Погасла свічка Михайла Гориня

У 1949 — 1954 роках навчався на відділенні логіки і психології Львівського університету. 1953-го був виключений за відмову вступити в комсомол, але, завдячуючи ректорові академіку Євгену Лазаренку, відновлений. Мав зв’язки з підпіллям ОУН, виготовляв і розповсюджував листівки.

У 1954 — 1961 роках працював учителем логіки, психології, української мови і літератури, директором шкіл, завідував ра­йонним методкабінетом, був інспектором Стрілківського райвно. З 1961-го — на науковій роботі. Був одним з організаторів першої в СРСР експериментальної науково-практичної лабораторії психології і фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів. Автор низки методичних розробок для вчителів, статей у галузі психології праці. Готував дисертацію, склав кандидатський мінімум.

У травні 1962 року налагодив контакти з київськими шістдесятниками Іваном Дзюбою, Іваном Драчем, Іваном Світличним, Дмитром Павличком та іншими. Один з організаторів і член президії Львівського клубу творчої молоді «Пролісок» (1963). Налагодив виготовлення та розповсюдження в Україні літератури самвидаву, політичної літератури, яка видавалася за кордоном.

Заарештований 26 серпня 1965 року за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди. 18 квітня 1966-го на закритому засіданні Львівського обласного суду в одній справі з братом Богданом Горинем, Михайлом Осадчим і Мирославою Зваричевською засуджений на 6 років таборів суворого режиму.

Хвиля арештів 1965 року принесла в політичні табори Мордовії пожвавлення: там з’явився самвидав, був налагоджений вихід інформації в Україну і за кордон. Національні громади політв’язнів консолідувалися в акціях протесту. За пропаганду і розповсюдження самвидаву серед в’язнів 18 липня 1967 року суд Зубово-Полянського району Мордовської АРСР присудив Гориневі 3 роки ув’язнення у Володимирській тюрмі. Звідти він теж зумів передати в Україну інформацію про становище в’язнів. Тим часом Іван Гель видав самвидавом книжку М. Гориня «Листи з-за ґрат» (1971).

Звільнений 26 серпня 1971 року. У Львові, де мешкала сім’я, його не прописали. Під загрозою бути звинуваченим у «дармоїдстві» мусив улаштуватися машиністом на будівництві хімкомбінату в Рівненській області. З вересня 1972-го працював кочегаром у котельнях Львова, з 1977-го — психологом на заводі «Кінескоп». Опікувався родинами політв’язнів.

Брав участь у виробленні основоположних документів створеної 9 листопада 1976 року Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (Українська Гельсінська група), де визначив собі місце в другому ешелоні. Після арештів засновників УГГ бере на себе видання її Інформаційного бюлетеня (підготував номери 4 — 7).

Упродовж 1981 року в помешканні Горинів було шість обшуків. Під час обшуку 23 березня йому підкинули сфабрикований від імені УГГ документ у зв’язку зі справою Івана Кандиби, а 28 листопада — текст на 15 сторінках під малограмотною назвою «Соціальні дослідження механізму русифікації на Україні» (треба б «соціологічні»).

3 грудня 1981 року, після 13-годинного обшуку, Гориня знову заарештували. У слідства не було доказів проти нього. На знак протесту проти фабрикування «справи» він оголосив голодування і відмовився брати участь у попередньому розслідуванні. Десятого дня стався серцевий напад. 25 червня 1982 року Михайло Горинь засуджений за ст. 62 ч. 2 і ст. 179 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда та відмова дати покази у справі І. Кандиби) на 10 років позбавлення волі в таборах особливого режиму та 5 років заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

12 листопада 1982-го прибув етапом до табору ВС-389/36 (с. Кучино Чусовського району Пермської області), де, нарешті, був прийнятий співкамерниками до УГГ. Обговорював з Юрієм Литвином проблему реформування УГГ, написав психологічні нариси про співкамерників Олексу Тихого, Валерія Марченка, Юрія Литвина, про Василя Стуса.

