Переглядів: 991

«Не так тії вороги, як добрії люди...», або Ще раз про Одесу та «українство, що не прижилося...»

Стаття одеського політолога П. Ковальова («День», 10 січня 2013 року) не була для мене несподіванкою, точніше, не стаття, а її зміст, стиль та загальний тон. Адже останніми роками часто справді катастрофічну ситуацію зі становищем українців на півдні та на сході поки що формально Української держави аналізують люди, яких начебто не можна зарахувати до «совків» чи «чорносотенців». Вони начебто і виступають проти повернення СРСР, насадження «Русского мира», але у досить своєрідному стилі, назвемо його «елегійно-оповідальним», чи то пак описовим. Такий собі плач за «невинно-убієнними» українцями з описами бузувірств, але з обов’язковими натяками на їх, українців, малочисельність, чужорідність та загалом безнадійність їхньої справи. При цьому спроби українців до самоствердження не схвалюються, бо, мовляв, це шлях до ескалації (не забуваймо, що міф про відсутність етнічної дискримінації та про панування міжнаціональної толерантності з початку незалежності став одним з брендів та трендів українського політикуму). Значних висот у цьому специфічному жанрі досяг львівський журналіст О. Дроздов. Після ознайомлення зі статтею П. Ковальова я можу зарахувати до адептів названого жанру і цього одеського автора (до речі, не поміченого в українських організаціях міста, що, може, й добре для об’єктивності, але, з іншого боку, звужує опцію для пізнання предмету дослідження).

Уже неодноразово пан П. Ковальов писав на шпальтах «Дня» про наступ «Русского мира» та «совка» в Одесі. В останній статті він доповнив загальну картину цього наступу, з чим не можна не погодитися. Скасування назви героїв українського національного руху, видатних діячів культури Івана та Юрія Лип, безумовно, обурило одеських українців, тим більше що понад рік їм вдавалося тримати «кругову оборону» вулиці шляхом поширення протестної декларації, під якою поставили численні підписи не лише одесити, а й поважні особи з інших міст та країн, завдяки суспільному і навіть міжнародному резонансу. Та й процес новітнього перейменування не минувся безкарно для одеської влади, адже вся Україна бачила і здебільшого схвалювала рішучі дії українців під час штурму Одеської міської ради, спровоковані власне депутатами. В цих протестних діях брали участь як представники ВО «Свобода», так і «УДАРу», деяких інших партій та організацій.

Отже, боротьба навколо назви вулиці, а насправді за національну гідність, помножена на со­ціальне незадоволення, сприяла консолідації українців Одеси, пробудженню в багатьох з них національного та громадського почуття. Власне, ці події продемонстрували шлях подальшої боротьби — поєднання соціальних та національних гасел, коли українська мова та інші ознаки українця вже не розглядаються як річ у собі, а є символом людини, що не скорилася, людини, що ви­кликає повагу, а в когось і страх, але тільки не зневажливу байдужість до «безвольних хохлів». Недаремно, саме представники згаданих політичних сил в Одесі, передусім місцевої «Свободи», є єдиними політиками, які не соромляться публічно спілкуватися українською з масами, і не лише про мову та історію, а й про полі­тико-соціальні проблеми сьогодення. Так, «свободівці» неодноразово промовляли перед підприємцями «Привозу», «Сьомого кілометра», тобто перед тими стратами, які традиційно вважалися біло-блакитним електоратом. І, наголосимо, не мали жодних проблем, як і жоден українець, який має власну гідність і не шукає виправдань своєї меншовартості. Тиск українофобів у поєднанні з природним процесом омолодження українського національного руху та життя активізував цілу низку громадських та культурних організацій, що намагаються йти вперед, поширюючи в місті і так помітну українську культуру.

Усього цього парадоксальним чином не помітив пан П. Ковальов. Українці у нього лише «українство», тобто поняття, яке здебільшого трактується як щось наносне, неприродне, досить зневажливе, споріднене з поняттям такого собі купчика-українофіла. Це повністю збігається з духом його статті, висновком про те, що все українське, мовляв, не приживається в Одесі, а якщо й приживається, то винятково за помахом владної руки. Мовляв, влада запросила, влада — вигнала інородне тіло. Тобто він повторює слово в слово тезу, яку завзято поширюють у місті критиковані ним же українофоби. По-перше, українцям нема чого «приживатися» в місті, яке споконвічно належить до української цивілізації, освяченої цілим гроном видатних діячів, власне, зобов’язаної своїм виникненням аж ніяк не в останню чергу колонізаційній діяльності українського козацтва та селян (відсилаю автора до праць В. Кабузана, А. Бачинського, Т. Гончарука, знаменитого вислову письменника Л. Славіна та багатьох інших). За нами — велика культура та традиція, а це дуже чимало важить. І саме це чудово розуміють українофоби, які відчувають «бродіння», відчувають життя в українському місті, яке вони мітять своїми ознаками, передчуваючи агонію. Тому елегійно-байдужий висновок П. Ковальова про ледве не закономірне вимирання «українських мамонтів»/«українства» є недоречним. Не є вже такими «пофігістичними» (автор абсолютно безпідставно ототожнює це поняття з толерантністю) одесити, не є, як би того не хотілося деяким по­літикам, політологам та іншим.

