Переглядів: 881

Життєвих вимірів хвилини

Нам берега турецького не треба

Коли холодно в селянській хаті, господиня розпалює в печі чи грубці, підкладає дровенят, підсипає вугілля — і тепло розкошує майже цілу добу. Коли ж батареї опалення ледь-ледь подають ознаки життя, як у нашій господі по вулиці Космонавтів, і температура доповзає до 15—16 градусів, а оплата за таку «розкіш» становить понад 200 гривень за місяць, мимохіть викликаєш представника підприємства «Теплопостачання міста Одеси».

Приходить цей службовець до нас у п’ятиповерхівку, на останній поверх, і, не відчуваючи тепла в квартирі, недовірливо запитує: «Ви що, відкривали балкон перед моїм приходом?» Дивуюся: невже вбачає в мені пройдисвіта, який вирішив збагатіти за державний кошт, і делікатно мовчу.

Тим часом термометр в одній кімнаті показує 15, у другій — 16 градусів. Склали акт — 10 відсотків знижки, тобто оплата на 18—20 гривень менша. Знижка жалюгідна, але нічого не поробиш, і на тому спасибі.

Коли вже закінчилася ця теплова екзекуція, хтось зателефонував на мобілку операторки. Чую таку дотепну відповідь: «Хочете ходити в кімнаті в одній безрукавці чи майці? Їдьте в Африку, там тепла — хоч відбавляй».

З цим і пішла наша жадана гостя. А мені згадалася чомусь пісня мого далекого дитинства на слова російського поета Михайла Ісаковського про берег турецький і про Африку. Інтерпретуючи зміст пісні, я почав щось мугикати на свій лад услід замірювачці тепла:

Туреччина нам не потрібна,
І Африка — теж чужина...
Навік Україна лиш рідна —
Нам матір’ю стала вона.

Так, ми хочемо жити в своїй державі, віддавати їй свою працю, свої здібності та відчувати від можновладців — як високого рівня, так і місцевих — турботу щодо покращення нашого сьогодення (для більшості народу — жебрацького), культури обслуговування, гуманності, доброти, людського тепла та ще й... гарячих батарей теплопостачання міста Одеси.

Вже б і черепаха доповзла

Чи любить хто висиджувати черги в «Ощадбанку», щоб вчасно оплатити комунальні послуги? Сидіти, вислуховувати пересвари, гаяти час даремно — не для мене. Тому й вирішив зробити перед­оплату за електроенергію за декілька місяців наперед.

29.10.12 р. сплатив двісті гривень у касу 59 п/в на Люстдорфській дорозі, 56. І почалася моя одіссея непорозумінь. Контролер записує показання лічильника наприкінці кожного місяця, а мені приходять квитанції, де вказані борги за вересень, жовтень, листопад. Не хочу бути боржником на Новий рік, тож наприкінці грудня поспішаю на вулицю Транспортну в Південний РЕМ. Показую квитанцію передоплати контролеру. Та аж сплеснула долонями: «А що було б, якби цю двістігривневу оплату загубили? Пошлемо в розшук, де ж заблукала квитанція. Може, ще й у січні ви будете боржником, поки з’ясуються обставини знаходження платіжки».

Дивина та й годі. При нинішніх технічних засобах комп’ютеризації переказати гроші про сплату не так уже й важко. Мабуть, і черепаха швидше здолала б відстань від Люстдорфської дороги до будь-якої інстанції його величності «Одесаобленерго», щоб вручити документ про те, що я — законослухняна особа в розрахунках і ні в чому енергетикам не завинив.

Диригенти людяності

Трамвай, тролейбус, водій, кондуктор, пасажири — в окресленому п’ятикутнику всі пов’язані між собою незримим ланцюжком. Візьміть хоча б кондуктора у вагоні трамваю чи в салоні тролейбуса: він — ніби диригент великої невгамовної масовки, де кожний пасажир — своєрідний актор, що вимагає до себе особливої уваги. Приємно бачити таких трамвайно-тролейбусних мадон, які привітні, чепурні, люб’язні та передають ці якості пасажирам. Як правило, конф­ліктних ситуацій тут не виникає.

Обілетити пасажирів — головне призначення кондуктора. Але хіба тільки це? Знаю кондукторів (на жаль, не багатьох), які своїм словом можуть розважити людей, допомогти немічним пасажирам піднятися сходинами у вагон, приязно попросити молодих людей поспівчувати інваліду, людям поважного віку, матері з дитиною і поступитися місцем. Тоді так і хочеться сказати: «Спасибі вам, диригенти людяності, за бабусю, за інваліда, за доброчинність і чуйне серце».

Мурзя і кінець світу

У сім’ї мого сина Сергія люблять домашніх тваринок.

— Давай купимо на Старокінному кошеня, — запропонувала невістка Олена.

