№ 7 (21375) четвер 24 січня 2013 року

День Соборності відзначає Україна 22 січня — в день проголошення Акта возз’єднання УНР та ЗУНР, що відбулося 1919 року на Софійській площі в Києві.

Про свято Соборності, проблеми незалежної України — розмова кореспондента «Укрінформу» з учасником Ініціативної групи «Першого грудня», директором Інституту філософії НАН України, академіком Мирославом Поповичем.

Минулої суботи в Одеському національному університеті ім. І. І. Мечникова сталася трагедія — з вікна власного кабінету, розташованого на четвертому поверсі, зробив крок у вічність знаний учений, завідувач кафедри російської мови (з 1993-го по 2010-й), доцент Дмитро Іщенко.

Врятувати життя медики були не в силі. «Будучи доставленим каретою швидкої медичної допомоги з місця пригоди у важкому стані до військового шпиталю, викладач помер, не приходячи до тями. Слідчими буде досконало перевірено обставини, що передували його загибелі, а також зміст його передсмертної записки», — зазначає прес-служба прокуратури Одеської області. Слідчий відділ Шевченківського відділу Приморського райвідділу міліції розпочав досудове розслідування за ч. 1 ст. 120 КК України  (доведення до самогубства).

День Соборності і Свободи — офіційне, державне свято. Але в якій державі ми живемо, саме собою виникає питання, якщо доводиться заздалегідь просити правоохоронців забезпечити порядок у місті під час святкування? А саме з такою заявою до обласних управлінь Служби безпеки та Міністерства внутрішніх справ напередодні свята звернувся народний депутат України Павло Кириленко.

Ніхто не кликав людей прийти до пам’ятника Тарасові Шевченку того святкового дня, хоча багато хто знав про віче біля монумента. За­звичай вони приходять сюди за велінням серця, з потреби свого патріотичного обов’язку. Приходять, щоб запитати у свого Пророка, чому й досі живуть вони «на нашій, не своїй землі», хоча відповідь лежить на поверхні, й кожен добре знає цю відповідь.

Так і цього разу. Серед тих, хто прийшов на це воістину вічове місце, чулася і українська, й ро­сійська мова, були люди різних національностей, що живуть в Одесі, й кожен розуміє, що не в тому річ, якою мовою ти спілкуєшся зі своїм краянином, а в тому, хто і що говорить. Без перебільшення можна сказати, бо це очевидні речі, що одеситам уже добре-таки набридла вся оця українофобія в місті, роздмухування міжнаціональної ворожнечі. Це не в традиціях вільнолюбивого міста, з життя якого ци­нічно витісняється все українське. Згадаймо Дерібаса, котрий писав свого часу про те, що «громче всех тут звучала малорусская речь» (за царату, як знаємо, слово «українська» не вживалося). То тут, то там посеред люду, що виповнював майдан, виникали стихійні суперечки, й можна було почути, як хтось російською мовою доводить опонентові, що він голосував за «Свободу», чи про особисте позитивне ставлення до УПА та Бандери, до свята Соборності…

Про молоде подружжя Скориків місцеві жителі дізналися кілька років тому, коли ті приїхали з Одеси у глибинку — село Шершенці Кодимського району, щоб відгуляти власне весілля. Весілля не просте, а за народними звичаями. Тоді вони влаштували тут реальне етнографічне дійство. Усе було справжнім: дружби та дружки, світилки, нанашки, свати, старовинні музики, частування за давнім звичаєм, традиційні страви, глиняний посуд, народний одяг з бабусиних скринь... Короваї для молодих випікали в сусідніх селах Пиріжній та Сербах досвідчені коровайниці, а кожне обрядове дійство оспівувалося. Декому це весілля могло здатися показовою акцією, після якої молодята мали б урочисто відбути до південної столиці — Одеси. Але Скорики оселилися у Шершенцях і мешкають там дотепер. Не так давно і син у них народився — Пантелій.

Директор районного краєзнавчого музею Зінаїда Севастьянова, розповідаючи про Дмитра та Надію, зауважує:

— Незважаючи на високу освіченість, ці молоді люди не звабилися принадами великого міста. Вони зробили рішучий поворот у своєму житті, маючи на меті повернутися до рідного коріння, наблизитися до народних традицій, побуту й тим самим довести, що реалізуватися можна не тільки у мегаполісах. Але, на жаль, Скорики стали винятком з правила. Сьогодні ж бо молодь тікає із сіл — у пошуку кращого життя, престижної роботи й просто тому, що це модно.

