Переглядів: 1173

Акорди днів минулих, що просвітлюють розум і сил додають

Перефразовуючи відомий вислів, можна сказати, що не ім’я красить людину, а добрі діла. І не варто сперечатися, скажімо, яке прізвище краще: Змієвець чи Зайцев. І все ж у Рік Змії (а почнеться він 10 лютого), яким би умовним  не виглядав цей привід, не зайве буде сказати добре слово про людей із прізвищем, похідним від назви покровительки наступних 365 днів, людей, котрі уславили  нашу Вітчизну.

Лицар України Всеволод Змієнко
і його донька Галина

В Одеській національній науковій бібліотеці імені М. Горького, в залі секції «Одесика», висить на стіні фоторепродукція картини відомого художника Леоніда Перфецького, який відобразив кінних вояків 6-ї Січової  стрілецької дивізії в момент їх пересування через місто Станіслав (нині Івано-Франківськ). Перед зором постає, з усього видно, бойовий, добре вишколений і дисциплінований підрозділ, попереду якого на баских конях їдуть командири. Серед них — уродженець Одеси, генерал-хорунжий Армії УНР Всеволод Змієнко.

Чим відзначився наш земляк? Яким чином згадане живописне полотно потрапило до визначної культосвітньої установи? Щоб дати відповіді на ці запитання, звернімося до української історії.

1917 рік. Всеволод Юхимович повертається з фронтів Першої світової війни і поринає в атмосферу української революції. На той час він має досконалу військову освіту (Одеське піхотне юнкерське училище, офіцерська артилерійська школа, академія генштабу), бойовий досвід (за відвагу у війні був удостоєний високих царських нагород, у тому числі й Георгіївського хреста зі зброєю) та зоряний вік — 31 рік. Спільно з відомим громадським і військовим діячем Іваном Луценком він формує Одеську гайдамацьку дивізію. Її курені квартирували  на 5-й станції Великого Фонтану, а штаб містився у будівлі Одеського військового округу.

Не шукайте, панове, там меморіальної дошки, присвяченої тим подіям, бо українство в Одесі нині не в пошані. Зокрема, засідання міськради проводяться винятково російською мовою. Це колись (у 1972-у), коли до влади в Україні прийшов Володимир Щербицький, ставленик Леоніда Брежнєва, він на догоду своєму шефу почав вести партійні з’їзди, пленуми і сесії рад підкреслено російською. А зараз кому на догоду? Стали двомовними школи й дитсадки, стираються з лиця міста українські назви, як у випадку перейменування вулиці Івана та Юрія Лип. Сил на те, щоб  замінити табличку, в ініціаторів стало, але їм ніяк не вдасться стерти ці імена з української історії.

Втім, ми дещо відволіклися. Так ось, командиром Одеської гайдамацької дивізії був призначений полковник Мазуренко, а начальником штабу — Змієнко. Тут слід зазначити, що  дивізія доклала значних зусиль для підтримання порядку в місті та на його околицях, і про це в майбутньому ще хтось напише сценарій для фільму на кшталт кінострічки «Ліквідація».

У кінці березня 1918 року Центральна рада призначила Всеволода Юхимовича головою демобілізаційної комісії УНР в Таврії, на  Херсонщині і Катеринославщині. Він займається обліком, розміщенням, демобілізацією і призовом українських солдатів та офіцерів, які прибували з фронтів світової війни.

За Гетьманату наш земляк посідав різні високі військові посади, як-от був начальником штабу Південно-Східної групи військ Армії УНР.

Під час наступу на Одесу Добровольчої армії Антона Денікіна, якого нині в Росії підносять як великого рятівника імперії, Всеволод Змієнко особисто керував бойовими діями гайдамаків на вулицях Одеси, а потім за наказом Директорії разом з іншими очільниками вивів українські частини під Роздільну, в розпорядження генерала Грекова.

