Насилля в родині: б’є — значить не любить

З усіх викликів, що надходять до міліції, 30—40% — скарги на близьких. На обліку за скоєння розбою у родині зі 100% злочинців тільки 6% — жінки. За даними Міністерства внутрішніх справ, наіразі на обліку за сімейне насильство перебуває 78060 осіб. Та реальна цифра скривджених і, відповідно, кривдників сягає мільйона, адже за допомогою до міліції звертаються лише 10% жертв домашнього тирана. Тут і починається проблема — в голові.

«Не виносити сміття з хати — такого принципу дотримується більшість українців, тому звертатися за допомогою до правоохоронців чи соціальних служб вони не спішать, так ментальність породжує проблему, потурає насиллю в сім’ї, — ділиться спостереженнями начальник відділення кримінальної міліції у справах дітей Одеського міського управління міліції Олександр Лисий. — Практика доводить: той, хто хоч раз проявив насилля, просто так не зупиниться. Як правило, жінка, яка не заявила на чоловіка після першого побиття, потім про це шкодує, лежачи в лікарні з тяжкими травмами; шкодують про це й сусіди, які теж могли завчасно попередити біду, ви­кликавши міліцію, однак дотрималися ще одного українського правила — «моя хата скраю…» Проте приховування факту сімейного насилля проблеми сімейного насилля не вирішує».

В Одесі на обліку за рукоприкладство у сім’ї сьогодні перебувають 3380 громадян, з яких 1580 — поставлені на облік цього року, 2226 — притягнуті до адміністративної відповідальності, 81 — заарештований.

Хто винен:
психологічний портрет кривдника

Виявити потенційного домашнього тирана не психологу складно, тому що вони, ті тирани, як правило, харизматичні, лю­б’язні. Та спеціалісти радять насторожитися, якщо людина часто і різко змінює настрій: тільки-но вона була чемною, як раптово перейшла на крик, стала гніватися, дратується через нісенітниці. Це перші дзвіночки, що сповіщають про психологічну неврівноваженість, яка з часом може набути форм психічної хвороби. Також варто мати на увазі: домашні тирани будують відносини за принципом «я — хороший, усі — погані» та ще на початку стосунків ставляться до свого партнера, як до речі, подавляють його волю та бажання — це проявляється в дрібницях і стосується сер­йозних питань. Чоловік, схильний до насилля, переповнений впевненості, що він — головний та сильний, а жінка повинна йому всіляко потурати.

Дивно, але факт: жертви справді потурають своїм кривдникам. Психологія дружини, побитої своїм чоловіком, ґрунтується на впевненості у власній неправоті, мовляв, «сама в усьому вина». Скривджена власним чоловіком вона здатна знайти безліч причин, чому не може покинути його, свого тирана (фінансова залежність, спільні діти, закоханість тощо), і починає підлещуватися до грубіяна, сподіваючись ласкою добитися примирення та злагоди. Тоді в свідомості кривдника виникає логічна зв’язка: «вдарив — правильно зробив». На жаль, ця стратегія невдала: така поведінка жертви «розв’яже руки» агресору при наступній сімейній сварці.

Але й не варто звинувачувати себе в такій «бойовій» поведінці чоловіка. Скоріше за все, в того, хто «піднімає руки», — серйозні психічні відхилення або, як мінімум, комплекси. Натомість психологи радять скривдженій дружині зізнатися собі: вона просто не поважає себе. Чому? Причин — безліч, та, як правило, всі вони тягнуться з дитинства. Українок самоповазі ніде не навчають: зазвичай дівчаток схиляють до думки, що чоловік — голова сім’ї і його не можна ослухатися, «звикне — полюбить». Та спеціалісти наполягають: треба давати відсіч насильникам, таким чином показуючи, що їхня поведінка неприйнятна, захищати себе, звертаючись за поміччю не до подружки, а до правоохоронців чи соціальних служб на кшталт Одеського міського центру у справах сім’ї та молоді, де надають всебічну допомогу тим, хто зазнав насилля вдома. (Гаряча лінія центру: (048) 700-24-94).

Для тих, хто зневірився у державних інституціях, відчинені двері громадських організацій, яких в Україні зо два десятки. Так, в Одесі проблемою сімейного насильства переймаються, зокрема, лідери громадського руху «Віра. Надія. Любов». Завдяки отриманим закордонним грантам центр теж має змогу всіляко підтримувати жертв «домашніх тиранів». (Телефон довіри центру: (048) 777-25-17).