Для місцевих бюджетів північних районів області 2013-й стане роком ще більшої економії коштів, більшого скорочення витрат. Про це свідчать сформовані на нинішній рік міські та ра­йонні бюджети.

«Незважаючи на те, що бюджети в цілому «виросли» на кілька відсотків, значно збільшуються і потреби на забезпечення життєдіяльності, — зазначають місцеві фінансисти. — Продовжують зростати ціни, розміри соціальних гарантій, змінюється розмір мінімальної заробітної плати. Все це позначається на бюджетних видатках».

Донедавна українська влада більше говорила про сільський зелений туризм, ніж допомагала йому. Сьогодні ж вона про нього навіть говорити перестала. Відтак він змушений виживати в умовах, які не можна вважати прийнятними. Принаймні, так випливає з інтерв’ю з головою правління Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні Володимиром ВАСИЛЬЄВИМ.

— Закінчилися Різдвяні канікули. Відгуки від них найліпші. Тільки й чутно — той відпочивав на гірських курортах в Альпах, той літав до Об’єднаних Арабських Еміратів, Таїланду. І нічого про враження про проведений час в українському селі. Невже сільський зелений туризм нині у повному занепаді?

— Наше село також не залишилося поза увагою туристів. Так, у Карпатському регіоні, як завжди, у цей час було велелюдно. Більшість садиб сільського зеленого туризму, маленькі котеджі готельного типу були заповнені.

Не новина бачити на місцевих телеканалах осіб, які оголошують себе політиками, політичними оглядачами, експертами, не маючи для цього відповідної професійної підготовки, коментують події, виступають з прогнозами, нічим не обґрунтовують свої суб’єктивні висновки. Одним з таких можна назвати твердження, що Одеса — «русский город». Справді, сьогодні російська мова у місті є домінуючою, але не завдяки природному її поширенню, а силовому впрова­дженню урядами Російської імперії, потім і Радянського Союзу, які цілеспрямовано здійснювали зросійщення українців через систему освіти, переселення росіян в Україну тощо. Але що стоїть за цими словами? Чому після початку 1990-х знову спостерігаємо надмірну активізацію представників яскраво вираженої політики і дій, спрямованих на «захист» російської у російськомовній Одесі? Парадокс? Ні, це переляк, боязнь розвитку вже чітко окресленої тенденції повернення українців, яких в Одесі більшість, до своєї української ідентичності, зростання інтересу до своєї національної історії, культури, мови, розуміння того, що втрата рідної мови — це втрата української самобутності, незворотний процес до повної асиміляції.

Проблема збереження ідентичності і рідної мови не нова для Одеси. Вона постала перед українцями одразу ж після заселення ними півдня України. У багатомовних на той час містах (кінець XVIII — початок ХІХ ст.) кожна етнічна громада, у тому числі й українці, принаймні у своєму середовищі, користувалися рідною мовою, у той же час посилювалися позиції російської, як державної, вона витісняла інші мови, зокрема й українську, з усіх сфер життєдіяльності.

Народні депутати від опозиційних партій Володимир Яворівський («Батьківщина»), Марія Матіос («УДАР») та Ірина Фаріон («Свобода»)  10 січня зареєстрували у Верховній Раді законопроект «Про функ­ціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні».

«Я думаю, що опозиційний закон, якщо в ньому зняти деякі моменти, може бути цілком прийнятним для влади. Там є багато раціонального. Найбільш радикальною нормою критики цього законопроекту називають норму про обов’язкове володіння державною мовою. Але це передбачається в кожній державі. Закон не мусить захищати людей, які не хочуть вивчати державну мову, від вивчення державної мови», — сказав у коментарі «Укрінформу» письменник, політолог, колишній народний депутат України Володимир Цибулько, додавши, що в кожній державі встановлені рівні обов’язкового володіння державною мовою — як для досягнення кадрових щаблів, так і для отримання громадянства.

Дмитрові Шупті — 75!

Вітаючи добре знаного і шанованого в Україні та за її межами поета Дмитра Романовича Шупту з його пресимпатичним ювілеєм, хочеться побажати йому решту дистанції до справді круглої дати (лишилось якихось там чверть століття) пройти на тому ж диханні, з тією ж відвагою і поетичним результатом, не нижчим.

У спорті це називається висока стабільність. От і тепер, у щойно минулому році, поет подарував читачеві дві свої книги — «Турецький вітер» та «Зелені ріки зріючого літа», оригінальна поезія і переклади, — про які хотілося б сказати кілька слів по гарячих слідах.

Зауваження до статті Павла Шубарта «Білгородська фортеця на сторінках історії та в легендах» (Чорноморські новини», 29.12.2012).