Під тиском більшовицьких сил війська Грекова невдовзі відійшли до румунського кордону, потім перейшли до Румунії, а звідти через контрольовані польськими військами землі — до Волині. Там Змієнка призначили начальником штабу 10-ї дивізії Січових стрільців, згодом перейменованої на 1-шу дивізію Групи Січових стрільців Євгена Коновальця. З цією групою у 1919-у він воював проти більшовиків, поляків, денікінців, боровся за свободу України. У цьому герці не було  місця для перепочинку. В листопаді Всеволод Юхимович тяжко захворів  і, знесилений, потрапив до польського полону. Опісля знову кидається у вир визвольних змагань. Симон Петлюра призначає Марка Безручка командиром, а Змієнка — начальником штабу 6-ї Січової стрілецької дивізії. Овіяний славою її бій під Замостям, де вона зупинила наступ 1-ї Кінної армії Семена Будьонного на Варшаву у 1920 році.

Про цю битву дещо докладніше. Будьонний мав уп’ятеро більше активних багнетів і шабель, ніж Безручко  і Змієнко. А за військовою теорією для перемоги достатньо мати втричі більше сил. Але командири Січових стрільців компенсували нестачу багнетів грамотною тактичною побудовою глибоко ешелонованої оборони міста. За цю перемогу Безручко і Змієнко були удостоєні звання генерал-хорунжий.

Нині слава про росіянина Будьонного он як возвеличена, а про українців Безручка і  Змієнка майже ніхто не знає. І це несправедливо!

Зрив рейду на Варшаву — не бій місцевого значення. Російські комуністи мали на меті пройти  через Варшаву далі в Європу і  зробити її більшовицькою, що в повоєнному хаосі мало шанс на успіх. Отже, битва під Замостям врятувала не лише Польщу, а й Європу від «принад» більшовизації.

Маршал Йозеф Пілсудський видав тоді наказ, у якому йшлося: «Наша армія пам’ятає криваві битви, в яких незмінно брало участь українське військо, як у дні звитяги, так і в години випробувань. Спільно пролита кров і могили героїв заклали наріжний камінь для  взаєморозуміння й успіху двох народів. Нині, після двох років великої боротьби з варварським нападником, я прощаюся з прекрасними військами Української Народної Республіки й стверджую, що  вони високо несли свій прапор, на якому виписане гасло за нашу і вашу свободу, що  є символом віри кожного чесного вояка».

На той час доля України вже була вирішена, але гіркота невдач не згасила патріотичних почуттів українських вояків. Опинившись за межами країни, Змієнко стає одним із засновників (1925), а згодом головою Українського військово-історичного товариства у Варшаві, редактором збірника «За державність» і журналу «Табор». З 1926 року Всеволод Якович працює в штабі міністра військових справ Державного центру УНР в екзилі, допомагає українським емігрантам знайти себе в нових умовах життя, влаштуватися на роботу чи навчання. Водночас пише спогади і статті з історії українських визвольних змагань. Помер у 1938 році у Варшаві у 52-літньому віці.

У 10-у томі «Енциклопедії сучасної України» (Київ, 2010) вміщено статтю, присвячену Всеволоду Змієнку, і його фото. Він діяв в інтересах української нації та України, тому заслужено є героєм української історії.

Поряд — розповідь про його доньку Галину Змієнко-Сенчишин (1918, Одеса — 2003, Монреаль). Погодьтеся, що це дуже рідкісний випадок, щоб батько і дочка разом були занесені до такого поважного видання.

Але факт залишається фактом: подвижництво Галини Всеволодівни помічено і відзначено. Рано втративши матір, вона ділила з батьком всі труднощі його військового та емігрантського життя, була свідком патріотизму та самопожертви українців, які боролися за свободу Вітчизни. Здобувши освіту в навчальних закладах Перемишля, Варшави, Берліна та Відня, у 1948 році вона переїхала до Канади, де набула авторитету як громадська діячка. З-поміж інших очолювала Союз українок Канади та прихильників Державного центру УНР. Громадську роботу поєднувала з публіцистичною діяльністю. Вона також видала книжки «Літопис українців Квебеку», «Пересаджені квіти України», упорядкувала збірку «Бібліографія голоду в Україні 1932—1933 років», дві останні з яких були перевидані у Києві.

Як дорогу реліквію Галина Всеволодівна зберігала згадану на початку цієї статті картину Леоніда Перфецького. В один із приїздів на Батьківщину вона передала це полотно Державному музею Збройних сил України у Києві на довічне зберігання. А її фоторепродукцію подарувала Одеській державній науковій бібліотеці.

Чарівниця, яка перетворила
Попелюшку на принцесу

Коли мова заходить про заслуженого тренера України і колишнього СРСР з фігурного катання Галину Змієвську, то всі переконані, що вона народилася в Одесі, настільки її зріднила з нашим містом улюблена робота.

