Наша пам’ять — наш порятунок

Про пам’ять, яка — єдина — сьогодні є порятунком нації, запорукою зміцнення української державності, йшлося й на мітингу-реквіємі, що відбувся о 16-й годині на Соборній площі довкола викладеного з тисячі свічок символічного хреста.

Тих, котрі у 1932—1933 роках мільйонами помирали лютою голодною смертю на землі, що була житницею Європи, звозили до великих спільних могил та прикопували родючим чорноземом — без хреста і молитви. Навесні 1933-го щохвилини помирало 17 людей, щогодини — 1000, щодня — 25 тисяч. Згідно із законом «про п’ять колосків» за літо 1933-го засуджено 150 тисяч, у тому числі й дітей. Відбулося 10 тисяч судів за людоїдство. Понад 14 мільйонів життів забрали два кровопролитні фронти, що прокотилися через Україну. А хто підрахує, скільки українців залишилися лежати в землі на просторах Сибіру, Крайньої Півночі, інших віддалених регіонів?!

За підрахунками істориків, три голодомори, політичні репресії та війна забрали понад 25 мільйонів життів українців. Це — трагедія загальнолюдського, планетарного виміру. Усі великі європейські народи подвоїли свою чисельність упродовж ХХ століття, хоч і вони пережили війни. Та чомусь кількість етнічних українців на українських землях як на початку століття, так і сьогодні приблизно однакова. Зате українська діаспора у країнах Європи збільшується. У ХІХ столітті люди покидали рідний край у пошуках кращої долі. У ХХ українці втечею рятувалися від людожерної більшовицької влади. ХХІ століття змушує їх вирушати в далеку дорогу на пошуки бодай якогось заробітку, погоджуватися на будь-яку роботу, бо треба виживати родинам, піднімати дітей… Погано їм на рідній землі. Чому? Бо сьогодні духовні нащадки орга­нізаторів голодоморів, репресій продовжують нищення української нації.

«Наші кровні брати і сестри були замучені голодом тільки за те, що вони були українцями, — сказав, відкриваючи мітинг-реквієм, очільник Одеської орга­нізації ВО «Свобода» Павло Кириленко. — Згадуючи про страшну трагедію і вшановуючи пам’ять невинно убієнних, нам треба усві­домлювати причини і розуміти корінь цієї трагедії. Відповіді на питання про причини допоможуть нам і сьогодні зрозуміти багато речей, що відбуваються в державі. У 1917—1920 роках наша тодішня «демократична» еліта будувала демократію, як і нині, за­кликала до толерантності. І це призвело до того, що нація в 1933-у опинилася на грані винищення і зникнення з лиця землі. Вони не хотіли розуміти істину: з ворогами не домовляються, а ведуть з ними боротьбу. Це ж маємо розуміти й нині».

«Голод — це складова репресій, — сказав Володимир Кулінич, заступник голови Християнсько-демократичної партії. — Чому стала можливою трагедія? Свого часу селяни не підтримали тих відчайдухів, котрі боролися у повстанських загонах, бо не хотіли жити при ненависній радянській владі. Ті селяни повірили в НЕП, у те, що знову стануть вільними господарями. Потрібно боротися до кінця і не вірити облудним словам про «покращення та стабілізацію».

Так, найважливішим нашим обов’язком є зрозуміти причини, назвати і засудити винних — судом народної пам’яті, засудити саму комуністичну ідею як людиноненависницьку, як таку, що принесла українському народові незчисленні біди. Що призвела до трьох голодоморів, до знищення самого духу українства, розриву народних традицій, нищення споконвічних звичаїв предків.

Заступник голови обласної організації НРУ Микола Тарнавський нагадав, що у листопаді 2008 року серед депутатів Верховної Ради немало знайшлося таких, котрі голосували проти визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом української нації. Немало таких набереться й сьогодні в Україні.

«Представники влади не були сьогодні з нами, з народом, біля пам’ятника жертвам голодоморів. Ця влада була б не проти того, щоби ми забули про ту страшну трагедію. Нині не проводяться у школах відповідні уроки пам’яті, не пишуться учнівські твори на цю тему, як це було попередніми роками», — зауважив голова облорганізації «Реформи і порядок» Вадим Поліщук.

«Сьогодні бачимо такий самий наступ на українство, — це з виступу очільника фракції «Фронту змін» в Одеській міськраді Олександра Остапенка. — Доки будемо зберігати пам’ять, доти будемо спроможні змінити обличчя України, щоб стало воно європейським».

Сьогодні, як і завжди, українцям потрібна пам’ять. Національна, історична, звичайна людська па­м’ять. Відродження цієї пам’яті, повернення до своїх історичних, національних коренів, усвідомлення власної ідентичності несумісні з байдужістю та апатією. Пам’ять, котра — єдина — може порятувати націю.

...Наприкінці вересня у Москві розпочався збір підписів за всенародний референдум щодо «возз’єднання України, Росії та Білорусі». Понад те, вже навіть у Києві так звані «православні братства» почали збирати такі підписи. Для українців це може означати тільки одне, а саме: нові національні трагедії, розчинення нації у чужому всепоглинаючому вирі...

Роман КРАКАЛІЯ.