На Чернечій горі

Нового поступу, Галино! Маємо ще дещицю твоїх віршів.

Станіслав КОНАК.

«Ні!  Не  прощу  невідання  святе...»

* * *

Ясним ранком в різнотрав’я чисте росяне
Виганяло дівчаточко гуся росами.
Йшли собі до озеречка мрійно-сонного,
А обабіч личка вмивши, зріли соняхи,
А обабіч чебрецями пахло ніжними,
Притомились у дівчатка босі ніженьки.
А в гусятка притомились лапки босії…
Заблудилося дівчатко в полі росянім.
Заблудилося дівчатко в світі білому, —
Тільки сніг навкруг, як пір’ячко пребілеє.
Йде засмучене дівчатко — всім розказує,
У долоньці біле пір’ячко показує:
«Ясним ранком до озерця полем росяним
Із гусяточком маленьким вийшла босая.
А обабіч чебрецями пахло ніжними,
А у мене притомились босі ніженьки.
Й загубилось озеречко десь за плесами,
І гусятко запропало десь малесеньке…»
Йде зажурене дівчатко — всіх розпитує.
А обабіч — світ широкий вабить квітами.
Та немає озеречка — ріки вирами,
І гусяточко майнуло в ірій.
В ірій…

                     * * *

Розгубились червлені вересні
В листопаді календарнім…
Ти живеш на другому березі,
За сто тисяч думок від мене.

За важкими семи печатями
Твої очі, і руки, й плечі.
Ти не чув — як малим звірятком
Вчора в гості просився вечір?

Як губами м’якими й теплими
Стиха хукав на шиби білі,
Із гостинцями кошик плетений
У вікно простягав несміло,

Потім довго стояв під хатою
У печалі своїй дитинній,
Лиш, як дві зорі волохаті,
Його очі бриніли синьо,

Й крадькома молодик кирпатий,
Що розгойдував ніч на ріжках,
Срібним пальцем стирав винувато
З щік йому промінці-боріздки.

А під ранок знялась пороша,
Й розмела рукавом лелечим
Тихі вірші мої, що в кошику
Ніс до тебе маленький вечір…

                     * * *

«Не сотвори себе кумира» —
Глаголить істина стара.
Нехай у всьому буде міра,
Не сотвори собі кумира,
Аби зневіри птиця сіра
Не всілась на кінці пера.

Щоб п’єдесталу сіра брила,
Яку воздвиг знічев’я сам,
Собою світу не закрила…
А я вітрилом майоріла,
Страсною свічкою горіла…
А я кумира сотворила
На глум землі і небесам.

І лиш йому молилась, рада
Весь світ у жертву принести.
(Яка банальна клоунада…)
Кумире! Боже! Вірокраде!
…О як він довго й страшно падав
З немислимої висоти…

Тепер лиш досвід зуби щікрить
І біль шмагає батогом.
Отож рахуйтесь, як банкіри,
В любові, відданості, вірі,
Тоді у всьому буде міра,
Тоді не створите кумира,
Ані подобія його.

А я, коли від болю й жаху
В оцім содомі не згорю, —
Нехай мене чекає плаха,
Хай відчай душу розпанаха, —
Я знов, бодай зі сліз і праха,
Собі кумира сотворю.

Sancta simplicitas

«Господи! Прости їх — не відають, що творять!»
Христос — про іудейський нарід.

«O, sancta simplicitas!»
Ян Гус — про стару, що з ненавистю підкидала хмиз у багаття, на якому він горів.
В багаття, де совість горіла,
Хмиз
В люті тупій жбурляла,
Пілату й Кіафі
«Розпни! Розпни!»
Тисячорото кричала.
Тисяч злочинів, тисячі раз
Наївно благословляла,
І прощена була тисячі раз
Sancta simplicitas!..

Ні! Не прошу невідання святе,
Святу наївність — простоту лукаву,
Бо лободою й терном заросте.
Все,
Що плекалось на землі віками.
Бо владно розіпнеться на землі
Стопузий бог гендлярства і безчестя,
Бо відблиск мислі згасне на чолі,
І прокленуть буття моє
Прийдешні.
Ні! Не прощу простоту,
Не пройду, мимо неї в мовчанні!
Оглушу!
Розпечу її мозок
Міліардом людських печалей,
В сплячу душу її прокричу стоголосо
Прокляття вистраждані
І не дам спочивати, ледачій,
В святому невіданні!

