Чи завжди вдома стiни допомагають?

Сім із сімнадцяти миттєвостей фестивалю

Я пропоную читачам «Чорноморських новин» познайомитися з тими подіями фестивалю, що безпосередньо пов’язані з кінематографом України.

І почну з найцікавішого й найдивовижнішого — з фільму, яким відкрилася нинішня «Молодість». У супроводі живої музики у виконанні симфонічного оркестру «Київ-Класик» під керуванням Германа Макаренка гостям та учасникам фестивалю показали німу стрічку 1929 року «Шкурник» режисера Миколи Шпиковського.

Глядачі були просто ошелешені тим, наскільки свіжо й цікаво сприймалася ця комедійно-сатирична пригодницька картина. Не вірилося, що вона знімалася понад 80 років тому, що тоді можна було поставити такі дотепні кіно­трюки. Сюжет картини — це пригоди такого собі обивателя-конформіста під час громадянської війни. Через власну жадібність він поласився на консерви і цукор, що розсипалися з перевернутого фургона, але був пійманий на місці, а відтак мусив взяти на себе обов’язки візника і до­ставити продукти за призначенням. Через брак коня йому як тяглову силу запрягли у фургон верблюда. Й от з цією «екзотичною худобиною» герой, мандруючи прифронтовою смугою, потрапляє то до червоних, то до білих, то до махновців, то просто до бандитів. Але скрізь умудряється пристосуватися і вийти сухим із води. Цього обивателя блискуче зіграв артист Вінницького драматичного театру, народний артист УРСР Іван Садовський.

— Це буквально чаплінський фільм, — говорили навколо. А мені Садовський у цій ролі, і зовніш­ністю, й акторською манерою, більше нагадав Ігоря Ільїнського в його ранніх стрічках.

«Шкурник» протримався на екрані лише один день і був заборонений. Дуже вже непривабливо виглядали в ньому не тільки білі, але й червоноармійці разом із своїми командирами. І взагалі, замість революційного пафосу — якийсь розгардіяш. Ніхто і сам не знає, за що воює...

І все ж фільм встиг залишити свій слід. Ось цитата з есе Осипа Мандельштама: «Верблюд фігура нейтральна. Він однаково далекий і білим, і червоним. Хоча Шпиковський змушує верблюда чхнути в обличчя колишньому уряднику, осквернивши його бризками піни. Одна тільки думка пустити героя на верблюді Україною — уже сама по собі чудовий сценарій».

Одне слово, треба бути вдячним генеральному директору МКФ «Молодість» Андрієві Халпахчі за фільм-відкриття. Він справді став Відкриттям. А також Національному центру Олександра Довженка, який відреставрував картину. І композиторам Соломонові Зарицкому та В’ячеславові Назарову, що написали чудову музику до стрічки. У їхній партитурі раз-по-раз чулися тактовно оброблені знайомі мелодії 20-х — 30-х років, а в найпікантніші епізоди вкраплюється знаменитий мотивчик «По вулиці ходила велика крокодила».

Фільм «Шкурник» ніби відкрив на 42-у МКФ «Молодість» тему, пов’язану з історією українського кіно.

В один із днів фестивалю до сторіччя видатного українського кінорежисера Віктора Івченка був показаний фільм «Гадюка» (1965) із Нінель Мишковою, Борисом Зайденбергом, Іваном Миколайчуком, Раїсою Недашківською, Бориславом Брондуковим. До речі, теж відреставрований у Центрі Довженка. Віктор Івченко був не тільки цікавим режисером, а й чудовим педагогом. І Нінель Мишкова, і Раїса Недашківська, й Іван Миколайчук, і Борислав Брондуков — його учні.

Творчість Івченка багатогранна. Він створював фільми й у дусі поетичного українського кіно: «Падаючий іній», «Лісова пісня», «Іванна», і з не меншим успіхом зняв популярну свого часу стрічку «НП — надзвичайна подія», і романтичну та водночас трагічну «Гадюку» (сценарії до цих двох картин написав мій батько Григорій Колтунов, якому у вересні цього року сповнилося б 105).

На жаль, нікого з творців «Гадюки» та акторів, що зіграли головні ролі, крім Раїси Недашківської, вже нема серед живих.

Раїса Степанівна Недашківська виступала перед початком фільму. Вона розповіла і про свою невеличку, але ключову роль у «Гадюці», про роботу з Віктором Іларіоновичем Івченком (вона зіграла Мавку в його «Лісовій пісні»), і про нього як про чудового та турботливого педагога.

Солідна програма була присвячена великому акторові, народному артисту України Богданові Ступці, який недавно пішов з життя. Із понад сотні фільмів, у яких зіграв Богдан Сильвестрович, для ретроспективи були відібрані одинадцять. Відібрані дуже вдало. У добірку ввійшов і перший фільм Ступки «Білий птах з чорною ознакою» (1970), і, по-суті, останній «Підпоручник Ромашов» (2012). Увійшли фільми, зняті не лише в Україні, а й у Росії («Водій для Віри» і той же «Підпоручник»), і в Польщі («Вогнем і мечем»). У цих одинадцяти стрічках простежується весь величезний діапазон таланту артиста.

