Alarm

— З примруженими очима ліпше чутно, — кажу їй.

— Так? А чому? — її очі вже широко відкриті, а проте руки усе ще зведені догори, наче вона випрошує щось у неба. Виглядає трохи кумедно. — Чи це жарт? — підозріло вдивляється в мене. — Та ви збиткуєтесь! Однаково чути.

Може, й так. Але я нічого не чую. А врешті, так і має бути: жоден звук не мусить просочитися крізь ці євровікна. Кажу про це пані Наталі. На те лиш скептично махнула рукою:

— Гадаєте, це ті склопакети, що в Європі? Ха-ха! Та ж наші дурисвіти везуть сюди лише всілякий непотріб, а тут на кожному кроці рекламують, тицяють вам до рук папірці оті…

Коли б вона знала, що ті вікна складають отут-таки, чи не за три квартали від її помешкання, що би тоді відповіла?.. Але я, розуміється, не скажу їй цього. Хоча, дійсно, звукоізоляція у них поганенька.

Підходжу до вікна, щоби відслонити важку завісу. Нараз виразно чую паскудне завивання увімкнутої сирени — міліційне авто мчить десь отут недалечко, може, проспектом Шевченка. Озираюсь: як там пані Наталя? Скидається на те, що вона нічого не чує. Дуже дивно, але ліпше про це мовчати. Сирена вже далеко, десь, певне, в районі Політехнічного. Пані Наталя спокійно поправляє букет бордових півоній у вазі, що стоїть на великому столі посеред кімнати. Кілька важких пелюсток ледь чутно падають на стільницю, але пані Наталя не прибирає. Їй до вподоби отакий маленький безлад: пелюстки на полірованій поверхні столу, забута філіжанка з недопитою кавою, розкрита книжка…

— Гарні квіти.

— Це мені студентки принесли… — відповідає, пишаючись. — Дякують за добру українську.

— Але ж ви, здається, англійську…

— Так, але з допомогою української, а вони її хіба знали! — обережно пересуває вазу, щоби було асиметрично. — Прийшли такі стривожені! Щось там коїться, у тій Академії. Часом, не маєте інформації? Ваш фах нібито спонукає…

— Ні, не чув нічого.

— Господи, яка я щаслива, що вже не там!

— Могли б ще попрацювати, ви цілком не подібні на пенсіонерку.

— Боронь, Боже! — аж перехрестилася. — Та що це за компліменти у вас?!

— Перепрошую?

— Банальні! Мовби й не ви говорите.

— Але це правда — не комплімент. Я міг би…

— Та не вживайте цього слова поганого — «пенсіонерка», звучить, наче лайка яка… О, знов ця алярма!.. Та скільки воно триватиме? Ви не знаєте, коли це скінчиться?

Надбігла гадка, що той самий звук, який почувся мені допіру, лиш тепер долинув до вух пані Наталі. Але ж того не може бути! Хоча тепер я не чую ніякої сирени. Але ж вона чує!

— Не тіштеся тим, що сказались-те комплімент, — змилостивилась-таки моя пані. — Слово «пенсіонер» усе зіпсувало, — ще докинула з ноткою докору, але вже лагіднішим голосом. За мить знервовано обернула голову у бік вікна:

— Ви чуєте, знов!

Та ж чую! Одна з тих автівок, що далеко внизу, у дворі, тьмаво поблискують проти непевного світла — наче поснуле стадо якихось тварюк — з нетерплячки безупину гукає свого пана. Вичікую хвилину, далі кажу певним голосом:

— Тепер по всьому. Вмовкло, здається.

Це мій експеримент. Автомобіль усе ще істерично вівкає на весь окіл.

— Справді, нібито замовкло, — полегшено каже пані Наталя.

Діждавшись, поки переривчасте виття направду припиниться, обережно беру пані Наталю за лікоть й веду од вікна углиб кімнати, яку вона по-сільському називає залою. Механічно ступає по килиму, напружена та мовчазна, вся налаштована знов на якийсь тривожний сигнал.

— Ви щокожної хвильки чекаєте цієї алярми, — кажу якнайспокійніше, а сам дослухаюсь та з тривогою очікую нового виття. — Тому й реагуєте на них так гостро. Щось маю вам сказати… Один доктор… ми разом ходили на плавбу… — Я зробив павзу, а далі випалив — наче уперше впірнув у море по довгій холодній весні: — Гадаю, він може вам зарадити.

Пані Наталя зупинилася враз та вивільнила свій лікоть, навіть трохи відсторонилася.

— Лікар? А яка у нього спеціальність? — з підозрою зазирнула мені до обличчя. — Ви ніби гадаєте, що я… Господи, і це — друг, якому я цілком довіряю!