Тхнуло невідання
Війнами й стратами,
Тхнуло тортурами й казематами.
Нині воно, непорочне і п’яне,
Тхне розпаношеністю
Й чистоганом,
Тьмою цинізму в заблуканім світі,
Криком душ і планет,
Що зірвались з орбіти.

Ні! Не прощу!
Простота — кривава.
Людина на простоту
Просто — не має права!

…А часом так заздрю (пощо — не відаю!..)
Простої ромашки золотому невіданню…

Прометей і юрба.

ХХ століття
— Диви! Впіймали!
— Певне, вбив кого?
— Чи матюкався, п’яний, при народі?
— Та ні! Він, кажуть, викрав десь вогонь.
— Диви! Інтелігент, а також — злодій!
— Цить, дурню! — хтось із натовпу прорік. —
Він — людям! Розумієш?!
Вкрав із неба…
— О-о-о! Це вже небезпечний чоловік!
Бо — всі крадуть,
Але ж…
Крадуть — для себе!

Апокаліптичне

(уривок із ораторії)

Пам’яті 300 кобзарів і лірників, розстріляних (за переказами) в грудні 1934 року після кобзарського з’їзду, що проходив в рамках Республіканської олімпіади міста й села.
…Ідуть степами кобзарі,
Як в ірій птахи.
Крізь біль розбитих вівтарів
Господнім шляхом.
І їм услід крізь сніжну в’язь
Вороння кряче,
І сіл стрункий іконостас
Глядить незряче.

У драних свитках у віки
Ідуть пророки,
Горять тополі, мов свічки,
Стрункі й високі.
І світ від жаху зціпенів,
Бідою повен.
Ген-ген погнали кобзарів
У невідомість.

Без вороття
У чорний рік страшної ери
Пішли, Вкраїно, в небуття
Твої Гомери…
І не догнать, не повернути,
Не врятувати й не спинить!
Не заслонить кобзарські груди
Від люті людозвірини.

Лиш луни пострілів шалено
Тріщать крізь стогони хуги,
І крізь роки кричать до мене
Ті закривавлені сніги,
Де у двадцятому столітті
На замордованій землі
Сліпі співці у драних свитах
Від куль чужинських полягли.

…Лежать в степу серед снігів
Сліпі пророки.
І Бог
Від розпачу закрив
Недремне око…

Реакція

Колишнім друзям-однопартійцям

Єдина гірка розрада:
З іншим — ще гірш було…
Хай проститься їм, Господи, зрада,
Хай проститься їм зло.

З виду усі — апостоли!
А збились в сліпу юрбу.
Як пережити, Господи,
Цю колективну ганьбу?!

Як не утратить віру
І не упасти ниць,
Вздрівши продажність сіру
В рисах найближчих лиць?!

Та все ж помогла збагнути
Ця криводушна рать:
Краще ошуканим бути,
Аніж ошуканцем стать.

Лиш Бога молю, Всевидця,
Впавши лицем в траву:
— Не дай мені озлобиться!
А біль я —
Переживу…

Пісня

Всі дощі — на врожай,
Всі вітри — на тепло…
Прилетіли лелеки
До омріяних гнізд,
Понад білим селом
Розпростерли крило
В сяйві риз весняних,
В сяйві сонячних риз.

А в одної лелечихи — сива біда,
А в одної лелечихи — та й немає гнізда,
І нема де спочити, і сил не стає…
Понад полем лелечиха крилами б’є.

Не тужи в самоті,
Білих крил не ламай!
Всі вітри — на тепло,
Тільки в серці — зима.
Всі дощі — на врожай,
Тільки твій — пересох.

…Йди до мене, лелечихо, —
Будем удвох.

