Ой Морозе, Морозенку, славний наш гетьмане...

Про Валентина Мороза, нашого славного і широко відомого поета, якого ми називали (поміж собою) і гетьманом, і патріархом, сказано багато і гарно. І не тільки в газетах та журналах. Кілька років тому Володимир Гаранін випустив цілу книжку-монографію про свого побратима і земляка (обидва родом з Кіровоградщини), про його небуденну творчість. Чимало написано у методичних розробках для вивчення теми «література рідного краю», які видає для учителів шкіл та технікумів Одещини наш Інститут підвищення кваліфікації. Немало мовлено і про цикл віршів про Тараса Шевченка, якими поет вніс своє вагоме слово до Шевченкіани. Відзначаються так звані «антивірші» Валентина Мороза, справжні поетичні шедеври. Особливо «Я так боюсь свободи для рабів», «Антивірші про яничарство», «Антивірші про єгипетський полон»…

Драматична поема «Земля і слово» присвячена подіям, що відбувалися у Болгарії за часів Христо Ботева, але там легко вгадуються українські реалії, «поет вдало використав можливості такого унікального тропу, як алегорія» (В. Гаранін). Хоча йдеться про Болгарію, кожен українець-інтелігент був у полоні тих явищ, що мали місце в Україні в апокаліптичному ХХ столітті.

Прекрасна лірика, проникнення у філософію кохання, чудові замальовки природи, використання її характерних особливостей, що споріднені з людським єством, можна віднайти у кожній збірці Валентина Мороза, а їх у нього понад двадцять: «Говоріть, колоски, говоріть», «Ми — земля», «Дерево на обрії», «Білий-білий світ», «Тінь дощу», «Крило трави», «Моя душа — як пташка на долоні», «Ми листуємося з лісом», «Зелена кров веселої верби»...

Ще ж ніби недавно заходили до нього «на радіо», де він священнодіяв, бо дуже сумлінний і прискіпливий був редактор! Любив усе по закону виконувати. Любив пропагувати українську культуру, поезію, організовував акторські передачі, підтримував зв’язки з художниками. А сотні виступів перед читачами на заводах, у селах!.. І скрізь він був активним пропагандистом нашого слова, нашої пісні, українського духу.

Тож хочу поділитися з читачами своїм світлим спогадом із тих, юних і ще радісних, літ.

Пригадую, увечері 31 грудня 1964 року перший раз пішли ми колядувати. Офіційно. Привселюдно. Після кількох репетицій на філфаці (провулок Маяковського, 7) університету ціла ватага студентів, визивно сяючи вишиванками, масками кози, чорта, Маланки, Чорнобога тощо, залила Одесу. У міхоноші за плечима чималий міх, де чітко написано: «Дайте ковбасу, бо хату рознесу» — це наші художники постаралися, з училища Грекова: Юрко Лесюк з колегами, Михайло Піпан.

Я був Маланкою. Довга сорочка, аж до землі, маска симпатичної жіночки давали мені право залицятися до чоловіків у трамваях, на вулицях, у квартирах, куди нас запрошували. Та завдання ми собі поставили простеньке: заходити до наших університетських викладачів, до письменників, до тих, кого поважали і любили. Хотіли підтримати їхній дух, показати, що «ще не вмерла!»

Та й вони нам віддячували — пригощали, наливали чарку, дякували зі сльозами на очах. Обидві одеські газети подали про це інформацію позитивну, якусь радісну.

А я запам’ятав на все життя, з якою образою Валентин Мороз дорікав мені, що до нього не зайшли. Тож через рік ми вирішили навіть почати з його хати-квартири десь біля Старокінного ринку. Як святочно, як урочисто приймали нас Валентин і його дружина Ірина (з роду Меліхових) і її мама Ніна Олександрівна! Оті вишиті сорочки, оті радісні, палаючі щастям очі, отой стіл, оте натхнення, з яким ми виводили «Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся, ой радуйся, Земле: Рік новий народився!». «Рік» ми співали не через цензурні міркування, а тому що Син Божий народиться через тиждень, 7 січня.

Потім був третій, четвертий раз, до 1970 року. Ватага налічувала 60—80 колядників. Ми згодом уже наймали автобус ЛАЗ, щоб скоріше пересуватися по місту, щоб провідати більше людей. Тож ледве вміщалися у тому автобусі.