Що робити:
досвід цивілізованих країн

Українське законодавство недосконале: за злочин проти суспільної моралі, етики, людини в нашій державі передбачене незрівнянно менше покарання, ніж за незначні економічні порушення. Якщо у розвинутих країнах за насилля у сім’ї потрапляють за ґрати на десятки років, українці відскіпаються незначними адміністративними штрафами та попередженнями, а до суду справа рідко доходить.

Так, усі базові міжнародні конвенції із захисту прав людини Україна ратифікувала. На національному рівні прийнято низку законодавчих актів, положення яких говорять про протидію домашньому насиллю, захист прав жінок та утвердження гендерного рівноправ’я. Однак система попере­дження і боротьби з насильством у сім’ї функціонує неефективно. Головні причини — приховування жертвами правди та складна процедура оформлення подібних злочинів.

«Аби змінити ситуацію, перш за все потрібно змінити мислення: випадковий свідок домашнього насилля — сусіди страшно лаються абощо — повинен сприймати це як особисту драму і кликати на допомогу правоохоронців, попереджуючи таким чином розвиток та повторення подібної ситуації, — переконує Олександр Лисий. — Скажімо, завучі з виховної роботи, помітивши забиття у школяра, надто в дитини з неблагополучної родини, повинні звернутися до міліції, щоб надалі не сталося чогось гіршого. Таке ж прохання — взаємодіяти зі стражами порядку — до педіатрів, які вхожі в родини, бо постійно роблять обхід по до­мівках своєї дільниці і тому знають, «яка погода в домі», і загалом — до кожного громадянина. Тільки об’єднавшись, можна попередити домашнє насилля в сім’ї».

На заваді вирішення проблеми — і відсутність так званих «корекційних центрів», де б домашніх агресорів психологи перевиховували до повного відновлення психічної рівноваги. І це при тому, що законом України, на зразок західних конституцій, передбачене обов’язкове відправлення домашнього тирана до такого виховного-виправного закладу. Правоохоронці ладні б це робити, але… Подібної мережі інституцій у нашій країні сьогодні не існує. І, як правило, з відділення міліції кривдник відпускається додому — до жертви — вже за три години…

«Поки держава зволікає, надія — на громадські організації, які, сподіваємося, об’єд­нають зусилля задля створення такого вкрай необхідного корекційного центру», — звертається до лідерів громадського руху начальник сектору дільничних інспекторів міліції ОМУ ГУ МВС України в Одеській області В’ячеслав Ташматов.

Тим часом в Одесі, на вул. Генерала Петрова, 47, планується до відкриття «со­ціальний гуртожиток» — безкоштовний притулок для жінок та дітей, які постраждали від своїх чоловіків. Розрахований він на п’ятдесят осіб. Роботою гуртожитку та його поселенцями опікуватиметься Одеський міський центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Матерям, жінкам, дівчатам...

За статистикою, вірогідність загинути від руки незнайомця значно нижча, ніж від власного чоловіка. Жоден сімейний психолог не порадить жертві домашнього тирана залишитися з ним. Навіть заради дітей, тим паче — заради дітей, адже краще — родина без батька, ніж з батьком, який подає негативний приклад дитині.

Про намір піти з родини, втекти з дому краще нікому не казати, надто — кривдникові. Дізнавшись про це, він або підлещуватиметься, або ж його агресія зросте, почнуться погрози. У разі бійки — треба бігти до сусідів, які, можливо, й не допоможуть одразу, проте стануть свідками в міліції, а отже, пришвидшать процедуру підтвердження скоєного злочину.

Йти з дому можна, коли там нікого нема, зібравши всі необхідні речі та документи. Після цього з домашнім тираном краще взагалі не спілкуватися. І пам’ятати: повернення до сім’ї може обернутися тілесним покаранням за спробу піти…

Жінці, вихованій батьками й суспільством доповненням до чоловіка, домогосподаркою, залежною та покірною людиною, варто нарешті сказати собі: «Я — особистість». Потрібно навчитися поважати себе, не дозволяти нікому, тим паче люблячому (?) чоловікові, принижувати себе. Якщо ж образи повторюються — про кохання не може бути й мови. Опіка та ніжність після бійки — це скоріше страх перед ймовірним покаранням, перед правосуддям, ніж усвідомлення власної провини та щирість почуттів. Так твердять сімейні психологи. Хоч це прикро і гірко — «гірко» не так, як на весіллі...

Пам’ятайте: звертатися за допомогою — не соромно, а нормально. Осуду громадськості жертві домашнього насилля боятися нічого. Адже насилля у сім’ї не залежить ні від фінансового достатку її членів, ні від їхнього віросповідання, ні від їхньої професії тощо. Стати жертвою в родині може кожен, тому кожен повинен протидіяти сімейному насиллю та попереджувати його.

Олена МИЛОСЕРДНА.