Довго ходили по базару, придивлялися, прицінювалися. Побачили щось маленьке, руденьке із шерстю золотистого відливу. За словами продавця, кішечка породи норвезька зелена. Назвали її Марічкою, а, побачивши її замурзаною після молочної каші, додали ще й кличку — Мурзя.

Підросло кошенятко й по-своєму почало відкривати світ, дивувати різними витівками. Дзвінок у двері — першою біжить зустрічати прибулого, йдуть на кухню — й вона там. Побачила кофту з намистинками — пообгризала ці прикраси. Шторою забралася на підвіконня, покуштувала пелюсток розквітлої фіалки — не сподобалося. А коли торкнула лапкою колючий кактус, спересердя жалісно нявкнула. Наче вітром здуло її з підвіконня, з переляку довго наїжаченою сиділа в куточку. Коли ж розпочалася новорічна петардна канонада, Мурзя миттю заховалася під диван, і не скоро її звідти виманили.

Але найкумедніше трипилося 21 грудня, в день напророченого кінця світу, коли, про всяк випадок, набрали повну ванну води (застрахувалися від нещастя), а Мурзя-верхолаз, за звичкою, ви­лізла по ширмі на верхотуру, не втрималася і... шубовсть у воду. Мов ошпарена, вилетіла з ванни, почала, обтріпуючись, гасати кімнатами. Іскристі бризки роз­літалися у всі боки. Упіймали невгамовну, витерли, замотали теплим рушником. Ще й зараз, згадуючи цю подію, сміються онук Сашко, Сергій з Оленою та сваха Марія.

А Марічку... до ванної більше не заманиш: для неї, справді, міг би бути там кінець світу.

Відправити б
на курси української...

Працівники освіти отримують зарплатню на карточки в банку «Південний». Кудись поділася моя карточка, й довелося замовляти нову. У філіалі банку, що на ринку «Черемушки», оформляю документи. Оператор, записуючи дані, ставить те чи інше питання російською, а я відповідаю українською.

— Гаварітє на руском язикє, я нє па­німаю на українском, — ніби ошпарило таке незугарне прохання напищеної пані — оператора банку.

Подумалося: можливо, адміністрації банку слід організувати курси української мови для працівників цього шанованого закладу? Вони ж обслуговують не якесь там Заполяр’я, Зауралля чи Забайкалля, а клієнтів рідної для нас (хо­тілось би, щоб і для них, службовців) України.

Хоча, хоча...

У путінській Росії не можна влаштуватися на роботу іноземцям в обслуговуючу сферу, на ринках, навіть двірником у ЖЕКах, не склавши тести на знання російської мови. А в нашій матвійчуковсько-костусівській Одесі душать потужним зашморгом все українське: історію, мову, культуру, дух козацтва... У готовності ж стати підніжками в царині зросійщення — вся доблесна суть камарильї в ієрархічних сходинах від верхівки до операторів на нижньому щаблі. Бач, «нє панімают».

І все ж Україна — не Росія. Нам своє робити і пам’ятати: хто ми, що ми і звідкіля родом.

У ніч перед Різдвом

Ні чортівщини, подібної тій, що сталася гоголівської ночі, ні недолітка Оксани-комизулі, якій забажалося мати такі ж черевички, як у самої цариці, ні безхарактерних козаків, що йшли разом з Вакулою на принизливий уклін до самої цариці, в цій замальовці не буде.

А ось яка банальна подія переполохала мешканців нашого четвертого під’їзду. В ніч з тридцятого на тридцять перше грудня хтось один чи декілька «хтосів» проникли у під’їзд і на другому, третьому й четвертому поверхах підступно вирвали з електрощитків усе начиння з бебехами.

У семи квартирах холодильники — ні гу-гу, замовкли. Холодець і не думав застигати. Одразу ж зникли з телеекранів набридлі від самого пупа до п’ят пугачови, галкіни, кіркорови, баскови, російські ничвиди-бабки, незмінна своїми вибриками Сердючка, доморослий квартал... Може, й непогано, бо вся ця компанія, мов заїжджена платівка, давно набила оскому.

А в квартирах запанувала така ніч, як у далекій Диканці, де чорт приватизував у неба місяць і сховав його в заяложеній кишені.

Сусіди вийшли з квартир, й один чоловік, ставши на табуретку, відкрив електрощит і не побачив там нічого — у коробці було порожньо, немов на костяшці доміно: пусто-пусто. На всі заставки ми проклинали крадіїв, а потім, як розвид­нілося, відрядили знайомого електрика, який купив оті вмикачі-автомати, вмонтував їх в металеві коробки, і... цивілізація знову знайшла свій притулок у по­страждалих від рейдерського захоплення якимись пройдисвітами таких необ­хідних об’єктів місцевого значення. Це ж не якийсь там Канатний завод чи контейнери «Сьомого кілометра».

Закінчуючи свою розважально-сумну розповідь, хочу закликати мешканців нашого під’їзду: «Люди! Будьте пильними: вас дуже люблять мародери!»

Борис РУДОЙ.
м. Одеса.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net