Насправді ж вона родом з Харкова (1946) і тривалий час працювала тренером тамтешньої організації спортивного товариства «Зеніт». Але видатні успіхи на обраному шляху прийшли до неї в Одесі, куди її запросили у 1977 році на посаду старшого тренера Спеціалізованої дитячо-юнацької школи олімпійського резерву. Галина Змієвська виховала ціле сузір’я блискучих спортсменів, яким підкорилися найвищі вершини. Серед них — олімпійські чемпіони Віктор Петренко та Оксана Баюл, бронзовий призер чемпіонату світу В’ячеслав Загороднюк та інші.

Чи не найбільш вражаючим став стрімкий злет Оксани. Першу славу їй приніс успішний виступ на чемпіонаті Європи 1993 року у Хельсінкі, де вона, дебютантка, здобула срібну медаль. Історія фігурного катання ще не знала такого випадку, і це пробудило особливий інтерес до спортсменки. Була і ще одна обставина, яка викликала до дівчини таке тепле ставлення. Смерть передчасно забрала найрідніших людей із життя, зоставивши її сиротою. Та, певно, сам Бог простер руку над Оксаною. Бог і Галина Змієвська, яка стала їй не просто тренером, а й матір’ю, забрала її до себе додому, доклала немало сил, щоб маленька Попелюшка стала принцесою.

Після чемпіонату Європи автор цих рядків зустрівся з Галиною Яківною та її вихованкою і взяв у них інтерв’ю, опубліковане у «Чорноморських новинах» 11 лютого 1993 року під заголовком «Оксана Баюл: «Щастя — це коли поряд добрі люди». Гадаю, буде доречно навести кілька фрагментів з нього.

«— Оксано, якби у вас з’явилося багато грошей, як ви ними розпорядилися б?

— Навіть не знаю.

Додає Галина Змієвська: «Я хотіла б, щоб Оксана могла відповісти на це запитання так: «Коли у мене буде багато грошей, я буду займатися своєю улюбленою справою і допомагати тим, у кого їх нема». Тут дозвольте навести приклад Віктора Петренка. Він, як відомо, працює нині у США і живе не бідно. Але він не забув наших спортсменів, став для них, так би мовити, спонсором. Він Оксані купив і плаття, і туфельки — для повсякденного життя, а не лише для виступів на льоду. І спортивні черевички придбав, і ще одні такі ж — на виріст. А ще купив чотири пари черевиків іншим спортсменам».

— Справді, у забезпеченні спортсменів сьогодні існують серйозні проблеми. Оксанко, вибачте, але ви, як сирота, одержуєте якусь допомогу від держави?

— Ні.

Пояснює Галина Змієвська: «Це вина дніпропетровських влади, де Оксана прописана. Але не всі такі байдужі. Є багато людей, серед них і одеситів, які матеріально допомагають їй. Один чоловік після Оксаниного успіху на чемпіонаті Європи прийшов і просто подарував їй золоті каблучку і ланцюжок з медальйончиком. На її ім’я прийшла посилка з Німеччини. Хоч і соромно, але зізнаюсь, що ми раді були побачити в ній клаптик тканини для спортивного плаття. У нас таких не знайдеш, адже тканини ці мають бути і тонкими, і міцними. І добре розтягуватися, і мати гарні кольори. З них вийде чудова сукня.

Узагалі, світ не без добрих людей. Ось ще один приклад. Завітала якась кравчиня, яка донедавна шила костюми Вікторові Петренку, і запропонувала створити розкішне плаття для Оксани. Безплатно, а я знаю, що така робота коштує дуже дорого, треба ж підігнати кожен шовчик, на місце поставити кожну блискітку.

Що й казати, ми вдячні таким людям. Бо не стільки про себе дбаємо, скільки про престиж держави. Щоб, якщо вийде десь за кордоном наша Зірочка на лід, не соромно було сказати, що вона з України. А надто, коли на її честь піднімуть синьо-жовтий прапор».

«Узагалі, фігурне катання — це елітний вид спорту, — продовжує Галина Змієвська, — такий як теніс, виїздка, який потребує значних економічних затрат. Фігурне катання популярне у високорозвинутих країнах, займатися ним можуть дозволити собі лише багаті люди.

