Переглядів: 1350

Славетний історик про славетного гетьмана

«Головною працею мого життя є книга Буття українського народу, а почав я замислюватись створенням її вже в перші дні перебування у харківському університеті. І почалося це ще у 1833-му взимку, коли я почав готуватись до вступу», — зізнався Микола Костомаров в одному з листів друзям.

З того часу минуло 180 років.

…На початку 80-х років XIX століття відвідувачі петербурзьких архівів та бібліотек майже щоденно спостерігали ту ж саму картину. На своє місце в бібліотеці сідав похилого віку чоловік з довгою сивою бородою і занурювався у виписки з архівних документів. То був знаменитий історик Микола Іванович Костомаров. Але мало хто знав, що працює він над книгою про гетьмана України Івана Мазепу.

Історику було вже далеко за 60, він переніс нещодавно два інсульти, стрімко погіршився зір. Але непохитною була його воля: створити біографію гетьмана, проклятого офіційною імперською ідеологією та історіографією. Так, тепер — черга Мазепи. Адже до того Микола Костомаров вже описав життя Ярослава Мудрого, Володимира Великого, Богдана Хмельницького й Данила Галицького, Петра Могили та Павла Полуботка, гетьманів Івана Брюховецького, Дем’яна Многогрішного та Івана Самойловича.

«Стежити за думками великої людини є наука найбільш цікава», — писав колись Олександр Пушкін. Тому історик і взявся написати про найсуперечливішу постать національної історії. Фактично це був перший науковий твір про гетьмана. Становище М. Костомарова було складним, якщо врахувати його політичні переконання в молоді роки та попередній життєвий шлях нашого земляка.

В 40-і роки XIX ст. він, як і Шевченко, мріяв про створення рівноправної демократичної федерації слов’янських республік, куди б гідно увійшла і вільна Україна. Він написав «Книга буття українського народу», де, зокрема, так викладаються події після Переяславської ради 1654 року: «Скоро побачила Україна, що потрапила у неволю, вона, по простоті своїй, ще не знала, що таке Цар, а цар московський це все одно, що ідол та мучитель». А ось оцінка Петра І: «Поклав сотні тисяч козаків у канавах та на їх кістках побудував собі столицю». Відомо, що за участь у Кирило-Мефодіївському братстві, де Костомаров сподівався сприяти втіленню у життя своїх демократичних політичних поглядів, він розплатився роком ув’язнення у Петропавлівській фортеці та сімома роками заслання до Саратова. Лише «милостивий» дозвіл Олександра ІІ дав ученому змогу повернутися до Петербурга. Міністр народної освіти вважав, що історика не можна допускати до викладання в університеті, а працювати йому там можна «хіба що бібліотекарем». Для обрання Миколи Івановича екстраординарним професором Петербурзького університету знову ж таки потрібна була особиста згода самого імператора Росії...

Отже, всесвітньо відомий історик та письменник, свого часу «помилуваний» владою, взявся писати про постать, можливо, найстрашнішу для цієї влади. Писати уперше, бо «Полтава» Пушкіна — це все ж художній твір. Жанр праці Костомарова своєрідний: це не сухий історичний трактат, а, швидше, художньо-документальна історична біографія, причому помітно, що автор, при всьому його феноменальному володінні історичними джерелами, має і чітко сформований людський образ гетьмана. При максимально точному, на рівні тодішніх історичних знань і цензури, викладі фактів дуже помітна у М. Костомарова орієнтація на морально-етичні цінності — часто не з позицій часів І. Мазепи, а з часів самого автора! В цьому полягає величезна сила історика, але в цьому ж і його слабкість.

Почавши практично відразу розповідь з обрання Мазепи гетьманом (1687 рік), Костомаров тим самим конкретизує тему свого дослідження: це не взагалі життя Мазепи, а Мазепа при владі.

Й автор не може обминути вічну проблему: влада, мораль і народ (про це писали ще великі римляни Светоній і Тацит). Він дає таку коротку характеристику головної риси українського гетьмана: «Дивовижне уміння влізати усім в душу». Так було завжди, на думку історика, протягом усіх 20 років гетьманування Івана Степановича. Мазепа, вказує Костомаров (ніби передбачаючи наше сьогодення), «прагнув заздалегідь усунути тих, від кого він міг очікувати шкідливих для себе інтриг, але, не знаючи напевно, чи вдасться це йому, не хотів допускати на себе докорів у несправедливості. Тому він вчиняв дволичне: тим же людям явно сприяв, а таємно чорнив їх наклепами, на той випадок, щоб забезпечити за собою довіру в Москві. Коли ці люди надумають шкодити йому».

