Дорога у три чверті століття
Дмитрові Шупті — 75!
Вітаючи добре знаного і шанованого в Україні та за її межами поета Дмитра Романовича Шупту з його пресимпатичним ювілеєм, хочеться побажати йому решту дистанції до справді круглої дати (лишилось якихось там чверть століття) пройти на тому ж диханні, з тією ж відвагою і поетичним результатом, не нижчим.
У спорті це називається висока стабільність. От і тепер, у щойно минулому році, поет подарував читачеві дві свої книги — «Турецький вітер» та «Зелені ріки зріючого літа», оригінальна поезія і переклади, — про які хотілося б сказати кілька слів по гарячих слідах.
Але спочатку кілька слів про самого автора. Дмитро Романович — чоловік унікальний. Навіть якщо пунктиром, то вимальовується картина вражаюча: стартував у селі Курінці на благословенній Полтавщині, далі — школа, котельник на заводі, студент медучилища і медінституту у Сімферополі, який закінчив з відзнакою, зубний лікар, фельдшер на станції «швидкої допомоги», хірург-ординатор, викладач хірургії, фітотерапевт, автор унікальної монографії «Хірург без ножа», в якій згруповано майже тисячу лікарських рослин, і паралельно активна суспільно-політична і творча діяльність, переслідування, репресії, Лук’янівська в’язниця, і в тому кошмарі понад чотири десятки видань, серед яких —оригінальна лірика, у тім числі й дитяча, переклади, сатира та гумор, тексти для музичних творів, визнання, нагороди...
Типова доля як для нашої нетипової епохи. А вистояв, не розгубився і не загубився тому — переконаний в цьому! — що у своєму житейському словнику визначив як ключове слово «здоров’я». У філософському сенсі.
Міцним здоров’ям віє і від останніх його книг, вже тут згаданих.
Теплий турецький вітер
Серпень над морем гойдає.
Літо на крилах вітру
З пляжів моїх відлітає.
Яке глибоке і вільне дихання, ритміка: «Теплий турецький вітер»; другий рядок немов сам погойдується на хвилі серпня: «Серпень над морем гойдає»; помах крила, ледь намічена внутрішня рима третього рядка: «Літо на крилах вітру»; і лише в останньому рядку першої строфи збій дихання на початку (З пляжів...), очевидно, з технічної необхідності поспіти за логікою образу, але завершення цього рядка — та ж амплітуда здорового, життєтворчого поетичного організму. Що називається, «на повний музичний такт».
Музична семантика в поезії, либонь, важливіша за вербальну, бо мистецтво транслює свої ідеї безпосередньо на почуттєву сферу.
Друга строфа цієї поезії-камертону збірки «Турецький вітер»:
Я залишаюсь туманом,
Як і завжди, щоб знову
Осінь з нирком-бакланом
Кинуть зимі в обнову.
«Я залишаюсь туманом...» Чому туманом? Бо туман — тотальність, волого-краплиста м’якість (в краплині — світ!), зрештою, затишок і така щаслива можливість зачарованої зосередженості у самотнім мовчанні (В. Свідзинський?). Як умова і мотивація двох останніх рядків поезії, мені близьких своїм філософським підтекстом. Зміна — це не заміна чогось на щось інше, швидше збагачення наступного попереднім. Оця прекрасна природна еволюційність, потяг до повноти, прагнення зрілості, завершення і вивершення. Кинемо свій погляд ще раз від початку поезії і до кінця: початок — «теплий турецький вітер», кінець — зима на рідному узбережжі. Як усе викінчено і природно! Найбільше ж дивує, що між цими «поетично-тепловими полюсами» усього дві строфи, якихось вісім рядків.
Така моя версія, але я вже по-доброму заздрю тим читачам, які матимуть насолоду і власну долю духовного оздоровлення від пережиття власних версій. Бо справжній поет — то не лише образна, а й аналітично-інтерпретаційна безконечність.
А далі — майже сотня подібних поезій, де кожна — якась нова тінь, напівтінь, відтінок цього грізного і прекрасного світу, в якому випало жити і нам, і поету, а разом — якийсь відтінок таланту, за яким вирізняєш його з-поміж сотень інших.