Програма, присвячена Богданові Ступці, має точку перетину з іще однією подією — ювілейним вечором лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка, народної артистки України і Росії Лариси Кадочникової. Ця точка перетину — фільм «Білий птах з чорною ознакою», де актори зіграли головні ролі (Б. Ступка — Орест, Л. Кадочникова — Дана).

Завдяки нестандартній, як казали, екзотичній красі Ларису Кадочникову вважали актрисою українського поетичного кіно. Серед її чотирьох десятків стрічок, крім «Білого птаха…», такий божественно-прекрасний і самобутній фільм, як «Тіні забутих предків» — кінопоема про гуцульських Ромео і Джульєтту Сергія Параджанова (за повістю Михайла Коцюбинського).

Дивовижні кадри фільму — це заслуга Юрія Іллєнка. Як режисер Іллєнко зняв Ларису (вона була його дружиною) у своїх кращих фільмах: у вже названому «Білому птахові…», у стрічках «Криниця для спраглих» і «Вечір на Івана Купала» за Миколою Гоголем. Останній фільм і був обраний для показу на творчому вечорі Лариси Кадочникової.

Історію українського кіно, як шкільний курс історії, можна розбити на історію «давнього світу», історію «середніх віків» і новітню історію. Нова історія українського кіно була представлена в програмі «Українські прем’єри».

Ця програма складалася із шести стрічок.

«У кожного свій Чехов» — це п’ять оповідань Антона Чехова, знятих п’ятьма молодими режисерами, які більш-менш вдало перенесли проблеми чеховських героїв у наш час.

«Колюня» — художньо-документальна стрічка Олександра Щелущенка про Миколу Білоуса — видатного теоретика і практика сучасного мистецтва, про його шлях із докерів до живопису.

Детектив Дмитра Лактіонова «Під прицілом любові».

Дуже симпатична стрічка «Мамо, я льотчика люблю» Олександра Ігнатуша.

«Пластилінові мрії» Максима Мехеда. Це фільм, у якому предметом уваги стає дитяча психологія, дитяча закоханість у дорослу людину.

Та альманах «Україно, гудбай!» із 26 новел, який уже не раз ставав предметом обговорення.

Не варто зациклюватися на 26

Про дві із «сімнадцяти миттєвостей» фестивалю варто розповісти окремо, тому що вони належать, якщо можна так висловитися, до його «обов’язкової» програми. Це — Національний конкурс короткометражних фільмів, що змінив традиційну «Українську панораму», й основний Міжнародний конкурс студентських, короткометражних і повнометражних фільмів.

Ці два конкурси теж варто розглядати окремо. Почну з національного.

Він, як і альманах «Україно, гудбай!», складається із 26 короткометражок (ото вже припало до смаку число 26). Щонайменше, половину фільмів, запропонованих на конкурс, можна було і не пропонувати. Хоча такі стрічки, як «День Незалежності» Антоніни Ноябрьової, «Борода» Дмитра Сухолиткого-Собчука, «Гамбург» Володимира Тихого, «Ксенофілія» Іллі Калюкіна, «Жовта квітка для месьє Бурійона» Лариси Артюгіної, все ж таки вселяють надію.

Особливо «Гамбург» Володимира Тихого, у якому за 6 хвилин розкрита трагедія простого українця: поїздку в Гамбурґ, про яку він мріяв, випадає замінити «подорожжю» лікарняними коридорами.

А от «Жовта квітка для месьє Бурійона» — це комедія, у якій французький інтелігент, приїхавши до Києва, замість перекладачки змушений спілкуватися з її батьком-міліціонером. Утім, в результаті вони знаходять спільну мову.

Не буду розповідати докладно про всі короткометражки, що сподобалися мені. Скажу ще тільки про фільм Антоніни Ноябрьової «День Незалежності», який отримав першу премію. Це потішна, але типова, а тому сумна, історія хлопців, які, приїхавши в місто, щоб відсвяткувати День Незалежності, не знають, чим би їм зайнятися, крім пляшки. Стрічка дуже виграє завдяки відмінним зйомкам чудового оператора Сергія Михальчука.

Що ж стосується гучного фільму Мирослава Слабошпицького «Ядерні відходи», який одержав «Срібного леопарда» на фестивалі в Локарно, то ризикну не погодитися з Мирославом, котрий заявив в одному з інтерв’ю, що його робота подобається абсолютно всім. Особисто я не люблю стрічки, які спекулятивно створюються тільки для закордонних фестивалів, де успіхом користуються сюжети про дегенерацію, деградацію суспільства. А фільми Слабошпицького «Діагноз», «Глухота» і ті ж «Ядерні відходи» — це картини саме про деградацію людської особистості, зняті «холодною камерою». І це не лише моя думка.