Позитивно оцінюю зміст статті в цілому, її пізнавальне значення та широкий фактологічний матеріал. Змусила ж мене взятися за цей допис одна фраза з неї. А саме: «З розпадом Радянського Союзу 1991 року Білгород-Дністровський перебуває у складі України». Це викликає подив своєю неточністю. Наведу цитату із статті П. Коришковського та Р. Кудрявіної «Білгород-Дністровський» з енциклопедичного довідника «Історія міст і сіл Української РСР (Одеська область)» 1969 року видання: «28 червня 1940 року стало поворотним пунктом в історії Акермана, місто було визволене Червоною Армією. Акерман став важливим господарським та культурним центром новоутвореної Ізмаїльської області, яка увійшла до складу Української РСР» (виділення мої).

Сповнилося 20 років, як Національний Одеський філармонійний оркестр (за прикладом Віденського фестиваль-Штраус-оркестру) вперше представив одеським слухачам різдвяно-новорічну програму, яка складалася винятково з творів Йоганна Штрауса (1825—1899).

Ювілейна програма наполовину повторювала пам’ятний концерт 1993 року: увертюра до оперети «Летуча миша», вальси «Вино, жінки і пісні», «Троянди півдня», «Французька полька» та інші. 13 і 17 січня концерти відбулися в обласній філармонії, 15 — у театрі опери та балету.

Нашому ювіляру Миколі Семеновичу Миценку — 70 років. Він народився 23 січня 1943-го у сім’ї молодих учителів, які чимало передали сину разом зі своїми генами: любов до дітей, гострий та глибокий критичний розум у поєднанні з наполегливістю, цілеспрямованість, чудові орга­нізаторські здібності, що проявляються у вихованні молодого покоління.

Микола Семенович уже майже 50 років працює у школі вчителем фізкультури. Людина — невтомний трудівник, вчитель-майстер, вчитель-новатор. Для нас, педагогів Одеської загальноосвітньої школи № 5, він є справжнім наставником, який передає увесь свій досвід педагогічної майстерності, високі ідеали служіння школі тим, хто лише починає свій шлях. Дружелюбний, скромний, безвідмовний, він завжди прийде на допомогу, підтримає, навчить, підкаже. І не лише колезі-вчителю, а кожній дитині. За півстоліття педагогічної праці він виховав не одне покоління переможців спартакіад, конкурсів, змагань різних рівнів.

Южне давно стало одним із центрів розвитку баскетболу не тільки нашої області, а й усієї України. Запорука цього — дитячий баскетбол. Перші шкільні турніри почали проводитися в місті півтора десятиліття тому. Раніше в цих змаганнях брали участь не тільки школярі Южного, а й Фонтанки, Рибаківки (Миколаївська область) та Одеси (житломасив Котовського). Однак уже чотири роки такі змагання не проводилися.

Молоді викладачі середніх шкіл Южного виявили бажання організувати баскетбольні команди у своїх навчальних закладах. Одеська обласна федерація баскетболу підтримала їхню ініціативу. Для вчителів орга­нізували виїзний тренерський семінар, відтак, отримавши основу баскетбольних знань, вони змогли почати підготовку команд до змагань.

Зима вередує: то приморозить, то знову відлига з туманами... На вулиці холоднеча і дошкульний вітер, а в квартирі — обезводнене, висушене центральним опаленням чи індивідуальними обігрівачами повітря. Цієї, несприятливої для людського організму, пори варт дбайливо ставитися до шкіри. Особливої турботи зараз потребують обличчя та руки, а також волосся.

«Немає важчої роботи, ніж намагатися виглядати красивою з восьмої ранку і до півночі», — казала французька кіноактриса і співачка Брижит Бардо. Наша спортсменка Катерина Серебрянська вважає, що, незважаючи на статки і завантаженість, жінки повинні бути здоровими, гарними та доглянутими. Як же вирішити проблему браку грошей і часу, тим паче взимку, коли наша зовнішність та організм потребують особливої підтримки й уваги?

Сьогодні дедалі більше жінок починають користуватися косметикою hand made, тобто виготовленою своїми руками з натуральних компонентів. Вона — безпечна, корисна, недорога і, як стверджують жінки, дарує більше задоволення, ніж придбана в магазині. Косметика hand made не знає обмежень — це і скраби для обличчя та тіла, і креми, мило, аромати… Багато рецептів таких засобів прийшли до нас з давнини, коли жінки не мали спеціалізованих магазинів косметики, а виглядали, можливо, краще, ніж ми нині.