Кажуть, є два способи вберегтись від хвороб, і не лише духовних, — це релігія і... гумор. Утримаюсь щодо першого, на другому варто було б прихильно наголосити. Дмитро Шупта сміливо римує «оживання — пляжування», нагадуючи крізь вибачливу посмішку, що людина — та ж природа, тільки мисляча, і як така має добре затямити, що серпень для неї («пляжування»), як для дерева березень («оживання»), тож шануватися треба вчитись, а найкращий вчитель — сама природа.
У спеки все єство нестерпне,
Та тільки я на тім стою,
Що березень і місяць серпень
Несуть привабливість свою.
У березневім оживанні
Дерев потужний сік буя,
Але в серпневім пляжуванні
Серпнева нота є своя.
В житейській круговерті важко буває «зупинитись і оглянутись», а треба, аби почути «серпневу ноту». До речі, «надлишковий» зміст поетового гумору доволі профілактичний.
Декілька слів про перекладницьку діяльність нашого ювіляра. З його легкої руки щойно вийшла у світ книга перекладів болгарських поетів. Перефразовуючи відому сентенцію, що могла б зазвучати й отак: скажи, кого ти перекладаєш, і я скажу, який ти поет, сміливо можемо твердити, що маємо справу з поетом доброго смаку, глибокого знання поезії дружнього віддавна народу і високої перекладницької культури.
Апологет строгих, вистояних, як добре вино, класичних поетичних форм, але не чужий і іншим, більш вільним формам, Дмитро Шупта, здається, гамує у цій роботі ностальгію за тим же верлібром, наприклад:
Ти, хто не розумів, що я прийшла,
Піди скоріш.
Візьми роки, адже ми зв’язані роками,
Візьми дерева, що бомбили нас плодами
Високої своєї мудрості.
Візьми дарунки, не одержані раніше.
Вагон, який нікуди нас не повезе.
І дім оцей візьми — наповнений тобою
З бездомною відсутністю твоєю.
Ти. Хто не зрозумів, що я прийшла,
Візьми життя у мене половину —
І хутко згинь з очей.
(Рада Александрова).
Слід наголосити, перекладач ніде не заступає своїм словом слова оригіналу, він шанобливо відступає, і тоді маємо ефект дивної стереофонії, коли крізь серпанок українського слова ллється музика болгарської мови. Навіть подумалося, а чи не переозвучити заголовок уже згаданої передмови отаким чином: болгарське звучання українського слова, — можливо, тому антологія й не відпускає до останньої сторінки. Дивний музичний супровід і ця мандрівка країною у часі й просторі перетворюються у щось справді врочисте і незабутнє: змінюються краєвиди, духовні ландшафти, вітер, сонце, ніч, день, ранок і долі, долі людські...
Дійсно,
Є щось у нас, що не підвладне слову,
Насущніше за наш насущний хліб
(Для журавлів — зерно або хвоїнка).
І все ж усяку крихітку життя
Порівнюєм ми з крихіткою хліба.
Або:
...А син мій з постелі встає з словами,
Яких ще не знає мій вірш.
(Борислав Геронтієв).
Або:
...Адже багато стало
Таких, що сенсу розуміть не можуть,
А тільки літери з крючками.
(Біньо Іванов).
На жаль...
До речі, переклади Дмитра Шупти — зовсім не імпортні ліки. Перекладач дуже професійно їх інтеріоризував, тобто «привласнив», зробив своїми, а тому сміливо адаптував до української духовної ситуації, любовно огорнувши словом, повітрям і сонцем рідного краю.
Про стосунки митця зі словом написано вже чимало і критиками, і самими митцями. Здебільшого вони, ці стосунки, суціль драматичні.
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись, —
ділиться з читачем Ліна Костенко і доводить, що поетичне слово — це слово, яке стало твоїм, стало тобою, це вже ти сам, але водночас й щось більше, невимовно більше за тебе. І треба мати неабияку інтуїцію, слух, ще там щось, що дорівнює слову «талант», аби віднайти цю жадану і водночас незбагненну єдність, рішуче ствердити її («неповторність»), і тоді з неминучою необхідністю до цього слова додасться й читач («якийсь безсмертний доторк до душі»).