В Україні зараз становище інше. Я нікого не хочу винуватити. Про що можна казати, коли чую по радіо, що мати з дітьми виходять до властей і вимагають знизити ціни на дитяче харчування... Це нещастя, це горе для нашої країни.

Але я хочу елементарного: уваги до фігурного катання, до людей, які у ньому зайняті. У будь-якій країні Віктор Петренко був би національним героєм. Американська федерація з приводу того, що він відвідав Лас-Вегас, влаштувала грандіозний прийом. А в нас його успіх сприйняли з гордістю, але не більше.

Я, як причетна якоюсь мірою до злету Віктора, була нагороджена вазою, на якій написано: «За перемогу у Барселоні». Хоч ми з Віктором там не були. Зимова Олімпіада проходила все ж в Альбервілі. Це теж говорить про ставлення...»

— Наостанок, запитання до обох: у чому, на ваш погляд, полягає щастя?

— Щастя — це коли поруч добрі люди. Щастя стати такою фігуристкою, щоб радувати людей.

Галина Змієвська: «Щастя — це те, до чого ти все життя прагнеш і нарешті досягаєш. Щастя може бути як великим, так і маленьким. Ладиться у тебе у житті, у роботі — це щастя. Коли у мене щось не виходить на роботі, то це відчувають усі в сім’ї, навіть пес прищулює вуха і забивається в кут. Щастя — коли твої спортсмени стоять вище всіх. Щастя, коли ти повертаєшся додому і тебе чекають. Щастя, коли ти потрібен своїй Вітчизні. Нехай вона буде бідною, але ж не в грошах щастя, а в ставленні насамперед. Щастя, щоб ти був потрібен своїм учням. Чи не так, Оксано?»

— Так, — киває Оксана».

Від 1996 року Галина Яківна живе та працює тренером у США. Там і Віктор Петренко, й Оксана Баюл. Нам же залишається втішатися лише тим, що нашого цвіту — по всьому світу.

За океаном вихованцями Змієвської стали чемпіони США Скотт Девіс, Джонні Вейр і чемпіонка Італії Сільвія Фонтана.

На долю Оксани Баюл випало всього: у США виступала за професіоналів, відкрила на Бродвеї власне льодове ревю, потрапила в аварію, в якийсь період її намагалася захопити пристрасть до міцних напоїв, але вона поборола її і знову продовжила виступи. Однак Україна, рідна земля, не відпускає Оксану зі своєї орбіти. У 2010 році вона вступила до Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова на факультет тренерської роботи, мріє про створення в Україні своєї школи фігурного катання і побудувати тут сучасний льодовий палац. А ще планує відкрити лінію пошиття спортивного одягу і написати книгу про своє життя.

Острів Зміїний:
точка відліку?

Цього року іменинниками можуть вважатися не лише носії прізвищ, похідних від символу року, а й об’єкти, які містять його в своїй топоніміці. Як-от острів Зміїний.

Цей острів цікавий з різних точок зору. По-перше, як не дивно, на Зміїному нема плазунів. Змія у назві — тотемічний образ давньогрецького героя — божества Ахілла, на честь якого тут стояв храм. Його руїни розібрали у ХІХ столітті і використали під час будівництва маяка.

«А при чому тут греки?» — запитаєте ви. Відповімо. Якби острів міг заповнити анкету про своє походження, то виглядала б вона так:

від VІ століття до нашої ери — давньогрецька колонія,

від І ст. до н.е. — у складі Римської імперії,

від 456 року — у складі Візантії,

від ХV ст. — під юрисдикцією Туреччини,

від кінця ХVІІІ ст. — у складі Російської імперії,

1859—1944 роки — під крилом Румунії,

від 1948 року — у складі СРСР, а потім — України.

Відомий дослідник Ювеналій Зайцев у своїй книзі «Чорноморські береги України» дає йому таку характеристику:

«Острів Зміїний (античні назви Левка, Фідонісі) — скелястий острів у північно-західній частині Чорного моря за 36 кілометрів на схід від дельти Кілійського гирла Дунаю. Територіально входить до складу Кілійського району Одеської області. Площа острова — близько 1,5 квадратного кілометра. Поверхня вкрита ґрунтом та наземною рослинністю. Береги стрімкі... У 1988 році указом Президента України на острові створено державний заказник для охорони рідкісних морських та наземних тварин і рослин. Незважаючи на невеликі розміри острова, організми, що мешкають у його прибережних водах, мають важливе значення для екосистеми всього північно-західного шельфу Чорного моря».

