Класичний репертуар — зачароване коло чи золота середина?

Особливість запропонованої програми — чергування увертюр та перших симфоній. Цілісності надає її винятково класичний характер. Навіть Прокоф’єв — неокласичний (1918).

Під час виступу Дмитро Логвін запам’ятався своєю граничною зібраністю та концентрацією волі і, я б сказав, нервовим провадженням музикою й оркестром. Він із когорти тих, хто захоплений своєю справою. Кожен виступ для нього — це важлива подія, що, звичайно, імпонує публіці.

Диригенту, на мою думку, вдалося досягти злагодженості, ансамблевості інструментальних груп оркестру, а в прочитанні творів — їх наскрізності. Не претендуючи на вичерпність, зазначу, що цілісно сприймалися обидві симфонії. Хтось у залі зауважив: «Зіграно на одному подиху!» Увертюра до опери «Норма» в інтерпретації Логвіна набула більшого драматизму, хоча на початку темп був дещо сповільнений. Хотілося чіткіших інтонацій, більш органічної зв’язності частин твору та, можливо, більшої невимушеності у грі оркестру. Виразні жести диригента лише посилювали це враження. Переконливішими у згаданій увертюрі були місця у діапазоні piano — mezzo-piano й ефектний фінал.

Принагідно зазначимо, що у 2009—2011 роках Дмитро Логвін очолював ансамбль «Київські солісти» (до речі, у 2010-у колектив став національним). Поза музикою Логвін-менеджер реалізує себе також як виконавчий директор Pinchuk Art Centre, профіль діяльності якого діаметрально протилежний його практиці диригента, адже йдеться саме про сучасне, концептуальне і так зване актуальне мистецтво, що є антитезою класичному. Не зайве нагадати, що певний час Дмитро Логвін був також продюсером дніпропетровського «11-го каналу».

«Ми з пієтетом ставимося до публіки…»

Повертаючись до прес-конференції, відзначу, що ми мали справу із зацікавленим і відвертим співрозмовником, захопленим своєю справою, готовим, наразі, відстоювати власні позиції.

— В Україні ви перший, хто на початку 1990-х зважився на створення приватного оркестру. Це був надзвичайно складний період в історії нашої країни. Що вам надавало впевненості? — запитую гостя.

— Я виріс у сім’ї артистів оперного театру, мама — артистка, батько — концертмейстер, народний артист України. У десять років я вже розумів усю «музичну кухню». У березні 1993-го (на той час Дмитро Гаррійович був музикантом оркестру дніпропетровської опери. — В.К.) поділився з батьком ідеєю організувати приватний оркестр. Тато заявив, що грошей не буде. Однак я заручився підтримкою спонсора, і 6 червня 1993 року новостворений оркестр «Пори року» дав свій перший концерт. Відразу був аншлаг. Причин успіху кілька. По-перше, ми з пієтетом ставимося до публіки; по-друге, як диригент приватного оркестру я незалежний і можу на власний розсуд формувати репертуар. Мене не зобов’язують давати два концерти на місяць, адже не кожному шанувальникові музики бюджет дозволяє з такою періодичністю відвідувати концерти. В останні 5 — 7 років табличка «Усі квитки продані» з’являється за два-три тижні до початку концерту за участю оркестру. 2013-го ми відзначатимемо двадцятиріччя колективу. До участі в ювілейному концерті сподіваємося запросити скрипаля Женю Кострицького (концертмейстера, присутнього під час прес-конференції, — В.К.), а також знаменитого піаніста, учня Володимира Крайнєва — Ігоря Четуєва, який нині проживає в Ганновері (Німеччина).

— На початку кар’єри диригента вас підтримали спонсори. Нині оркестр «Пори року» — «під крилом» Віктора Пінчука. Масштаби вашої діяльності зобов’язують запитати: що потрібно Україні для розвитку меценатства?

— Перш за все — прийняття відповідного закону (як і в Росії, у нас закон про меценатство не прийнятий, — В.К.). Зважте на те, що за радянських часів суспільство втратило історичну культуру благодійництва. Маємо своєчасно визначати, на які проекти, у які сфери спрямовувати кошти, зокрема туди, де не задіяна держава.

