Моє 1 грудня 1991 року

ТЕПЕР про мій власний досвід. У 1980-у я, перейшовши з посади старшого наукового співробітника Інституту фізики Одеського державного університету на посаду доцента кафедри прикладної математики й обчислювальної техніки Одеського інституту холодильної промисловості, двічі брав участь у роботі дільничної виборчої комісії, що працювала під час виборів у приміщеннях інституту. Участь ця не була добровільною. Доцентів вузів ніхто не питав про їхні творчі плани і приховані бажання, а просто наказово залучали до всіх, як тоді називалося, громадських заходів.

З дитинства у моїй свідомості відклалося число 99,99%. Такою була частка виборців, що завжди приходили на вибори, і таким був відсоток голосів, що завжди отримував блок комуністів і безпартійних за офіційними даними. Так тоді називалася перемога єдиного кандидата за принципом: на одне місце — один кандидат. Першого разу я лише спостерігав як цю стратегічну інформацію отримують мої колеги, котрі, як і я, брали участь у виборах і шукали відповіді на ті самі запитання. Другого разу я вже зібрав її сам.

Увечері, перед закриттям дільниці, коли потік виборців практично припинився і більшість членів виборчої комісії, що також є порушенням, вже були відпущені додому, я, дочекавшись моменту, коли в залі для голосування не залишилося нікого, крім мене, швидко перерахував невикористані бюлетені. Їх виявилося близько двохсот. Це становило не менше 10% виборців. Крім того, я зрозумів, що коло посвячених у таємницю виборів людей складається всього з двох осіб, й уважно впродовж дня прислухався до їхніх розмов між собою. Розмов про те, наприклад, яке число тих, що проголосували, подати на дванадцяту годину дня, на п’яту тощо. Звичайно, подавали у телефонограмах до райкому партії приблизно ті самі цифри, що й на попередніх виборах. Я чув ці цифри і добре бачив, що вони не відповідають дійсності. На дев’яту годину вечора вже звучала цифра 99,99%. Більшість учасників виборчої комісії недаремно, на їх превелике задоволення, завчасно відпускали додому. Те, що відбувалося на дільниці після її закриття для голосування, не вимагало ні великої кількості людей, ні великої кількості очей.

Зголосившись бути до кінця роботи комісії, я вже не міг відступити від участі у всьому подальшому дійстві. Спочатку мені здавалося, що головну інформацію я вже отримав і все, що потім, — просто марнування часу. Але дійсність була набагато цікавішою. З’ясувалося, що в сейфі зберігався ще один комплект чистих бюлетенів і підрахунок голосів виборців полягав просто у тому, що ці чисті бюлетені перераховувалися і складалися в окремі невеликі пачки. Їх загальна кількість мала відповідати зазначеному числу 99,99%. Ці пачки пакувалися у спеціальні мішки. Ці мішки опечатувалися і разом з протоколами відвозилися до окружної комісії. Списки виборців з відміткою про голосування також чомусь переписувалися, а не доповнювалися, що, як на мене, було значно простіше. Бюлетені ж, які пройшли через руки виборців, пакувалися окремо і підлягали знищенню. Частина цих бюлетенів, свідомо чи несвідомо, були просто зіпсовані виборцями. Деякі на звороті містили цілі літературні твори, що свідчили або про душевну хворобу виборця, або, що було дуже рідко, про його несприйняття лінії партії.

Формально за вибори відповідав один з проректорів, хоча насправді він у процес не втручався. Реально всією кухнею керували дві людини, які у міжвиборчий період були малопомітними працівниками інституту на незначних посадах, хоча й членами партії. Під час виборів на дільниці весь час чергував представник райкому партії, який також ні в що не втручався і з відведеної йому кімнати не виходив. Цинізм таких виборів був настільки великий, що виникало запитання: навіщо взагалі імітувався процес підрахунку голосів, кого він мав обманювати? Для чого взагалі десь зберігалися мішки з бюлетенями, яких не торкалися руки виборців? Чи не краще було б після закриття виборчої дільниці для голосування взагалі не проводити жодних дій, а відразу ж оголошувати потрібні їх результати?

Після таких виборів у мене не залишилося жодних ілюзій щодо результатів будь-яких виборів у тоталітарному суспільстві, позбавленому моралі. Цинізм суспільства не зникає за один день, а, можливо, іноді навіть посилюється, тому на будь-які наступні вибори я дивився через призму свого досвіду участі у виборах радянських часів.

