Моя знайома Незнайомка
Ще зранку настрій був нормальний. А потім... Ну чому знову згадалася Незнайомка з тролейбуса, хоча бачила її там всього кілька разів? Відтоді частенько подумки заходжу у той тролейбус, і ввижається мені знайомий профіль, коротка хвиляста зачіска, а головне — очі. Великі, сірі, вони, здавалось, ніколи не випромінювали почуттів радості, подиву чи захоплення, а тільки глибокий смуток й очікування.
Звідки й чому це у неї? А головне — чому мені, людині не байдужій, було не підійти до неї і тихенько: «Здрастуйте, можна біля вас?» Делікатно розговорити людину і хоч на якийсь час відволікти від нав’язливих думок?
Незнайомка вже давненько зникла з поля зору, а зі мною так і залишилися «Чому?». Це мій прокол. Адже іншим разом досить одного слова, щоб зав’язати стосунки чи викликати чиюсь посмішку. «Здрастуйте!» — і падають кордони між людьми, вакуум наповнюється життям. «Здрастуйте!» — і хмари над головою розходяться, проглядає сонечко. Шкода: не здогадалася, не скористалася.
А тут інші «Чому?». Гортаючи газету, звернула увагу на оголошення у рубриці «Служба знайомств». Особливо на це, написане білим віршем (так, здається, називають поетичні рядки без рими).
«Сорок років. Сину 15. Кандидат наук.
Може, десь, теплом не зігрітий,
Один або, як ми з синочком,
Бідує батько з донькою.
Прохання одне: не тривож,
Якщо знаєш достоїнства,
Важливіші від доброти.
Рими не бійся і ступеня теж.
Біда — без опори. Жінка все ж...»
Ось так: ми, земляни, боїмося самоти у Всесвіті. Посилаємо туди сигнали, стукаємо у всі зорі, щоби хоч з якоїсь почути голос інопланетного розуму і порадіти, що ми таки не одні у космічному безмежжі.
А тим часом у місті з мільйоном населення, волає, як у безкраїй пустелі, голос самоти і туги. І не відомо, чи послідує за ним омріяний відгук.
«...Нема шляху довшого, ніж самотність». Коли тижні і місяці збігають без тепла, сорок років більш ніж досить, щоб освіченій, розумній, самодостатній жінці нарешті набратися мужності і, переступивши через власну гордість, кинути у світ сигнал SOS. Бо десь же і справді блукає і її половинка, тільки б знайти дорогу до неї.
Досить загадковою серед тих оголошень була пропозиція іншої дописувачки — листуватися з кимось із чоловіків. «Просто листуватися. Писати про життя, про улюблені книжки і кінофільми, про те, як минув день — чим потішив чи засмутив і чому». А от кінцівка буквально приголомшила: «Писати «до запитання». А головна умова — ніколи в житті не бачитися. Ніколи!
Господи, яка ж лиха година загнала тебе в такий гидкий кут, щоб «ніколи не побачитися»? Мало приваблива зовнішність при витонченій і вразливій душі? А може, хронічна самотність у подружньому житті? І таке нерідко буває, коли несила розірвати замкнене коло, а конче потрібно відвести душу. Бодай з ким — тільки б тебе зрозуміли.
Самотність — що ти: хвороба чи лихе навіювання, наша безпорадність чи невміння вчасно пристосуватися до нових обставин? Чому, тікаючи від тебе, хтось з головою поринає в роботу і стає трудоголіком, інший прикладається до чарки і стає алкоголіком, ще хтось біжить світ за очі і стає перекотиполем? А скільки тих, хто днями просиджує в інтернеті або прагне знайти якщо не гармонію життя, то хоча б віддушину в різних клубах за інтересами чи групах здоров’я?
До речі, саме в одній з таких груп з’явився новачок. Років під п’ятдесят, вигляду пристойного, послужливий. Либонь, і його зачепила ця проблема, бо тулився не до чоловічої компанії, а до жіночої. А їх там — справжній квітник. Пошепотіти з однією-другою, поцілувати ручку третій — це він. У перервах між вправами збирав навколо себе увесь квітник і читав вірші. Звісно — про любов. Не чужі, свої. Вірші слабенькі, на рівні стінгазети, але рима таки була: «любов — знов», «весни — вони», «прийду — знайду». Декому подобалися. Чим не поет?!
