Іграшки на ялинку

З роботи поверталася стомлена, з важкими торбинами для новорічного столу. А в голові роїлися думки: торік нарешті купили гірлянду, а коли повісили її на ялинку і вона спалахнула сотнею різнобарвних вогників — скільки радості було у доньки і молодшенького! Як там вони зараз? Ох, Васю, Васю, дуже ти їм попускаєш, клюєш на кожну їхню забаганку. От і буває, що сваримося. Ну, хіба це добре, коли влітку вони після зливи гасають по калюжах, а він, батько, лише сміється: хай бігають, на те вони й діти?

— Але ж не ти переш їхній забруднений одяг! — не здавалася вона.

Або коли малий тягнеться схопити лезо для безпечної бритви, вона завжди жахається: поріжеться дитина! А чоловік вдоволено, крізь сміх:

— Тоді ніколи й не візьме леза в руки!

Отакі у них в сім’ї взаємини, тому й неспокійно їй сьогодні: як там, удома?

Ще тільки підходила до своєї оселі, подивувалася: де діти? Вони завжди на вулиці першими зустрічають її з роботи. Дітей не було видно. Та й чоловік вже мав прийти з роботи.

А коли зайшла у сіни, все зрозуміла, про все розповіло їй відро, вщент наповнене склом від потрощених ялинкових іграшок.

— Знову Василь? Доки ж отак жити? — закипіло у її грудях обурення.

Тим часом з кухні вийшла теж вкрай знервована бабуся. Очима показала на двері до кімнати, мовляв, він там. І тихо:

— Ой, що тут було! Казала йому: це прикраси, а не іграшки. Не послухався, от і маєш.

Мабуть, так буває після дорожньої автокатастрофи, коли відчуваєш, що залишився живий, а в голові стовпотворіння думок і незмога вчепитись бодай у якусь.

— ...Нічого з іграшками не станеться, зате діти потішаться, — сказав.

От і потішилися, — стугоніло у скронях молодої мами. — Як же тепер повеселитися? Посваритися? Але ця найперша зброя жінок нічим не зарадить, тим більше не поверне іграшки. Та Господь з ними, іграшками. Головне — щоб сім’я не пересварилася, та ще й на свята. Відомо ж: як стрінеш Новий рік, так його і проживеш.

—...Спершу було справді тихо, видно, розглядали кожну цяцьку. А потім зчинився ґвалт, тупотіння. Схоже, іграшки потрощено не тільки дитячими ногами, бо він дуже розсердився та ще й з роботи прийшов не в кращому гуморі. — Це знову голос старенької, а у скронях молодої дружини бився розпач: ох, Васю, ти ж хотів п’ятьох діточок, а не впорався навіть з двома!

— Ти йому хоч скажеш? Врешті, гримни на нього — він же батько!

Вона чула той мамин голос, не розуміючи змісту. Обхопила обіруч голову і знесилено опустилася на ослінчик. «Якщо хочеш бути щасливим п’ять хвилин — вилий на того, хто образив, весь свій гнів і відомсти. Якщо хочеш бути щасливим все життя — прости». Ох, які ж ви всі мудрі, наші мудреці, коли стосується не вас! А як мені оце зараз? Як повестися з чоловіком? І нараз подумалось зовсім несподіване: я переживаю зараз тут, на кухні, а він точно переживає у кімнаті. Йому теж болить, як і мені, а до кого йому прихилитися?

Підвелася нерішуче. Ще збирала свої думки й емоції в один кулак, а ватяні ноги вже несли її до кімнати, хоча достеменно не знала ще — обрати п’ять хвилин чи життя. Покарати чи простити.

Тієї короткої відстані було досить, щоб прийняти неймовірне, як на той час, рішення. Неймовірне, бо досі вважала, що правда завжди за нею — і щодо гасання дітвори по калюжах, і щодо гострого леза. А може, навпаки? Може, по-своєму мав рацію чоловік? Схоже, саме в таких критичних ситуаціях і спрацьовує в людини ефект самовиховання. Справді, чи завжди наше слово — це істина в останній інстанції?

...Він сидів за столом спиною до дверей. Саме спина і вразила її — якась напружена, та й увесь він наїжачений, готовий будь-якої миті випростатися і з відкритим забралом кинутися в контратаку. Однак сталося несподіване. Дружина підійшла до нього, лагідно поклала свої долоні на ще золотаву шевелюру чоловіка і притулилася губами до його маківки. Як мама до своєї нерозумної дитини.

— Стомився на роботі? — запитала. — Я теж. Та ще й торби важкі...

Поведінка дружини буквально збила його з пантелику. Підхопився на ноги, оглянув її здивовано і винувато:

— Голубонько, у тебе геть забрьохкані чобітки. Давай скинемо їх, я швиденько на кухні почищу. А малі поховалися по кутках, бо я трохи нагримав на них, — метушився, говорив незвично скоромовкою і багато. Явно обеззброєний такою розв’язкою, притьмом вислизнув з чобітками на кухню.

— Ти йому так нічого й не сказала?.. — Це мати з порога.

Ох, мами, мами... Ви завжди бажаєте своїм дітям тільки добра, але ж нерідко й передаєте куті меду. Бо коли в сім’ї спалахує небезпечний вогонь, варто, не зволікаючи, гасити його, а не підкидати сухий хмиз. «Розбір польотів» доречніше відкласти на потім, коли вгамуються пристрасті.

...Попри втрату іграшок, Новий рік у цій сім’ї таки відбувся у повній відповідності з календарем. На столі був традиційний холодець та олів’є, а ще — плацинди з гарбузом. У кутку, як годиться, стояла справжня, не штучна лісова красуня. Щоправда, без прикрас, але така пахуча. Дорослі чомусь особливо наголошували на тих соснових пахощах: «Чуєте? Пахне лісом!»

А в повітрі витало щось недомовлене, і щоб відгородитися від нього, мама дуже голосно розповідала про свого співробітника, у якого (що дивувало всіх) і першу, й другу дружину звали Галею — дивний збіг!

— Нічого дивного, — одказав той. — Бо я двічі одружений. На одній і тій же жінці. На моїй Галі.

Так буває: працюють люди поруч роками, а головного одне про одного не знають. А тут була звична історія: Галя, ще молода й недосвідчена, не хотіла жити під постійним прицілом його батьків. Ще не здогадувалася, що стати дружиною значно легше, ніж бути нею. А тут мало не щодня: «Не так миєш посуд, — повчала свекруха. — Треба, щоб тарілка танцювала у твоїх руках».

— Сьогодні борщ не вдався, — вторив свекор. — Люблю встромити ложку в тарілку, і щоб вона стояла.

Галі така опіка не подобалася, і вона досить легковажно повернулася до своїх батьків.

Мабуть, у сімейних стосунках інколи таки потрібен часовий інтервал. Пішов він на користь і цій парі. Бо коли через кілька років після розлучення зустрілися на якомусь зібранні, то більше не захотіли розлучатися.

Стара мати дослухала ту розповідь до кінця й, задумлива, пішла до себе. Василь рішуче розкуйовдив свою пшеничну чуприну, щось хотів сказати, але промовчав. Просто обійняв дружину і сам собі подивувався, як тактовно вона відтермінувала «розбір польотів» до кращих часів. А може, й назавжди. Бо сімейне життя — це завжди як небезпека тонкого льоду, коли навіть ялинкові іграшки можуть дати в ньому тріщину. На щастя, цього разу обійшлося. Бо у двобої з емоціями переміг здоровий глузд.

Майя ФІДЧУНОВА.