ДЛЯ мене референдум 1 грудня 1991 року розпочався десь за півгодини до відкриття дільниці для виборців. Я перевірив урни для голосування на предмет наявності в них вже проголосованих бюлетенів. Тут все було гаразд. З прикрістю з’ясував для себе, що я єдиний представник від громадських організацій і партій на цій виборчій дільниці. Із задоволенням побачив, що практично всі інші члени комісії, крім голови, у піднесеному настрої і зацікавлено придивляються до мене.

Референдум і вибори почалися о шостій годині не менш активно, ніж у радянську епоху. Далі активність виборців почала швидко наростати і значно перевищила показники попередніх часів. Настрій у більшості людей був святковий. Уперше в їхньому житті під час виборів у них був вибір і від того вибору багато залежало. Дев’ять кандидатів у президенти — дев’ять яскравих особистостей, напружена передвиборна кампанія кожного з них, їхня практична одностайність у питанні державної незалежності України. Нарешті —  сам референдум.

Голова дільничної комісії — колишній військовий — був на диво пасивною і небалакучою людиною. Практично від початку референдуму він усунувся від керівництва комісією, провівши весь день у робочій кімнаті. Складалося враження, що для нього цей день не був святковим. Очевидно, наказу саботувати референдум він не отримав, а самостійно діяти не наважувався. То просто ні в що не втручався. Рядові члени комісії прийняли мене на диво доброзичливо і чомусь з усіх питань почали звертатися саме до мене. Атмосфера навколо мене дивним чином відрізнялася від агресивної реакції на слово «Рух», до якої я звик у попередні роки. Дільницю двічі відвідували відповідальні особи. Ближче до обіду з’явився представник райвиконкому. Він несхвально висловився щодо незалежності України, але втручатися у роботу комісії не став. Відразу після обіду зайшов директор підприємства, у гуртожитку якого відбувалося голосування. Відразу спитав, чи є тут представники Руху. Обпік мене похмурим поглядом, але також втручатися в роботу комісії не став.

Референдум почався о шостій, а вже близько дев’ятої я знав, що справу виграно. Людей було на диво багато. Люди не звикли до альтернативних виборів. У результаті процес голосування йшов значно повільніше, ніж раніше. Дільниці ж були обладнані абсолютно так, як і в радянські часи. Щоб не утворювалися занадто великі черги, я розпорядився винести з «червоного кутка» гуртожитку додаткові столи і стільці. Ми їх просто розташували у вільних місцях кімнати для голосування. Ніхто не говорив людям, щоб вони не йшли до кабінок, а заповнювали бюлетені для голосування за столами. Але частина виборців, щоб не стояти у черзі, саме так і почала робити. Неважко було помітити, як саме голосували люди. Переважна більшість впевнено голосувала за незалежність.

Пригадую чоловіка напідпитку, який ледве піднявся сходами і зайшов до зали для голосування. Я хотів його не пустити, але перед тим спитав, чому він у такому стані прийшов на референдум, а не залишився вдома. Його відповідь втішила мене. Він сказав, що у такий важливий для долі України день він не може залишатися вдома, і я махнув рукою — хай голосує.

Пам’ятаю літню сільську жінку, що розмовляла мішаною українською мовою, видно, нещодавно переїхала жити до дітей в Одесу. Погано орієнтуючись у техніці голосування, вона відразу спитала у членів комісії як їй проголосувати за Радянський Союз. Довелося пояснити.

Пам’ятаю єврейську родину — матір і сина. Вони демонстративно, не заходячи до кабінки, проголосували за незалежність України, а також за кандидатуру В’ячеслава Максимовича Чорновола як можливого президента України.

Пам’ятаю велику групу міліціонерів, які перед закриттям дільниці прийшли голосувати. Жваво і голосно обговорюючи свій вибір, вони, не заходячи в кабінки, проголосували і за незалежність України, і за В’ячеслава Максимовича Чорновола...