Про свій страх перед словом неодноразово говорив і писав неперевершений майстер, «чарівник слова» (І.Дзюба) Микола Вінграновський: «Слова я боявся завжди. Особливо цей страх живе у мені, коли починаю перше й друге речення. Коли я їх уже написав, і написав, як хотів, то перед третім реченням починаю боятися вже втричі більше. Від часів молодості і по сей день я живу перед словом від страху до страху».
Сповідь майстра — то прочинені двері у школу, яку свого часу пройшов Дмитро Шупта. Львівський професор Тарас Салига свої спогади про Миколу Вінграновського («Маршал Вінграновський. Книга про поета...». — К., 2011. — С.81) завершує словом одного з «прекрасного товариства», що оточувало поетичного маршала Вінграновського, Дмитра Шупти: «Дмитро Шупта, згадуючи семінар творчої молоді, який відбувався в травні 1963 року в Одеському будинку творчості (на дачі Ковалевського), куди прибули такі початкуючі в літературі сили, як Василь Стус, Микола Вінграновський, Борис Нечерда, Василь Захарченко, Олександр Зайвий, Микола Турківський, Ігор Нижник, Іван Низовий, Валентин Грабовський та ще кілька інших, каже: «Семінаристи відразу відчули, що М.Вінграновський не такий, як усі інші, що поет він «оригінальний, стиль його неповторний і природній, цілком суголосний його натурі, його характеру: ніяких слідів епігонства чи бодай хоч тіні наслідування — все власне, глибоко пережите, вистраждане, переконливе, гідне захоплення й пошанування. Власні вірші Микола Вінграновський, якщо можна так сказати, не читав, не декламував, а відривав від своєї запальної душі і, як волхв, причащав своїх шанувальників, частина з яких, навіть будучи байдужою до віршів узагалі, обов’язково ставали не тільки його прихильниками чи симпатиками, як нині модно говорити, а й захоплювалися новою хвилею української поезії. Сказати, що він був поет-трибун, поет-оратор, цього мало. Від природи за силою свого геніального обдарування, пристойного вишколу й глибокого усвідомлення свого виключного покликання, маючи прекрасні акторські здібності, будучи красенем, він тоді явився перед нами — будимиром, адже будив оспалий, пораблений, уярмлений світ довкола себе. Йому завше був досвіт. Йому завше світало. В нашу аудиторію семінаристів Микола приніс дух священнодійства в рідному українському Слові, високий вогонь якого в нім горів непогасно».
У цьому контексті глибше відкриваються смисли поезії Дмитра Шупти зі збірки «Турецький вітер», на якій хотілося б зупинитися більш докладно.
Іду за майбутньою темою
Пустопаш, мов кінь на овес,
Керуюсь своєю антеною,
Уловлюю теми з небес.
Не жду від всесильного ввічливості,
Мене не помітить Аллах.
Музичне осягнення вічності
Кодоване в рідних словах.
Поет міркує над тим, як виникла сама тема, — зазначимо принагідно, тема неабияка, особлива, до того ж не просто актуальна, а справді болюча, і не лише тепер, а завжди, і не лише для поета, а й для цілої України («слово — то я сам, але й щось більше»). Тема, ясна річ, не на замовлення, а з природної, нагальної необхідності («Іду за майбутньою темою / Пустопаш, мов кінь на овес»), більше того, з неба послана («Керуюсь своєю антеною, / Уловлюю теми з небес»).
Що ж це за тема така, у чому її суть і значення? Відповідь — у наступній строфі. Чужому — байдуже, навіть дражливо («Не жду від всесильного ввічливості, / Мене не помітить Аллах»), свої ж часто не чують, не помічають, скільки не тлумач і не повторюй. Поет терпляче (вкотре!) нагадує, навіть застерігає: «Музичне осягнення вічності / Кодоване в рідних словах» (виділено мною. — В.С.).
Музичне — як метафора всеосяжно-безконечного, контекстуальний синонім національного всесвіту (Тичинине: «Горять світи, біжать світи музичною рікою»). Рідне слово як код розуміння світу і себе в тому світі. В чужому слові ти обмежений і невільний.