Але щоразу Валентин Мороз кликав нас до себе, просив прийти з колядою. Його глибоко українська душа відчувала себе трохи скутою у цих реаліях одеських і тому тягнулася до свого, рідного, пам’ятного з дитинства. Щоразу Валентин показував нам свою чудову колекцію писанок, яка могла важитися з подібними у Павла Маркушевського і в Тараса Максим’юка. Прогриміла тоді, десь у 1965-у чи 1966-у виставка писанок, яку влаштували в археологічному музеї Валентин і Тарас.

Про ті часи є у мене вірш (це із поеми про героїчну нашу землячку Ніну Строкату-Караванську «Донька Одеси»), де й Мороз згадується. Ось він

Колядування новорічні

1965—1970 рр.

Коли усе лиш біле й чорне —
строкатість є смертельний гріх,
та ще така ось — неприборкна,
аж вибухова, ніби сміх.

Щорік строкатіла Одеса,
коли святі колядники,
повиривавшись із-під преса,
стікалися під ялинки,
чи уливалися в квартири
строкатістю вишиванок,
чи, закрутившись граєм-виром,
вливались в пісню чи в танок.

Йшли Білобог із Чорнобогом,
Маланка, Циган і Козак.
І Авдієвська — круторога,
примхлива Дідова Коза...

І тало серце у Мороза,
і Гетьман відпускав гріхи,
і Твердохліба чисті сльози
збирали ми в свої міхи.

Там Жаборюк вино виносив,
Швець, Маркушевський розцвітав,
Прісовський маску брав на носа
І Ткач з Данилками світав...

Це так строкатило Одесу!
Різдво у душах, як свіча...

А Змій Горинич кадебеський
з досади голову втрачав.

Коли зустрічаю когось із братів-сестер по альма-матер, університету, починаємо згадувати ті часи… При імені Мороза Ала Ільницька, його співкурсниця, нині вчителька у Базар’янці Татарбунарського району, на мої слова «Чорт його знає, чим пахне солома», одразу ж додала: «Знає Мороз, та не скаже нікому!»

І далі як почала вихваляти Валентина!

— Олексо, ти ж його повинен пам’ятати, бо ми разом поступали тоді. Тобі тоді балу не вистачило, і ти не пройшов по конкурсу. А ми вчилися, і Валентин був у нас старостою курсу. А яким! Що б ти його не попросив — виконає з радістю! Усі ми його любили і поважали! І за людяність, і за поетичний талант. Особливо прославився Валя цим віршем, написаним десь аж у Середній Азії, куди був поїхав зі студентською будівельною бригадою.

— Знаю, Алочко, знаю. А отой вірш про кабак і шинок!? Він був у всіх на вустах:

Стояли на кордоні з обох боків отак:
шинок з одного боку,
а з другого — кабак.
В однім пили казьонку,
а в іншім — самогон,
чарки дзвеніли весело,
але — через кордон.
І раптом самогоночки не стало
у шинку…
І треба ж нам на голову біду таку!..
А в кабаці казьоночка рікою,
брат, тече,
а товариство в кабаці сидить
плече в плече.
І не один подумав:
облишмо самогон,
ходімо пить казьоночку!
Але ніззя — кордон.
Та нам прийшли на поміч брати
із кабака:
споїли прикордонників! Біда яка!
А наші — як побачили:
немає ж перепон,
у крик: «Дайош казьоночку!» —
і шасть через кордон.
І закричали весело сентенцію таку:
«К’їдроні мать всі шинки
і слава кабаку!»

Нинішній читач, мабуть, прочитає оце і здивується — що ж тут такого?

А в той час за подібні вірші можна було загриміти туди, де Макар телят не пас. Бо ж дуже прозоро виглядали оті натяки на так звану «дружбу народів», споєних-спаяних горілкою… Та Валентин зумів так тонко обіграти ситуацію, що до нього не могли придертися.

Не можу не згадати і його чарівну дружину, вірну і самовіддану Ірину Олексіївну. Все життя вона, кандидат психологічних наук, доцент, працювала і працює у педінституті імені Ушинського (тепер університет!). Вона зробила неймовірне: зуміла у 1991-у після дуже важкої хвороби чоловіка вернути його до життя, і Валентин ще багато літ плідно працював у нашій літературі, радуючи нас чудовими віршами...

Сумую, схиляю голову, висловлюю глибокі співчуття рідним і близьким.

Олекса РІЗНИКІВ.