Зв’язкова часів

Оксана, мабуть, після того вже стежила за книжками, які я видавав у серіалі «Солдатська слава». В них були й нариси про земляків-березівчан. Так продовжилося добре знайомство публіциста і юної читачки, краєзнавчі інтереси якої дедалі розширювалися, і в їх коло все владніше входило рідне село Оксани — з первісною назвою Вейсівка. Вона спробувала знайти цікаві подробиці про Вейсівку в одній з книжок про Березівщину, подарованій їй славнозвісним архівістом і земляком Іваном Ніточком, та, як з’ясувалося, в архівах XIX століття мало бажаних документів збереглося. І вирішила Оксана Васильчук (її ви бачите на знімку), вже випущена школою у вільне життєве плавання, уже підприємець і водночас студентка дистанційного навчання в Києво-Могилянській академії, зайнятися локальними краєзнавчими шуканнями, щоб, зрештою, і книжечку випустити про рідне село, його історію і родоводи мешканців.

Повсякденна робота підприємця, безперестанне навчання студентки (до шостого курсу дійшла!), зрештою, щоденні материнські клопоти з синочком — ніякі труднощі не зупиняли її в накопиченні матеріалів для здійснення творчого задуму. Коли папки із записами розпухли, заходилася писати. Тим часом виникали нові запитання до себе, автора, й до інших, на чиє сприяння сподівалася. Пригадала й мене, зателефонувала...

На щастя, в матеріалах до повісті «Березівка твоя і моя», над якою працюю, знайшлися невикористані історичні свідчення, що стосуються маєтку віце-адмірала М. К. Вейса, молодого селянського подружжя, повінчаного в демидівській церкві у 1828 році, трагічної долі моєї двоюрідної бабусі, мами і діда по матері... Одне слово, знайшлося щось цікавеньке для Оксани Василівни.

А для мене приємним виявилося запрошення на літературний вечір у селі, на землю моїх дідів та батьків. «У нас село літературолюбів, — сказала Васильчук. — І малі й старі будуть раді».

Справді, після знайомства з надбаними Оксаною Василівною історичними мате­ріалами про долю Вейсівки-Ставкового, творчої дискусії та деяких порад авторці ми з нею подалися до школи, де зібралося багато учнів, місцевої інтелігенції та гостей з навколишніх сіл — на бажаний літературний вечір. Дорогою до школи встигли ще відвідати прекрасний сільський історико-краєзнавчий музей (там я ніби з живими зустрівся з Героями Праці Ведутами — Павлом і Фросиною, Іваном Путєнцовим — батьком полеглого афганця, з родичем Оксани Василівни — Володимиром Гнатовичем Васильчуком, підпільником з сусідньої Данилівки, розстріляним румунськими окупанатами в рибницькій в’язниці), захоплювалися чудовою сільською бібліотекою — дітищем справжньої українки — Віри Костянтинівни Калмикової. А в коридорі школи, що вів до актового залу, я побачив галерею найкращих випускників і серед них — Оксану Васильчук на портреті, обрамленому її віршами, зокрема й «Україною», удостоєною премії на літературному конкурсі в Березівці.

У вир літературного вечора я, мабуть, поринув, як і всі. Чим він виявився особливим? Насамперед, широчінню літературного погляду на наше красне письменство. Ми ще раз звернулися до творчих витоків української літературної Одеси й Одещини, зокрема й Березівського району. Емоційно глибокі дослідження вчителів В.Д. Шестопалової, О.М. Талабіжко, підприємця й сільського історика Оксани Васильчук, декламації поезій незабутнього талановитого березівчанина Михайла Овчаренка, а також Миколи Палієнка, Петра Осадчука (теж причетного до Ставкового!), данилівського соловейка Любові Шишацької, якими порадували учні (з-посеред них хочеться виділити дев’ятикласника Олександра Онофрійчука), пісні на слова місцевих поетів — все те справило на присутніх якнайкраще враження. Розповідаючи про свою роботу над книжками про рідний край, я згадав і про класиків нашої української літератури, що з ними пощастило зустрічатися і в Розквіті, і в Ставковому, і в Шевченковому на початку другої половини XX століття, — про Остапа Вишню, Максима Рильського, котрі читали тут власні твори дідам і прадідам сучасників-степовиків, тим, чиї серця, відчував я, так палко билися зараз.

Що прикметно — той літературний вечір продовжився «літературними посиденьками», головними дійовими особами яких були вчителі на чолі з новим директором школи Віталієм Владиславовичем Лозовим, інші сільські інтелігенти. А вінцем тих посиденьок стали пісні з репертуару Анни Герман, гарно виконані вчителькою М.М. Соловйовою.

Від’їжджаючи зі Ставкового, я сказав Оксані Василівні Васильчук:

— Історичне есе, якому ви вже віддали стільки сил і часу, бачу, матиме вдячних читачів серед усіх поколінь земляків. Вважатиму за честь допомогти у літературному редагуванні завершеного рукопису...

Борис ДУБРОВ.