Далекобійна артилерія історії

Чи можливо допустити, що якийсь з європейських народів не знає своєї історії? Очевидно, важко. Як кожна людина намагається краще вивчати свій родовід, так кожен громадянин мусить знати минуле свого народу. Не спотворене його окупантами, столітніми загарбниками, а написане правдивими, високоморальними вченими-істориками. Кажуть: факти — жива тканина історії. Перефразовуючи цей вислів, хочеться наголосити: українці мусять досягти такого стану свідомості, щоб історичні факти з минулого їхньої Батьківщини стали живою тканиною їхніх кругозору та почуттів. Тільки тоді можливо вести мову про відновлення повновартості патріотів України.

Історичне мислення — фактор відданості своєму народу, своїй землі, ненависті до її ворогів. Це розуміють і самі вороги. Вони із шкіри геть лізуть, щоб спотворити наше минуле, оббрехати його, охаяти, сплюндрувати, заплювати, не допусти минуле українців у їхні знання, свідомість, думки. Вороги розуміють: якщо героїчне минуле українського народу оволодіє мисленням і серцями людей, то неодмінно покличе на барикади боротьби з українофобами, стане джерелом натхнення, сил, впевненості у перемозі. Треба сказати, що вчені-історики, які ще недавно стрімголов кидалися на захист імперсько-царської, імперсько-комуністичної, радянської ідеологій, розумнішають і дедалі менше пишуть про людяність колоніальних режимів, якої у природі поневолювачів бути не могло.

Тепер маємо інше. Нові й нові дослідження відкривають очі українцям на те, що від них приховували імперські режими, як карали тих, хто хотів сказати правду людям, під загрозою смерті забороняли допускати вчених до документів. Та і самих вчених так історично кастрували, що багато з них навіть не здогадувалися про існування таких фактів чи документів. Подумати тільки: досі історики не читали протоколів Переяславської ради, березневих статтей 1654 року, що документували домовленості уряду Богдана Хмельницького з московськими правителями. Ніхто точно не може сказати, чи було то возз’єднання, чи військово-політичний союз, чи ще щось. А як ретельно радянська історіографія приховувала сам факт Конотопської битви 1659 року, в якій ущент була розгромлена 100-тисячна московська армія військами українського гетьмана Івана Виговського! Навіть студентам історичних факультетів про це не розповідали. Зате Полтавську битву смакували на всі лади, хоч козаків на боці Івана Мазепи було дві-три тисячі. Його ж заслуги в розвитку економіки, науки, освіти, зодчества замовчувалися...

Кожна нова стаття, книга вчених-істориків України відкривають щось значне, захоплююче із героїчного минулого українського народу, який нікого не поневолював, а в різних історичних умовах як міг зберігав свою ідентичність і гордість. Михайло Лермонтов про українську красуню Щербакову писав: «Как племя родное, у чуждых пощады не просит и в гордом покое насмешку и зло переносит».

Відкриті історичні факти, неначе далекобійна артилерія, б’ють сьогодні по україножерах, які дедалі більше проявляють імпотентність у знанні історичних реалій та зашкарублість у своїх тлумаченнях. Яскравий приклад цьому — «далекобійна артилерія» жертв Голодомору 1932—1933 років. Десятки, сотні, тисячі далекобійних снарядів-публікацій — документальних підтверджень, спогадів, свідчень — летять з минулого до сердець чесних людей і на ганебні голови апологетів катів. Слід зауважити, що значних відкриттів щодо скоєних злочинів вчені-дослідники досягли у співпраці з владою. Так було не довго, але вражаюче. Саме при президентові Вікторові Ющенку були воскрешені мільйони безвинно убієнних голодною смертю. Залишившись без влади з обрізаною Конституцією і без грошей, перебуваючи під потужними хвилями цькування північного сусіди і «п’ятої колони», а також конкуруючих осіб і партій, не маючи підтримки у Верховній Раді, він зробив для відновлення людської пам’яті чимало. Коли Москва і Тель-Авів визнають голодомор Геноцидом українського народу (де б він не був — в Україні, на Кубані, в Казахстані чи на Поволжі), тільки тоді можна буде сказати, що дещо зроблено для захисту честі, гідності згублених дітей, жінок, чоловіків, старих людей.

У який куток історії не кинулися б українофоби — усюди клин. Там якщо не вибухи проти них, то ще не зачеплена міна — правда. І факти б’ють по них дедалі частіше і густіше.