Це був суворий моральний вирок. Але це — лише один із аспектів проблеми. Адже майже відразу після цього Костомаров наводить красномовні факти, що свідчать про те, наскільки взагалі доноси та інтриги були характерні для політичної атмосфери того часу Москви і Києва як її складової (зокрема, проти Мазепи мало не щотижня надходили доноси особисто царю). Те, що гетьман у цій ситуації вдавався до аналогічних прийомів, свідчить тільки про одне: він майстерно вмів боротися за владу. Головне питання: для чого ця влада, власне, була йому потрібна? Думка Костомарова тут нещадна для Мазепи і нагадує, швидше, вирок. Вчений пише: «Гетьман Мазепа як історична особа не був представником жодної національної ідеї. Це був егоїст у повному розумінні цього слова. Поляк за вихованням та способом життя, він перейшов до Малоросії і там зробив кар’єру, догоджаючи, як ми бачили, московській владі і зовсім не зупиняючись ні перед якими аморальними шляхами». Інакше кажучи, думка автора загалом така: влада потрібна була гетьманові винятково для задоволення власних амбіцій. Слід додати, що той образ царя Петра І, що його подано у книзі, значно привабливіший і морально, і політично, ніж оцінки того самого царя М. Костомаровим у «Книзі буття українського народу», згадані вище.

Треба визнати, що над видатним істориком у даному разі не могли не тяжіти загальноімперські політичні установки про «зрадництво» Мазепи. Подібного роду ідеологеми неминуче й підсвідомо впливають на творчість навіть найбільших знавців минулого: так було і в Давньому Римі, і в XX ст., так залишалося і в демократичних країнах.

Але характерно, що навіть в умовах заборони самої української мови Микола Костомаров визнав за необхідне включити в свою працю таку думку: «Наступна історія показала, що російська влада ще менше, ніж російські історики, оцінила в цій справі (перемога над шведським королем Карпом XII) здоровий глузд малоросійського народу та послугу, що й він надав Російській державі... Зрада Мазепи залишила надовго, якщо не назавжди, підозру російської влади на малоросійську народність. В усе майбутнє царювання Петра щодо Малоросії спостерігалась обережність, яка переходила неодноразово у насильство. Наступник Мазепи, Скоропадський, був до того обмежений недовірою верховної влади, що мусив терпіти порушення своїх прав, наданих йому законом».

Описавши в лаконічних, але точних виразах систематичне обмеження, а згодом і знищення української державності у XVIII ст.,

М. Костомаров підсумовує: «Чи здійснені були такі зміни на користь народу? Якщо і були, то мало, навпаки — з політичних міркувань прийнято було відоме правило: «Поділяй і владарюй»... Малоросія, нарівні з усією Росією, піддалася надовго усій мерзоті кріпосництва, від якого полегшилась лише в недавні часи». Якщо врахувати обставини часу, то ці слова видатного історика та письменника варті багато чого!

Будь-який читач, що зараз знайомиться з працею М.І. Костомарова, звичайно, не може уникнути питання: а як оцінювати її з позицій сучасної історичної науки?

Як здається, головне тут у тому, щоб чітко відокремити особисті риси Івана Мазепи від тієї політичної лінії на незалежність, яку він уособлював. Навіть якщо забути про ті благодійні справи гетьмана, на які не зроблено акцент у книзі Миколи Костомарова, навіть якщо слідом за істориком не забувати, що гетьман володів сотнею тисяч селян в Україні, 20 тисячами селян у суміжних землях, то питання слід сформулювати саме таким чином: «Чи означає соціальна та етична обмеженість поглядів Мазепи неправдивість справи незалежності взагалі?» Ясна річ — ні!

Але слід сказати і про інше. Постать гетьмана Івана Мазепи — неймовірно складна і драматична й зовсім не потребує ідеалізації і, тим більше, міфотворення. Діячів нашої історії варто сприймати і знати такими, якими вони реально були, а зовсім не в межах чергової чорно-білої легенди. І тут при уважному і критичному прочитанні може прислужитися книга славетного вченого, історика Миколи Івановича Костомарова.

Василь ВИХРИСТЕНКО.

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net