Щастя

(триптих 43-го року)

    І
…А коли ніч допалала останнім схлипом
І впала на скроні
Попелом останнього згарища,
Стала в воротях жінка щаслива,
В подертій хустині, фуфайці заношеній,
З усміхом неприм’ятим,
Про празник дбайливо збереженим,
З очима великодніми,
Празниковими…

І змучене сонце,
Таке безпорадне і кволе,
Прострелене безліч разів,
Та не вбите,
Незрушно лежало на обрії,
Як слабкий чоловік на постелі,
Безсиле піднятись,
Й тривожно вдивлялося в очі жіночі,
Немовби не вірячи:
«Жінко,
Невже ж бо ти, справді, щаслива,
Що твій безпорадний каліка
Живий повернувся?!»
    ІІ
…А коли сонце стрибнуло угору
І яблуком жовтобоким
Покотилось
У поцяцьковане хмарами небо, —
Хлоп’я світлочубе
На гойдалці мотузяній гойдалося,
Чубчиком неба торкалося,
І хмаринки у чубчику плутались…
А хлоп’ятко злітало все вище і вище,
Мов яблуко жовте з небес
Заповзялось дістати,
Бо фельдшерка мамі казала,
Що таткові нині
Притьмом вітаміни потрібні.
…От прикотить би до хати
Таку папіровку — велику, як сонце!..
Може, виросли б таткові руки,
І гойдалку б тато зробив,
Дерев’яну, високу!
І сина підняв би до стелі…
Сонечку! Дужче світи!
Хай хоч сходить
Цибуля на грядці!
    ІІІ
…А коли вечір у хату вступив
І, повечерявши супом,
Олією злегка задуреним,
Загасив каганця, —
Очі міцно зімкнув чоловік на постелі,
Бо в темряві світ заслонили
І світнули в душу
Два сонця сліпучих
На великоднім обличчі дружини.
Аж сльози з очей покотились…
«О жінко! Невже ж бо ти й справді
Щаслива сьогодні?!»

Самовизначення

Ні розпачу, ані журби!
Лише вуста, зімкнуті тісно.
Та в час звитяги й боротьби
Я — пісня!
Чуєте? — Я пісня!

На сто немислимих октав,
На сто нечуваних регістрів
Творець мене розрахував:
Я — пісня
у стріли на вістрі.

Я пісня, буйна, як гроза,
Як рик розбудженого лева.
Я — пісня, чиста, як сльоза
І дзвін конвалій кришталевих.

Я — голос луків і дібров,
Злотистий заспів колосковий.
Я — гнівний клекіт корогов.
І материнська колискова.

Я спів любові й боротьби
Для бою, праці й до походу,
Я — спів доби
і спів судьби
Мого прадревнього народу.

На Чернечій горі

(22 травня 2011 року)

Ну як тобі, батьку Тарасе,
Отам угорі?
Все видно з високої кручі?
І в золоті маківки монастирів,
Й Дніпро, вже давно не ревучий.
І степ, і лани, і калина, й верба,
Й палати — куди кріпосницьким!..
І люд, що немов би вже вийшов з раба,
А досі — по-рабському ниций.
Колись Вашингтона ти, батечку, звав?
Вже маєм! Півтисячі —
Всі — Вашингтони!
Ледь вмівши докупи ліпити слова,
Вже ліплять під себе державні закони!
Бо то щонайкращі (у кого грошва!)
В парламент вгодовані внесли сідниці.
Вже в латаній свиті не ходить вдова,
Бо є секондхенд для вдовиці.
До церкви в лахмітті чужім поспіша,
Де ладан, свічки і єлеї.
Її там навчають (бо ж темна душа!)
Московські попи й архіреї.
І хто ми, і що ми, і звідки наш рід…
(Куди тому «куцому німцю»!..)
Й виходить з церков очамрілий нарід,
Злобою налитий по вінця
До мови й держави, до себе самих,
До власної гідності й честі.
Бо й мова, й держава — завідомий гріх,
Бо «Русь быть обязана вместе!»
А в свята вся нечисть — і юда, і тать —
Вінки тобі зносять нагору і квіти.
Чи так вже спішать тобі шану воздать,
Чи шаною тою — зганьбити?
А ти — понад всім.
Лиш небес голубінь,
Й чола ледь торкається хмарка прозора.
О, як там у висі самотньо Тобі!
Аж страшно поглянути вгору.
Я прийду вночі.
Щоб нікого й ніде…
Лиш ми — і вечірня зоря тихозлотня.
Тоді поговорим.
Бо тут, між людей,
Я теж, як тополя у полі,
Самотня.