Назви мене мамою

— Я б усі свої регалії віддала за щастя пригорнути до грудей своє дитятко.

Їй було що віддавати: доктор наук, професор, завідувачка кафедри, чиє прізвище завжди в ряду іменитих і знаних світил від медицини. Все було у неї, всього досягла у житті допитлива і вольова дівчина із сільської глибинки. Ось тільки сама собі перейшла дорогу до основної жіночої місії на землі — материнства. Коли співкурсники, а згодом молоді колеги по роботі одружувалися, народжували діток, вона лиш посміхалася:

— А я ще встигну. Ось тільки захищу диплом... кандидатську... докторську...

А там — викладацька діяльність, студенти, робота з аспірантами, симпозіуми... Не встигла. Не обзавелася ні чоловіком, ні дітками. Зараз ловить очима кожен візок — поглянути хоч на чуже дитя. Затишна професорська квартира, така простора для дітвори, нині чує тільки шаркання її старечих ніг, так ніколи не почувши дитячих голосів.

Життя... Хто придумав тебе і для чого? — запитає хтось із песимістів. — Якщо тебе просіяти на густе сито, на денці лишаться лиш поодинокі крихти так званого щастя. А все інше — проблеми, боротьба за виживання, безгрошів’я, хвороби...

Мабуть, така точка зору має право бути, доки не вступить у діалог хтось з більш поміркованої категорії. Як це і сталося на одній з тутешніх вулиць, де зустрілися Відчай і Мудрість в особі двох жінок. Власне, вони були знайомі, як мовиться, на відстані: «Здрастуйте!» — «Бувайте здорові!». І розходилися кожна у своїй справі, геть байдужі одна до одної.

Так-от — нинішня картинка з натури. Біля одного двору молодиця з дитям на руках цитькала на нього (бо вередувало), зле витирала сльози на своїх очах і чортихалася, і кляла свою долю. Друге дитя тихо спало у візочку.

— Чого ти плачеш та лихословиш, Галю? А ці діточки — щось я не бачила їх досі...

В очах Галі — красномовне: «А йшли б ви, Миколаївно, своєю дорогою! Не до вас!» Та все ж примирливо і з недовірою:

— Ви, бува, не з Марса впали? Весь куток знає, що моя нагуляла і принесла у подолі зразу двійню! На мою голову! — і знову зле розплакалася.

«Ну, ситуація», — ахнула подумки старша, бо справді не чула про ту новину — у неї, пенсіонерки, свої проблеми. І все ж — затрималася: якщо вже не допомогти, то хоч чимось зарадити.

Броду почала шукати здаля, манівцями, щоб і собі зібратися з думками. До Галі, як до малої дитини:

— Ну, годі... не плач. Давай краще покладемо дитя у візок, може, засне. А тобі до лиця платтячко з розводами. Де купила?.. А ситуація ваша не з легких. Хоча, як на неї поглянути.

— То виходить: чий би бичок не походив, а телятко наше? — аж стрепенулася молода бабуся.

— Кажу — заспокойся! — вже суворіше старша. — Ці двійко — ваша кровинка, Галю. І це назавжди, як даність. Треба про них думати. Ось ти плачеш од відчаю, а в другому кутку нашого селища молоде подружжя теж журилося з того, що Господь не посилав їм діток. А нині — може, чули? — усиновили зразу двійко — хлопчика і дівчинку, немовлята. І щасливі! Будеш проходити повз їхню оселю з цегляною огорожею, почуєш тихе: люлі-люлі-люлечки. То молода мама заколисує своїх найрідніших.

Вони вже вдвох котили візок, і вулиця слухала той діалог, де все впевненіше вела соло старша.

— Вірю, боляче, що не в шлюбі, тільки тут десь і ваша з чоловіком провина. Бо не в лісі жило дівча, а в сім’ї, і ви не догледіли, не встерегли від необачного кроку.

І ні сіло, ні впало — розмову повела в інший бік:

— Скажи, Галю, твоя донька вміє чистити рибу?

Галя вже перестала плакати, все дедалі уважніше дослухаючись до співбесідниці. А на останній фразі кинула до неї здивований погляд:

— До чого тут риба?

— Бо одна моя знайома попросила свою молоду невістку почистити коропа. А та у повному сум’ятті, бо не знала, як це робити, тримала рибину за хвоста, а треба за голову. І тут винна тільки мама невістки, бо не навчила. Ми все біжимо, квапимося кудись заради шматка хліба, а дітям — лиш крихти своєї уваги.