З новітньої історії українського кінематографу

Вона пишеться безпосередньо під час міжнародного кінофестивалю, коли вирішується питання, чи ввійдуть в історію національного кіно картини наших дебютантів.

У міжнародних конкурсних програмах брали участь три українські фільми. У студентській — «Очерет» Руслана Батицького. У програмі дебютних короткометражних фільмів, знятих після закінчення ВНЗ, — «Автопортрет у пеклі» Дмитра Старусєва. У конкурсі повного метра — «Істальгія» Дарії Онищенко.

Студентська робота Руслана Батицького, що базується на реальних подіях в умираючому селі, ніякого враження не справила. Ні гарного, ні поганого.

Зате багато питань викликав фільм Дмитра Старусєва. Місце дії — психіатрична лікарня. Герої — маніяк-канібал і санітарка Неля. Їх тягне одне до одного. Боже­вільна пристрасть у світі безумства.

— Цей фільм не про психушку, а про простір. Він про пошуки ніжності навіть в умовах такого переломного стану, — каже Дмитро Старусєв.

Картина у багатьох викликала різке неприйняття. Мене ж зацікавило інше. Дмитро закінчив ВДІК, живе й переважно працює в Москві. Чому ж його робота, знята за твором Івана Вирипаєва, позиціонується як українська?

Це нагадує прецедент із фільмом Сергія Лозниці «Щастя моє», включеним у конкурс ювілейної 40-ї «Молодості». Український внесок у нього теж викликав деякі сумніви. Але хоча б було «за що боротися». Фільм завоював гран-прі, одержав «Скіфського оленя». Проте вже наступна стрічка Лозниці, що зібрала низку престижних нагород, у тому числі приз FIPRESCI на Каннському кінофестивалі, вже взагалі ніяким боком не стосується України. Тож коли два роки тому я назвала статтю «Один Лозниця, як одна синиця, погоди не зроблять», я на жаль, вгадала ситуацію. Фільм Лозниці виявився, як би м’якше сказати, взятим напрокат.

Торік знову знайшлися вуха, за які вдалося притягти в конкурс повнометражних фільмів псевдоукраїнську картину. Але краще б ці «вуха» не знаходилися. Ганебний фільм Михаля Боганима «Земля забуття» просто обурив глядачів своєю неправдою про Чорнобиль і недбалістю у всьому, включаючи граматичні помилки в титрах, плутанину в датах і таке інше.

Цього року, нарешті, у конкурсі повнометражних фільмів з’явилася справжня українська стрічка, щоправда, знята в копродукції з Німеччиною і Сербією. Але це нормально. До фільму Дарії Онищенко багато претензій, і все ж «Істальгія» далеко не найслабша стрічка в нинішньому конкурсі.

Не беруся стверджувати, що на цю стрічку покладали такі ж надії, як на фільм Лозниці, але ось що сказав програмний директор фестивалю Денис Никитенко, представляючи її: «Для нас ця картина особливо важлива. Справа в тому, що її проект був уперше представлений два роки тому в рамках міжнародного ринку копродукції Boat Meeting, який проходить на «Молодості». А тепер ми раді представити вам міжнародну прем’єру фільму».

Дія картини відбувається у трьох країнах: Україні, Німеччині й Сербії. Три пари героїв. Югослав Владан й українка Руслана — емігранти, які працюють у Німеччині, Богдан (син Руслани), закоханий у співачку Марію, живе в Києві, а в Бєлграді в сина Владана Зорана роман із заміжньою Яленою. Еміграція розірвала сім’ї. Ніхто по-справжньому не щасливий. Навіть Руслана з Владаном, які, здавалося б, знайшли одне одного. До речі, ця акторська пара — Ніна Ніжерадзе і Карл Маркович — вище від будь-яких похвал.

Як уже мовилося, до фільму багато претензій. Не дуже радує операторська робота. Викликає здивування, чому Богдан розмовляє найчистішою українською мовою, а Руслана — по-російськи. Вони ж — син і мати. Більше того, своїй Марії Богдан читає великий вірш Пушкіна (причому не зі шкільної програми). Я вже не кажу, звідки у простого шофера таке знання поезії, але з огляду на сказане, чому б йому не прочитати щось з української лірики Сосюри чи раннього Тичини? Та й український бізнесмен — коханець Марії, якого грає Олексій Горбунов, теж розмовляючи українською, переходить на російську, виконуючи Висоцького. Це все дрібниці, але прикрі.

Найгірший фільм

З точки зору глядачів, у конкурсній програмі «Молодості» найгіршим фільмом, який одержав найнижчий бал у рейтингу глядацьких симпатій (3,1), стала картина грецького режисера Бабіса Макридіса «L». Дуже нудна стрічка, погано зіграна, погано знята і змонтована. І про неї не варто було б згадувати, якби... Якби з примхи нікому не відомого угорського режисера Золтана Камонді, чомусь запрошеного на голову міжнародного журі, «L» не одержала «Золотого скіфського оленя» і 10000 доларів США. Але ця історія потребує окремої розповіді.

Олена КОЛТУНОВА.