Але як у тій казці про вершки і корінці, справжній скарб острова — поклади нафти і газу, які містяться на шельфі. Саме через це у 2004 році між Румунією і Україною виникла дипломатична суперечка щодо розмежування прилеглих економічних зон.

Якщо бути точнішими, то мова про це розпочалася ще в 1967 році, коли виявилися перспективи на добування тут енергетичних ресурсів. Тоді почалися румуно-радянські перемовини з проблеми делімітації шельфу, але у 1978-у вони завершилися безрезультатно. Були продовжені між Румунією і вже незалежною Україною на початку 90-х років минулого століття. У ті часи Румунія збиралася до НАТО і їй вкрай потрібно було владнати свої стосунки із сусідами. І в 1997 році Україна та Румунія підписали угоду про добросусідство і співробітництво, за яким було закріплено український статус острова Зміїний, хоча деякі сили в Румунії вимагали повернути його собі. На жаль, економічні проблеми шельфу тоді були винесені за рамки перемовин. До них повернулися, коли Румунія стала членом НАТО. І дипломатичні мечі схрестилися саме довкола острова Зміїного.

Тут слід пояснити: якщо острів заселений, то, згідно з Конвенцією ООН з морського права, відлік 200-мильної економічної зони ведеться від його берегів. Якщо це скеля чи незаселений острів, то все рахується від корінного континентального берега. Румунська сторона доводила, що Зміїний — це скеля. Українська, навпаки, стверджувала, що це ніяка не скеля, а острів, який є частиною українських берегів і що на ньому постійно проживають люди. Тут працюють маяк, глибоководний причал із транспортними службами, прикордонний підрозділ, наукові лабораторії, пошта, магазин, готель.

З лютого 2009 року Міжнародний суд ООН в Гаазі (Нідерланди) виніс свій вердикт щодо цієї суперечки. Одноголосно 15 суддів заявили, що не можна визнати острів як частину української берегової конфігурації, зазначивши, що в протилежному разі довелося б юридично перекроїти географію, а це не дозволяє ні право, ні практика розмежування морських просторів. Суд не задовольнив повністю вимог жодної зі сторін, а спірну ділянку шельфу на південний схід від острова поділив у пропорції 2,1 до 1 на користь Румунії.

Вердикт був сприйнятий неоднозначно. За висловлюваннями колишнього Президента України Віктора Ющенка та уповноваженого України у Міжнародному суді ООН Володимира Василенка, рішення Гаазького суду — якщо не перемога, то й не поразка, а компроміс, який вигідний нашій державі, оскільки, мовляв, із 25—26 розвіданих покладів Україна одержала 21.

Опоненти, навпаки, заявили, що це здача національних інтересів і великий подарунок Румунії за підтримку України на шляху до НАТО. При цьому зазначають, що це не перша поразка України, вказуючи на нееквівалентний обмін ділянками територій з Молдовою, за яким нашій державі відійшла невелика смуга автотраси у районі молдовського села Паланка, а Молдова одержала вихід до Дунаю поблизу Рені, де було створено нафтовий термінал.

Тим часом серйозні аналітики вказують, що в районі Зміїного свої геостратегічні інтереси мають і НАТО, і ЄС, і Росія. За спиною Румунії можуть стояти могутні нафтові корпорації.

А ще — створено небезпечний прецедент, який зачіпає основи світового порядку, встановлені після Другої світової війни. І в цьому сенсі варто звернути увагу на недавній роман румунського письменника Крістіана Негру «Кров на Дністрі», в якому він описує уявні події 2014 року. Головні дійові особи у ньому — Румунія з Молдовою, які, на думку автора, мають об’єднатися, а Україна — з Придністров’ям. І це може стати передумовою початку третьої світової війни...

Що тут скажеш про автора? Лихий поплутав. Ну, Бог з ним. Гірше те, що у Румунії є попит на подібну літературу.

* * *

Всього три розповіді, три віконечка в світ, а скільки думок і почуттів вони викликають!

Валентин ЩЕГЛЕНКО.

 

 

 

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net