...Ох, Галю, не плакати тобі, а радіти. Тисячі жінок не здатні народити, роками лікуються, щоб завагітніти. А у вас зразу двійко, готовенькі, горластенькі! Ще не відомо, як складеться доля вашої доньки, але у неї вже сьогодні є своя сім’я. Вам з дідом утіха, а їй під старість — опора і надія. Ось про що треба думати. І витри сльози та вище голову, щоб інші позаздрили тобі — «Бачили, які у нас нині бабусі? Молоді та красиві».

...А ще, Галю, не свари свою доньку: пізно, краще допоможи їй стати дбайливою мамою.

Галя вже дивилася на свою несподівану попутницю з подивом і надією, як на рятівну соломинку. Відчай помітно відступав, і гору брала мудрість. Поглянула чи не вперше з цікавістю на діток, навіть посміхнулася: ну й утнула донька — зразу двох! Та гарнесенькі ж які!

...А телевізор ти дивишся, Галю? Послухала б Жириновського з Москви — вже кілька років пробиває через їхню Думу свій законопроект, за яким вагітній жінці, яка йде на аборт, пропонують: виноси і народи дитя і зразу ж віддай державі, а вона тобі як компенсацію за дитя — велику, дуже велику суму грошей. Це щоб примножити народонаселення Росії.

— Продавати власну дитину державі, причому цілком законно? — аж захлинулася від гніву Галя. — Він божевільний! Щоб я свою кровинку, оцих своїх онуків?..

— Отож бо й воно, — ствердно зауважила Миколаївна. — Ти б проголосувала за такий закон?

— Ні, світ і справді перевернувся з ніг на голову, — тільки й почула у відповідь.

Старша з них тихо посміхалася: якщо вже «моя кровинка», «мої онуки», — буде лад у цій сім’ї, будуть дітки і коханими, і захищеними.

Того дня вони зустрілися, як ледь знайомі, а розійшлися мало не подругами. Бо справді:

Світ прекрасний, де один із нас

Хоч інколи для іншого опора.

Але скажіть, будь ласка: який лиходій придумав цей вислів «мати-одиначка»? Яка ж вона одиначка, якщо вже мати, а отже, їх, як мінімум, двоє? До того ж сприймається цей вислів, як тавро на лобі. Не те що у давнину, коли таку категорію жінок величали Мадоннами. І зразу в уяві — молода мама і дитя біля грудей.

До речі, у колі моїх тутешніх знайомих саме і є одна така Мадонна, у всякому разі так її називаю подумки я. Уявіть: комунікабельна, привітна білявка, повногруда, струнка. Як мовиться, з родзинкою. До її повного портрету кілька деталей. По-перше, завжди усміхнена і якась внутрішньо сяюча. По-друге, частенько у матеріальній скруті — доводиться стукати до сусідів за якоюсь сотнею до зарплати або за відром зерна для десятка курей (Денисику потрібні домашні яйця).

З’явилася вона тут кілька років тому, вагітна, десь на сьомому місяці. Нині її Денисику вже три роки, завжди одягнений, як лялечка. Але досі ніхто й ніколи не бачив їх разом з татком хлопчика.

— Чоловік, мабуть, десь на заробітках — в Італії чи Німеччині? — запитав її хтось із сусідів. І почув несподіване:

— А у мене нема чоловіка, я не заміжня.

Відповіла просто, якось буденно, без будь-яких коментарів. Була німа сцена. Пішли легенькою хвилькою по селищу здогадки: мабуть, якийсь баламут наобіцяв і змився. Але ця версія зовсім не підходила, бо молода жінка якнайменше скидалася на скривджену, навпаки — завжди усміхнена і вдоволена життям.

...Значить, хтось з багатеньких... Але й це відпало само по собі, бо чому б їй при багачеві перехоплювати у когось півсотні до зарплати?

...А може, просто від коханого, з яким не судилося створити сім’ю, але було єдине бажання — мати дитину?..

Місцеве товариство вирішило справедливо: жінка у свої 40 має право на якусь свою таїну, головне інше — вона прекрасна мама. Після роботи на крилах летить у дитсадок, а маля стрімголов біжить їй назустріч — її сонечко, крихітка, її найдорожча здійснена мрія:

— Мамочко! Мамо! Ти прийшла!..

А вона, як завжди, усміхнена і сяюча. Бо живе зразу в трьох іпостасях: Людина, Жінка, а головне й передусім — Мама!

То хто там про якісь крихти і сито?

Майя ФІДЧУНОВА.