Тепер вже не випадало сказати, що мій товариш є психотерапевтом, чи психіатром, чи дідько його знає, ким… Та й чи потрібен він їй, направду? — отак помислив собі. — Може, самому до нього піти? А що, ніби непогана думка. Коли вдирається той алярм до моїх вух, і то так виразно, мовби те авто припарковане під моїм вікном, а ті, хто поряд зо мною, нічого такого не чують, то що це? Може, поспитати у нього, що то воно означає? Та ні, ліпше не треба, візьме на кпини, ще й глузувати почне…

У тій хвилі щось холодне торкнулось моєї потилиці, я спереляку сахнувся та кинув озирк позад себе, а то пані Наталя стоїть за моєю спиною, вуха її затулені долонями, лікті виставлені вперед — одним з них нехотячи торкнула мою шию. Стривоженими очима показує на вікно.

Обережно забираю її руки од вух і кажу:

— Та ви змерзли, пані Наталю! У вас руки геть холодні.

— Це нервове. Але ті міліційні машини з їх алярмами…

— Вони вже поїхали звідси, — кажу їй, хоч, по правді, їх і не було зовсім — як на мене.

— Мені здається, що вони ніколи не вмовкнуть, — приречено відповіла і втомлено опустилася у широке шкіряне крісло — з-поміж тих раритетів, що ними виповнював просторе помешкання її чоловік, поки ще був живий. Років зо п’ять тому загинув за кермом, зараз же як виїхав за місто: автомобіль на великій швидкості вдарився у бетонну опору шляхопроводу. Подейкували, що в машині щось там було підпиляно, але міліція нічого тоді не знайшла. Та й хто б то міг мати з ним якісь порахунки?! Відтоді пані Наталя потроху спродує з помешкання непотрібне вже тепер умеблювання. Викладацької пенсії таки замало — не здобулась ні на доктора, ані навіть на кандидата наук.

В куті кімнати несподівано зродився якийсь хрип — немовби хтось прокинувся чи захропів уві сні. Й відразу по тому великий годинник на підлозі приємним голосом починає свою щогодинну церемонію. А далі опадає тиша. Вмовкли, на диво, й сирени. Лиш чутно, як стиха падають на стіл важкі пелюстки.

— Може, кинути карти? — зненацька пропонує пані Наталя.

— Дякую, іншим разом. Вже мені час. — Механічно відгортаю рукав та зараз же згадую: допіру дзиґар пробив дев’яту. Пані Наталя завважує той мимовільний жест, даючи про це знати чемною посмішкою — самими лиш кутиками вуст. Очі її виразно промовляють щось на кшталт: «А ви кажете! Отож бо, юначе…» Слівце лишилося від небіжчика: так само полюбляв це звертання.

Тиждень чи й більше по тому ніхто з нас не подавав ніякої вістки про себе. Можна би зателефонувати, спитати про здоров’я, та чомусь така пристойна думка не відвідувала мене, та й не було коли відволікатися. Мав пильну роботу, і якраз від терміну виконання залежав гонорар.

А оце днями на дисплеї мого телефону висвітилось ім’я приятеля. Того самого, психотерапевта чи якого там у біса психоаналітика, якого збирався нараяти пані Наталі.

— Скрипиш, діду? — почув безбарвний лікарський баритон й ним же колись придумане вітання.

— Та більше пером. А що, аж до тебе чути?

— Ну-ну! — трохи нервовий смішок, так само звичний вже. — Комусь воно треба!

— Та ж замовили… Зайвої копійчини, сам знаєш, не буває. Щось трапилось?

— А що мало би статись?

— Авжеж, нічого. Маєте, дядьку, кулемета?* А може, податкова «наїхала»?

— Цур тобі, пек тобі!

— Погані новини з Італії?

— Та… — хвилинне мовчання. — Небога вранці вирушає до школи, а у мене — страх якийсь дурний. Не можу діждатись її додому.

— Сестра не думає повертатись?

— Та де там! Лиш рік, як працює. Треба ж заробити малій на інститут. А тут що? — Довге мовчання, немовби в очікуванні якоїсь відповіді. — Я би хотів, щоб вертала, та, бачу, не скоро ще… — знову тривка павза. Та й що відповісти йому? А може, все-таки сказати про пані Наталю?

— Ти дивився «по ящику» про того педофіла? Я би його… коб лиш моя воля!..

— От про що я давно забув, то це про телевізор. І тобі раджу.

— Твоя правда. Ну, бувай…

Я все ще не знав, чи говорити йому про пані Наталю. Та в останній хвилі все ж вигукнув:

— Зачекай! Я ще хотів…

— Що-що? — перепитав.

— Нічого… Бувай!

Роман КРАКАЛІЯ