Не можна погодитися і з його спробою перекласти все з хворої голови на здорову дивним та якимось неоковирним кпином на адресу одеських націоналістів у стилі байки про провину перед вовком, який хоче їсти. За його логікою, українці мають сидіти тихо, і тоді їх не чіпатимуть. Проти цього висновку свідчить вся історія. І зовсім уже недоречною виглядає спроба автора виправдати дуже специфічний одеський підхід до перейменування вулиць, про непослідовність якого (випадок з вулицею Буніна — Поліцейською, а мала ж вона назву і Кондратенка, і всі — до 1917 року) він справедливо згадав. Чому історичними назвами мають вважатися саме назви ро­сійсько-імперського періоду? І які з них, якщо вулиці вже у ХІХ — на початку ХХ століть неодноразово змінювали назви, — перша, друга, третя? Чому, зрештою, не історичними є назви радянського періоду, а чи 70 років не є історією? А періоду 1917 — 1920 років? Тобто тепер ми безоглядно маємо кинутися перейменовувати вулицю Богдана Хмельницького, названу так у радянські часи? Чи проспект Тараса Шевченка?

За дуже відомих причин в українців не було можливості в імперський та радянський (хоч і меншою мірою) періоди називати вулиці на честь своїх героїв, ставити їм пам’ятники, хоча діяли вони в цьому напрямку й тоді, і не завжди без успіху. Тепер у Львові, Києві, у центральних частинах міст, вшановані українські герої. Цей процес триває. А одеситам П. Ковальов чомусь залишає тільки райони новобудов. Процес поіменування вулиць, встановлення пам’ятників не має бути догматичним, законсервованим раз і назавжди та зведеним до одного досить суперечливого принципу. Він є органічним відображенням сучасного розвитку міста, держави, нації. У назвах та пам’ятниках повинен існувати розумний баланс між старовиною та новиною, вшануванням загальнонаціональних та місцевих діячів. Це, власне, має розуміти й П. Ковальов, адже він вважає розумним те, що вулиці Пушкінській не повернули назву Італійська, хоча обидві є імперськими, а остання — навіть старша за хронологією. До речі, як історик, виправлю зручний для багатьох міф, трансльований П. Ковальовим, про начебто «золоту» (читай: до того, як, мовляв, за СРСР туди прийшли українці) імперську добу в історії Одеси. Насправді ж уже наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. золота доба (а це, радше, перша половина ХІХ ст.) змінилися економічною стагнацією, ескалацією міжнаціонального протистояння (погроми) і загальним скепсисом щодо подальших перспектив. У цьому процесі перед­усім були винні чорносотенці, які володарювали у місті в результаті кілька разів сфальсифікованих виборів до Одеської думи (сумнозвісні градоначальники та міські голови Б. Пелікан, І. Толмачов, Д. Нейгардт). Саме права, російсько-шовіністична, репутація Одеси дуже зашкодила її реноме та зв’язкам, поглибила соціальні протиріччя, провінціо­нізувала міське життя.

Слід прагнути не викреслити, як чомусь вважає П. Ковальов, а переосмислити, кооптувати до сучасної україноцентричної візії всі періоди історії міста. Тому, на відміну від автора (поняття «одіозний» залишаємо на його сумлінні), мене аж ніяк не дратує назва одеської вулиці на честь видатного українця Романа Шухевича, який за своїм детективним та легендарним дворазовим перебуванням в Одесі ще й має повне право вважатися одеситом, прославити її за допомогою опису його тутешньої епопеї в книгах, фільмах і т. п. Це честь для українського міста, дороговказ для справжніх громадян.

Отже, хоч «Русский мир» і наступає, але й ми, одеські українці, не вмираємо, як би нас не ховали вороги та «добрії люди». А завершити хотілося б влучними та повчальними словами Івана Нечуя-Левицького, зверненими до обрусителів ХІХ ст.: «Велика помилка московської партії та, що вона думає, ніби з великоруським язиком скрізь піде і московська ідея. Вона забуває, що язик — язиком, а думка — думкою; забуває, що язиком великоруським можна проповідувати всякі європейські, і польські, і німецькі, й українські, і грузинські ідеї. А силування до язика великоруського і воєнна диктатура для «обрусения» тільки наробить лиха для Росії, бо скрізь розворушить революційний дух, ненависть, протест проти деспотизму і поробить ворогами для Росії ті народи, які попереду не були ворогами для неї» (1871 рік).

Олександр МУЗИЧКО,
кандидат історичних наук, доцент, член відділу історії козацтва на Півдні України Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України,
голова Одеського Українського народного університету,
Одеського осередку Науково-ідеологічного центру  ім. Д. Донцова,
член правління Одеської «Просвіти», Одеського осередку Комітету захисту української мови, Всеукраїнського громадського руху національно-патріотичних сил.

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net