Це свого роду компіляції музики до однойменної п’єси Ж.-Ф. Реньяра — дуже потішної і не позбавленої гумору. У фіналі є прийом майже авангардистський (чи то пак театральний), коли оркестранти несподівано фальшивлять. Погоджуємось із Х. Ерлом, що музику слід сприймати «наживо», а не в запису. Востаннє цю симфонію оркестр виконував 2010 року.

Інші складові заявленої програми для багатьох присутніх — це спогад «забутого». Різноманітність у програму внесла участь володарки соковитого й пластичного голосу солістки Надії Сичук. Усього п’ять хвилин виконання у популярному творі Моцарта — і ти вже відомий ширшому загалу. Але за цими п’ятьма хвилинами — роки наполегливої праці. Що можна висловити індивідуального у творі, який виконували десятки співачок зі світовим ім’ям — Монсеррат Кабальє, Едіт Матіс, Кірі Те Канава, Lennake Ruiten чи «шовкове сопрано» — Барбара Фріттолі? Тут завжди важливі відтінки, залежно від темпераменту виконавиці та різновиду сопрано: ліричне, драматичне, колоратурне тощо. Виконання цієї духовної партії (у перекладі — «Йду, але куди? О, Боже!») проникнуте ніжністю й теплотою, вимагає від солістки досконалої техніки, великої душевної й фізичної напруги, здатності приховати, особливо у високих та низьких нотах, свої фізичні зусилля. Класицизм не терпить демонстративності — дух і розум мають торжествувати над тілом.

Програма, як видно, досить симбіозна, поєднує класицизм і модернізм. Упродовж години у другій частині ми із «світу горішнього» повернулися у реалії ХХ ст. і стали свідками народження на сцені Симфонії № 11 Дмитра Шостаковича — твору, який через образи і тематику революції 1905 року виразив роздуми і переживання творця, що виборював своє місце під сонцем у кліщах тоталітаризму і з надією сприйняв хрущовську відлигу. Прем’єра відбулася 30 січня 1957-го у Москві під орудою Н. Рахліна. До речі, свого часу цей диригент виступав з одеським оркестром.

Як відзначив під час короткої прес-конференції Хобарт Ерл, Шостакович — майстер «подвійного дна», у цьому творі ладову систему основної теми побудував на монограмі, що містить перші літери його імені у німецькому прочитанні — DCSH. Це не лише знак історичної присутності творця, але й, на мою думку, своєрідний спосіб убезпечити себе від плагіату. Адже це був час, коли талант, навіть геній, за висловив композитора, «стирали як маленьку пляму великою чорнильною гумкою». Протестні настрої автора вловила присутня під час прем’єри Анна Ахматова. Почуття гніту, народження спротиву, скорбота за невинно убієнними породжують згодом гнів проти тиранів, розгортають пружну музичну тканину, ніби спіраль. Упродовж безперервного виконання всіх чотирьох частин симфонії зал перебував у надзвичайній напрузі. Часом стискалися зуби і кулаки («9-е січня», «Вічна пам’ять»). Як ніжно дихали скрипки і впроваджували тонкі вібрації віолончелі у скорботній і тужливій третій частині! У четвертій, що ближче до сцени, під ногами просто гуділа долівка («Набат», на мотив пісні «Шалійте, кати!»). Це надзвичайно художньо, грандіозно — це сила! Чудове виконання оркестру, особливо у цьому місці духових та ударних.

Немає сумніву, про яку тиранію йшлося. Цитую фрагмент запису Дмитра Шостаковича із його щоденника: «По Украине, по ее дорогам испокон веков бродили певцы. Их там называли лирниками и бандуристами. Это были почти всегда слепые и беззащитные. Но никто их никогда не трогал. И не обижал. Обидеть слепого — что же может быть позорнее? И вот в середине 30-х годов на Украине объявили, что должен состояться Первый Всеукраинский съезд лирников и бандуристов. Дескать, надо всем народным певцам собраться вместе. И обсудить, что делать на будущее… И слепые поверили. Со всей Украины из маленьких, всеми забытых сел приползли на свой Первый съезд. Сошлось их довольно много, — говорят, несколько сотен человек. Это был живой музей. Живая история страны. Все ее песни. Вся ее музыка и поэзия. А их почти всех расстреляли. Почти всех этих несчастных слепцов. Зачем это сделали? К чему был этот садизм — резать слепых? А просто так. Чтобы не мешались под ногами…» Це лише один загальновідомий факт злочину проти людяності. У вустах сучасника він справляє приголомшливе враження, а ще дає ключ до глибшого розуміння творчості Шостаковича. Для нас цінно також, що в умовах СРСР Шостакович сприймав Україну як окрему країну зі своєю історією, культурою і традиціями.

Сьогодні Д.Д. Шостакович залишається одним із найбільш затребуваних композиторів минулого століття. Солідний список виконаних творів митця демонструє й НОФО, у тому числі із запрошеними диригентами. Так, 2008 року була виконана Симфонія № 13 («Бабин Яр», Х. Ерл), у 2010-у рання Симфонія № 1 (О. Гуляницький), згодом — «Камерна симфонія», предтеча одинадцятої (Х. Ерл). Минулоріч серб Б. Скендерович спільно з НОФО порадував нас «З балетної сюїти № 3», а львів’янин М. Юсипович — знаменитою Симфонією № 14. Про більшість із цих концертів повідомляли «Чорноморські новини».

Володимир КУДЛАЧ.

P.S. Принагідно висловлю сподівання на те, що у майбутньому наш національний оркестр як проповідник гуманістичних цінностей підготує концерт і в пам’ять жертв Голодомору в Україні 1932—1933 років. Нині має 80-ліття цієї трагедії. Крім творів Д. Шостаковича у подібній програмі, на мою думку, доречні симфонічні та вокально-симфонічні твори Б. Лятошинського, В. Сильвестрова, Є. Станковича. Ще одна подія, яку чекає музичний світ, — 200-річчя Р. Вагнера, що відзначатиметься вже у травні.

В. К.