Ніхто з членів комісії не просився додому до підведення підсумку голосування. І цікаво, що всім вистачило роботи — бюлетенів було багато і потрібно було не просто їх рахувати, а й ретельно сортувати відповідно до результатів волевиявлення. Пізно ввечері, після десятої години, всі члени комісії за одним великим столом підбивали підсумки голосування. На всяк випадок я слідкував за всіма етапами підрахунку голосів і за всіма його учасниками. При найменшій підозрі сам перераховував паки бюлетенів. Жодних зловживань не виявив. Результати, що були внесені в протоколи виборчої комісії, були оголошені всім членам виборчої комісії. Підписи під протоколами, у тому числі і мій, ставилися також у присутності всіх членів комісії. Результат по нашій дільниці щодо незалежності України був навіть кращим, ніж у середньому по країні, — 93% проти 91%. Для Одеси це був винятково добрий результат.

Як я зрозумів пізніше, головним чинником тут був етнічний склад населення. В нашому мікрорайоні суттєво переважали українці. Я зміг оцінити національний склад населення у 1994 році за прізвищами людей, коли в моїх руках опинився повний список виборців Суворовського району Одеси. Українських прізвищ було близько 80%. Я не пам’ятаю всі інші результати голосування. Пригадую, що за Леоніда Кравчука проголосував значно більший відсоток виборців, ніж у середньому по країні, а за В’ячеслава Чорновола — значно менший. Значно більший відсоток виборців, ніж у  середньому по країні, проголосував і за Ігоря Юхновського. До речі, останнє стосувалося й Одеси загалом. Висновок: українці бажали незалежності, але більше довіряли старим перевіреним кадрам партійної номенклатури. Вони хотіли і незалежності, і комунізму одночасно.

У цьому голосуванні виявився один нюанс. Я впевнений, що за незалежність в Україні проголосував 91% тих, хто прийшов на референдум. Але що ніколи не обговорювалося у засобах масової інформації, то це явка на референдум. Явка не була 100%. Я припускаю, що вона була на рівні 75% — 80% у середньому по країні. На референдум прийшли в основному українці. На референдум не прийшли в основному неукраїнці. Тільки цим можна пояснити, що за незалежність проголосував більший відсоток людей, ніж відсоток українців у населенні України. Надалі я переконався, що більшість неукраїнців, що взяли участь у голосуванні, таки за незалежність і не голосували. Притому і не всі українці голосували за незалежність. Відповідь у мене є принаймні щодо нашого мікрорайону. В голосуванні взяло участь не все населення мікрорайону, а лише приблизно 80%. Це було дещо менше, ніж у радянські часи, але відповідало моїй оцінці долі українців у населені району.

Додаткове підтвердження цього висновку було таким. Для активізації процесу голосування я запропонував кільком членам комісії почати обходити ближні будинки, щоб полегшити голосування для тих, хто ледачий або кому важко прийти на дільницю. Сам я також пішов з ними. На моє велике здивування, більшість людей, що не прийшли на голосування, зробили це свідомо. На моє запитання «Чому?» найчастіше чув лайку на адресу моєї країни й українських націоналістів. Після кількох невдалих спроб у такий спосіб активізувати виборців, ми це припинили. Але добре, що ці люди не прийшли на дільницю. 1 грудня 1991 року стало для більшості справжнім святом, не затьмареним присмаком українофобії. Надалі вже так не було. Агресивність антиукраїнської меншості в Україні рік у рік зростала. Вона стала ходити на вибори, входити до складу дільничних комісій, впевнено і сміливо поборювати все дороге щирим українцям.

МОЄ застереження щодо виборчого процесу в Україні. На мою думку, найвразливішою ділянкою виборчого процесу, що підтверджують й останні вибори, залишатимуться протоколи результатів голосування. Саме вони подаються до окружних виборчих комісій, і саме за ними підводяться загальні підсумки голосування. При цьому, між результатами реальних підрахунків голосів і числами в протоколах може не бути нічого спільного. Громадські спостерігачі, навіть іноземні, тут нічим зарадити не можуть. Ще ніхто і ніколи не перераховував бюлетені в разі сумнівів щодо достовірності даних у протоколах голосування, а слід було б хоч інколи це робити.

1 грудня 1991 року було справжнім, нічим не затьмареним святом для більшості громадян України — моментом переходу у новий, забутий за багато віків стан власної і незалежної держави. Таким цей день залишиться в нашій пам’яті і назавжди залишиться в історії нашої держави.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук, професор.
м. Одеса.