Слід віддати належне і «Чорноморським новинам». Газета регулярно і своєчасно інформує своїх читачів про нові відкриття в царині історії. Саме на її шпальтах одеський історик Сергій Боган ділиться з читачами своїми дослідженнями про дії значної кількості загонів опору більшовицьким окупаційним військам на Одещині у 1918—1920 роках, відтак підтверджує висновки українських вчених про війну патріотів з московськими загарбниками по всій Україні, а не про громадянську війну, думку про яку нав’язують українофобські історики.

Цього року Росія пишно відзначає перемогу над військами Наполеона у 1812 році. Все начебто нічого, але й тут замовчують роль українців у цій перемозі. Близько 20 полків українських козаків взяли безпосередню участь 26 серпня 1812 року у Бородінський битві. Українське козацьке військо воювало у складі третьої запасної армії російського генерала від кавалерії Олександра Тормасова, що протидіяла двом корпусам ворога у районі Луцька. 16 листопада полки Українського козацького війська взяли участь у розгромі французьких військ на переправі через річку Березіна. У січні 1813 року 40-тисячне з’єднане українське ополчення, набране з добровольців Чернігівської та Полтавської губерній, відзначилося у боях на території Польщі, а 6 жовтня вісім українських козацьких полків проявили мужність у битві народів під Лейпцигом. У березні 1914-го шість українських полків у складі російської армії вступили в Париж. То, може, настав час по-іншому зрозуміти старого солдата у лермонтовському вірші «Бородіно», який відповів молодому: «Богатыри — не вы!..» Не зайве буде нагадати, що свої обіцянки перед українцями (солдатами, козаками, які воювали) звільнити з кріпацтва, а полки зберегти цар не виконав (див. «ЧН» за 8 вересня). Така ось московська правда.

Українофоби чимало сил витрачають на пропаганду фактів з минулого, які компрометують українців, при цьому навмисне нехтують порівняльним методом пізнання. Дарма. Він дав би надію їм у майбутньому стати нормальними громадянами України. Читач знає, скільки бруду було вилито на дивізію «СС — Галичина», сформовану з українців, що надали хоч якусь перевагу одному з двох звірячих режимів — гітлерівському перед комуністичним. Таких матеріалів було, мабуть, більше, ніж солдат у згаданій дивізії. Та якби в українофобів було бажання дійти істини, то вони неодмінно порівняли б, скільки українців і росіян співпрацювало з гітлерівськими фашистами. А цифри вражають. Попри те, що із 73 мільйонів жителів СРСР, які опинилися під німецькою окупацією, українці становили 30 мільйонів, а росіяни — 20, кількість осіб, що співпрацювали з німцями, добровольців навіть на дивізійному рівні — вражають. Порівняйте: з українського боку тільки 14-а гренадерська дивізія військ СС «Галичина», а з російського — 28 таких дивізій. Серед добровільних помічників з місцевих мешканців (ХІВІ), максимальна чисельність яких сягала близько 900 тисяч осіб, за національним складом (за російськими джерелами) 72% становили росіяни, а 28% — українці. До речі, з бандерівцями німцям заборонялося співпрацювати. До того ж, за умовами Ялтинської угоди 1943 року, громадянство воюючих країн визнавалося за станом на початок Другої світової війни, тобто на 1 вересня 1939 року. А це означає, що жителі Західної України не визнавалися громадянами СРСР і їхнє перебування у складі німецької армії, за цією угодою, не розглядалося як зрада.

Отож, шановні україножери, перед тим, як шельмувати за зраду когось, уважніше придивляйтеся до себе, і ви знайдете в себе спадкоємців зрадників російської, радянської імперії і, якщо дуже хочете, — зрадників російського народу. Така вона, московська, правда.

А скільки ще снарядів-фактів летить через роки, десятки років і століття до нас! Та все на голови шовіністів, невиправних носіїв імперської психології. Як актуально, наприклад, звучать слова Першого президента України Михайла Грушевського: горе України в тому, що нею керують люди, яким вона не потрібна.

Українофоби зі шкіри лізуть, щоб використовувати факти історії на свою користь. Але вона, історія, дедалі більше повертає свої жерла проти них. Історики-артилеристи, народ нас кличе дати більше вогню правди «из сотен, тысяч батарей» за сльози, смерті українців, за неньку Україну.

Вивчаймо історію Батьківщини. Вона допоможе нам розібратися, де свій, де ворог, і швидше розбудувати цивілізовану державу.

Григорій ГОНЧАРУК,
завідувач кафедри історії
та етнографії України ОНПУ,
доктор історичних наук, професор,
заслужений працівник освіти України.