Око поклав на одну з них і після занять — не відкладаючи у довгу скриньку, без зайвих реверансів:
— Чому все одна та одна? А де ж чоловік?
Від несподіванки знітилася, а може, і взагалі не любила про особисте, тим більш з мало знайомою людиною.
Він по-своєму зрозумів ту паузу і вже зовсім розважливо, розтягуючи слова, ніби у задумі:
— То що заважає нам бути разом?
Як кажуть: кіно закінчилося. Бо тієї ж миті зник поет, не залишилося і сліду від послужливого залицяльника. Жінка, розтоптана, принижена, знищена, вражено прошепотіла, хоча самій здавалося, що кричить:
— І ви ще пишете вірші про любов?! Що ви знаєте про неї, печерний циніку?
Метелик у чоловічій подобі: з однієї квітки на другу... На п’яту-десяту... Дивись, і нашкріб ще на один вірш про любов. Обіцянка-цяцянка для довірливих. Ох, подалі від таких метеликів! Бо з ними до самотності додається ще й хомут на шию з іншими проблемами.
Може, саме за подібних обставин обпеклася моя Незнайомка? Ні-ні, тільки не вона. Скоріш, жіночка, схильна до листування...
А сьогодні ніби повіяв не колючий північний вітер, а лагідний південний. Сьогодні я знову зустріла свою знайому Незнайомку. Вона йшла у парі з чоловіком, і він міцно тримав її за руку. Про щось гомоніли, з чогось сміялися. Все було тут ніби звичне для мене: знайома вулиця, знайомий тролейбус м’яко рушив у центр міста.
Але щось у світі змінилося. Зовсім іншою була Незнайомка. Перша дивина — вона була у парі. Але головне — вона с м і я л а с я! І той сміх переконливо засвідчував, що довгу дорогу самотності і чекання подолано. Може, чули: «терпіння — ключ від усіх дверей»?!
Вони вже завертали за ріг вулиці, як мене наздогнала Анфіска, продавщиця з магазину.
— Гарна пара? А головне — щаслива! — захекана, пішла зі мною поруч.
— То ви їх знаєте?
— Ха! Щоб Анфіска не знала! Та до мене у магазин щодня циганська пошта приносить усі плітки і новини звідусіль. А тут — справжній роман: розбилися в ДТП, опинилися у лікарні з переломами, познайомилися і прикипіли одне до одного.
— Ну й ситуація! — підохотила я Анфіску, сподіваючись дізнатися хоч щось про свою Незнайомку. Це підбадьорило молодицю, і вона затараторила:
— Слухайте, він же у лікарні не відходив від її ліжка, навіть коли вже виписався. Приносив ліки, їжу, фрукти. А коли вона виписалася, до машини ніс її на руках! Бо ходити з паличкою соромилася, — у голосі продавчині подив і добра заздрість.
Ох, Анфіско, чи не ти поміняла вже третього чоловіка?! І знайшлися такі, кому позаздрила? При твоєму багатому подружньому досвіді, мабуть, правда за тобою: вони щасливі.
— Дивно, я у тролейбусі завжди бачила її сумною, чим вона мене і зацікавила...
— А ви б не сумували? Одразу після її виписки він поїхав на стажування за кордон. На цілий рік! От і переживала, боялася, що там і залишиться. А ще — жіночі ревнощі. Вони ж, як іржа — їдять поїдом. Але таки дочекалася! Повернувся!
Моя Незнайомка уже давно зникла у провулку із своїм обранцем. Подалася до своєї оселі балакуча і велелюбна Анфіска, а у повітрі ще довго бриніло її здивовано-заздрісне: «Він же ніс її на руках!»
То що ти за лиха година, напасть така — самотність, здатна вити з людини мотузки, множити невдах і відлюдьків? І чи відгукнувся бодай хтось на поклик із «Служби знайомств»?
Озовіться, хто не лінивий і не байдужий! Дивись — і побільшає посеред нас щасливих облич, а хтось нарешті зустріне свою омріяну половинку.
Майя ФІДЧУНОВА.

Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206