Хворів на запалення нирок, гіпертонію, аритмію. У травні 1984-го у Гориня стався інфаркт міокарда. 28 листопада 1986 року етапований до Львова, де після другого інфаркту його поклали до лікарні. Повернули етапом на Урал. Улітку 1987-го стояв перед загрозою загибелі. У зв’язку з «перебудовою» помилуваний 2 липня 1987 року, 1990-го — реабі­літований.

Уже в липні 1987 року В’ячеслав Чорновіл і Михайло Горинь відновили видання машинописного журналу «Український вісник», який став органом УГГ. Восени 1987-го разом з В. Чорноволом дав інтерв’ю закордонній журналістці Марті Коломієць, у зв’язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення їх із СРСР.

11 березня 1988 року Михайло Горинь, Зиновій Красівський і В’ячеслав Чорновіл підписали «Звернення Української Гельсінської групи до української та світової громадськости» про відновлення її діяльности. В. Чорновіл і брати М. та Б. Горині виробили і 7 липня 1988-го на мітингу у Львові оприлюднили «Декларацію принципів Україн­ської Гельсінської спілки», створеної на основі УГГ. М. Горинь став членом виконкому УГГ.

11 серпня 1988 року управлін­ня КГБ Львівської області винесло Гориневі офіційне попередження у зв’язку з «антирадянською діяльністю». Його неодноразово затримувала міліція, зокрема в Чернівецькому університеті, куди приїхав з доповіддю для студентів, він був заарештований на 15 діб.

У вересні 1988 року М. Горинь організував і очолив Робочу групу захисту українських політв’язнів, яка увійшла до Міжнаціонального комітету захисту політв’язнів. Він — учасник декількох нарад представників національно-демократичних рухів народів СРСР.

Улітку 1989-го Горинь працює в Києві в оргкомітеті Народного руху України за перебудову. На установчому з’їзді (8 — 10 вересня) обраний головою секретаріату НРУ, був головою по­літради і співголовою НРУ.

У березні 1990 — квітні 1994 років М. Горинь — депутат Верховної Ради України від Залізничного виборчого округу м. Львова. Працював у Комісії з питань суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин, очолював підкомісію зв’язків з українцями, що проживають за межами України.

Михайло Горинь ініціював й організував найбільші загальнонаціональні акції, що сприяли консолідації нації і призвели до проголошення та утвердження незалежності України: «Ланцюг єднання» між Києвом і Львовом 21 січня 1990 року, Свято козацької слави (Запоріжжя, літо 1990-го), Конгрес національних меншин (Одеса, листопад 1991-го), «Дитяча дипломатія» (поїздки дітей із Східної України в Західну і навпаки на Різдво і Великдень), Ліґа партій країн Балто-Чорноморського регіону (1994), 50-річчя Української головної визвольної ради (1994).

З травня 1992-го до жовтня 1995-го Горинь — голова Україн­ської республіканської партії. Один із засновників республіканської християнської партії (травень, 1997). З грудня 1992-го очолював Конгрес національно-демократичних сил (КНДС). 1996 року заснував Центр до­сліджень проблем громадянського су­спільства.

19 травня 2000 року обраний головою Української всесвітньої координаційної ради (УВКР). На чолі делегацій УВКР з метою досліджень та співпраці з закордонним українством відвідав українські громади європейських країн, зокрема Польщі, Росії, країн Балтії, Словаччини, Сербії, Бельгії, а також громади Сибіру — в Тюмені, Новосибірську, на Камчатці, в Южносахалінську, Владивостоці, про що в УВКР видана книжка «Ми — українці». Пішов у відставку з посади голови УВКР 19 серпня 2006-го. Останнім часом тяжко хворів.

Світла пам’ять про Великого Українця Михайла Гориня навіки вписана в історію нашого народу.

Євген ЗАХАРОВ,
Василь ОВСІЄНКО.
Харківська правозахисна група.