І вже за межами поезії — екзистенційний вибір: себе чи не себе. Поет давно вже його зробив, свій вибір, і поклав усю свою творчість (зауважу, не лише поетичну), аби читач прозрів і сміливо зробив свій вибір: вибір себе. Бо то питання здоров’я цілої нації, і не лише, виявляється, здоров’я духовного.
Цю думку Дмитро Шупта обґрунтовує у статті «Рідна мова — чинник здоров’я людини», надрукованій у «Чорноморських новинах» і передрукованій кількома поважними всеукраїнськими часописами.
«Як кожен із нас має тіло й душу, — пише лікар і поет Дмитро Шупта, — так і кожен народ має свою власну етнопсихіку, волю, характер тощо. Нині науково доведено, що і цілісність народу, і стан його колективного здоров’я захищені специфічним біополем, послаблення чи спотворення якого автоматично призводить до дезорганізації, непорозумінь, соціальних конфліктів, неврожаїв, економічного занепаду, стихійного лиха, навіть глобальних катаклізмів. У згаданому біополі підтримується необхідний порядок атомів, молекул та всіх живих організмів завдяки зв’язку, узгодженості (когерентності) всіх вібраційно-хвильових процесів. Інакше, може порушуватися електромагнітний каркас людського організму, як і всього живого».
Автор доводить, що соціальний організм, виявом якого є народ, нація, також живе завдяки дії свого когерентного поля. Здоров’я національної спільноти безпосередньо залежить від того, яка, наприклад, мова і які пісні лунають у народному середовищі — рідні чи чужі. Ось чому так важливо спілкуватися рідною мовою, співати свої пісні, мати власне інформаційне та духовне забезпечення.
Споконвічне спілкування рідною мовою стабілізує вібраційні процеси, відкриваючи шлях до глибинних рівнів пам’яті, потужного джерела духовної енергетики, нагромадженої впродовж віків. Мова і генетична пам’ять народу тісно взаємопов’язані.
Цікаво, що саме рідна мова оприявнює заховані в глибинах людського єства нахили і таланти, сприяючи процесам самореалізації особистості, її самоідентифікації.
Українська мова сформувалася в геокосмічному ареалі України, тому саме ця мова відповідає українському життєвому простору: клімату, ландшафту, геокосмічній енергетиці, флорі і фауні тощо. Ось чому наша рідна мова виступає в ролі своєрідного каналу, через який кожен із нас черпає цілющу енергію своєї землі та неба.
Отже, «український народ, українська земля і українська мова, — робить висновок поет і лікар Дмитро Шупта, — це єдина нерозривна система, цілісність якої підтримує весь час акустичне когерентне поле». Відмовляючись від своєї мови, людина несвідомо руйнує це поле, розриває предковічний зв’язок з рідною землею, вищими небесними силами, незчисленними поколіннями предків. Чи не тут криється таємниця нашої життєвої безпорадності, а також беззахисності перед цілим сонмом хвороб — серцевими, раковими тощо, — причини виникнення яких не можуть з’ясувати найдосвідченіші лікарі? Ось чому наймогутніші держави світу свято дбають про чистоту і збереження власної мови, всіляко протистоять експансії чужих мов, вкладаючи у цю роботу фантастичні кошти.
Можливо, нам сьогодні такі витрати не по кишені, але ж біді так легко зарадити! Досить було б, аби на устах кожного співвітчизника раптом взяла і розквітла ця розкішна, шляхетна, одна з найрозвиненіших і наймелодійніших у світі рідна наша українська мова. Схоже, що вже маємо й приклади — публічне спілкування перших осіб держави. Нехай не так досконало, але перші кроки завжди такі. І ніякі «горе-творці горе-законів мовних», ніякі «штатні хахуни з 95-го кварталу» не скомпрометують святої справи.
Отакий діапазон творчого життя-буття лікаря і поета Дмитра Романовича Шупти завдовжки в три чверті століття.
«Ім’я твоє, Дмитре, треба карбувати на мармурі», — написав колись Григір Тютюнник, цей провидець і совість нашої літератури. Ну як не приєднатися до цих слів!
Володимир СПОДАРЕЦЬ,
кандидат філологічних наук, доцент.

Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206