— Які професійні якості диригента важливі для встановлення контакту з оркестром?

— Це запитання я переадресую першій скрипці оркестру Жені Кострицькому. Від себе додам: нещодавно написав листа Хобарту Ерлу, у якому повідомив, що оркестр у хорошій формі. Серед подібних українських колективів він між першим і третім. Одесити мають сьогодні кращу мідну групу, тоді як в інших оркестрах згасають школа і клас виконання. Жені поталанило, бо не кожному відразу вдається стати концертмейстером національного оркестру.

Євген Кострицький:

— Відповідаючи на поставлене запитання, відзначу: якщо диригент може запропонувати свої ідеї, у які вірить і доносить їх колективу ненав’язливо, то він має шанси повести за собою оркестр. Практика показує, що цей контакт встановлюється приблизно протягом перших десяти хвилин професійного спілкування.

— У репертуарі оркестру «Пори року» лише один-два українські композитори, зокрема не так давно відкритий загалу Сергій Борткевич. Чим пояснюється така неувага багатьох українських колективів до української класичної спадщини та сучасної музики?

— Не хотів би когось образити, але назвіть мені українського композитора рівня Чайковського, Дебюссі, Рахманінова чи Шостаковича! Переконаний, що музика національності не має.

Формат статті змушує мене обмежитися цим фрагментом нашої бесіди.

Контрверсії

Звичайно, мені важко сперечатися з професіоналом. Диригент, безумовно, має право вибору. «Я поважаю ваші переконання, але не поділяю ваші думки», — так би я резюмував цю розмову.

Щодо «позанаціональності» музики, процитую слова іншого професіонала, сказані в дещо іншому контексті: «Побудова мовних речень зумовлює, до певної міри, і характер музики: сонячна італійська чи вишукана французька (додамо — чи милозвучна українська. — В.К.)... Те саме стосується й німецької мови, дуже чіткої, у якій дієслово ставиться в кінці речення». Це висловлювання диригента, який своєю діяльністю охоплює різні культури — американця Хобарта Ерла (див. http://chornomorka.com/archive/a-897.html).

Останнім часом Національний одеський філармонійний оркестр виконав багато творів українських композиторів із запрошеними диригентами, і повинен сказати, що вони несли особливу енергетику, нові гармонії, багатство почуттів та емоцій. Це, безумовно, були пам’ятні вистави. Щодо національності у цій універсальній сфері, то загальновідомо, що класика своїм розвитком, особливо у романтиків, значною мірою зобов’язана фольклору. Такою є творчість Е. Ґріга, Ф. Шуберта, М. Лисенка чи модерніста І. Стравінського. Цей ряд можна продовжити. Коли у 1990-і наші музиканти познайомили польських слухачів із творчістю Миколи Лисенка, сусіди були здивовані, що українці мають композитора європейського рівня і мало його популяризують.

Звісно, творчі люди пристрасні, на їх пріоритети впливає виховання, а умови діяльності приватних колективів вимагають пошуку репертуару, який гарантував би стовідсотковий успіх у широкої публіки. Візьмімо до уваги, що й репертуар для камерних оркестрів помітно обмежений. Тож питання, як на мене, дискусійне. Скажімо, не всі французькі композитори дорівнялися Берліозу й Дебюссі, так само, як не всі російські — сягнули у своїй творчості вершин Чайковського чи Шостаковича. Але на батьківщині їх не прирікають на забуття, адже «з водою можна вихлюпнути й дитину». Чи можна стверджувати, що рання симфонія Шуберта рівноцінна його пізнішому доробку?

В одному інтерв’ю Дмитро Логвін навів приклад на користь вітальності класичної музики, її благотворної дії, у тому числі на тварин. Так, в Ізраїлі, де мало пасовищ, для корів у корівниках звучить музика... Баха (!!!). На переконання місцевих фермерів, дія подібних космічних гармоній на ці милі створіння підвищує надої молока.

Враховуючи вищесказане, задамося питанням: може, для більшої переконливості як експеримент запропонувати таким чином протестувати й українських класиків?.. А якщо серйозно, то нам потрібно менше комплексувати, а більше любити своє і шанувати власний культурний набуток, адже він — передумова для поступу.

Володимир КУДЛАЧ.