Бабця Сьомиха

Переплакала своє горе. А з часом стала найнеобхіднішою людиною для мешканців не тільки нашого села. Не маючи спеціальної медичної освіти, вона за своє життя допомогла з’явитися на світ майже семи сотням немовлят у нас, не рахуючи сусідніх сіл. Причому під час пологів не померла жодна породілля, жодне малятко. Ніхто не пригадає дитячого травмування (скільки нині маємо дітей-інвалідів!).

Та повернімося у молодість. По якімсь часі повернувся додому односелець-семінарист. Через втрату слуху не міг служити службу Божу. Одружився з офіцерською вдовою. Звали його Семеном, серед людей — Сьомою. Так і прикипіло до ще молодої тоді знахарки назвисько «бабця Сьомиха». Нікому не треба було пояснювати, хто це.

У той час свою повитуху мало чи не кожне село. Але бабця Сьомиха була особлива, здатна допомогти і людині, і тварині. Пригадую, як мене малу посилала за нею мама. Матуся моя була надзвичайно вродливою. Хоч бідненько, але завжди зі смаком одягалася. Навіть — ідучи працювати в поле. Бувало таке, що чиєсь недобре око вкрай знесилювало її: головний біль, слабкість, нудота. Тоді бабця брала якийсь (мабуть, свячений) ніж, йорданську воду, щось примовляла, робила певні рухи, й невдовзі мама оживала. Ніби вдруге народжувалася.

А ще був випадок, коли у сусідів «сказилася» корова: нікого не підпускала з дійницею. Зайшовши до повітки, бабця Сьомиха наказала швиденько принести відро холодної води з криниці. Намочила у ньому мішок і поклала корові межи роги. Тварина швидко заспокоїлася. Вже значно пізніше моєму чоловіку-ветеринару втрапив до рук старий посібник з ветмедицини. Прочитав, що і в корів буває сонячний удар. Коли таке сталося в господарстві колгоспного бухгалтера, швидко зумів зарадити біді.

Втім, сільська знахарка насамперед служила народженню нового життя. Піклуванням про породіллю не обмежувалася, й надалі дбаючи про своїх маленьких пацієнтів. Навідувала вдома, при необхідності лікувала різними відварами, настоянками з трав. Вона знала цілющі властивості майже всього, що росло навколо. У великій клуні сушилося й зберігалося багато всілякого зілля: для людей і для домашньої живності.

За свою відповідальну роботу бабця Сьомиха ніколи не взяла й копієчки. Навпаки — кожному новонародженому дарувала шматок полотна. На щастя, на першу пелюшку. Тільки-но маля з’являлося на світ, повитуха нагороджувала його кількома досить відчутними ляпанцями по сідничках. Коли породілля обурювалася, заспокоювала. Казала: це для того, щоб розгорнулися легені, щоб усе життя легко дихалося. Зразу перев’язувала пуповину, купала дитину в настої різного зілля, загортала у пелюшку й давала матері на годування. Пояснювала: перші краплі материнського молока надзвичайно цілющі.

Особисте життя бабці Сьомихи не було безхмарним. З другим чоловіком вона також не мала дітей. Взяли з притулку хлопчика Костю. Всиновили, виростили, вивчили. Став учителем, працював у сусідньому селі. Порадував названих батьків, яких дуже любив і шанував, онуком Миколкою.

І все було б добре, якби не війна. Під час ворожого нальоту на село від бомбового осколка загинув дід Сьома. Костя не повернувся з фронту. Голодного 1947 року вже стареньку бабцю забрав до себе онук Микола. Хтось переказував, що того ж року вона й померла.

Ті, хто ще живий з мого чи старшого покоління, пам’ятають надзвичайну людину, яка щедро дарувала всім тепло своєї великої душі й умілих рук. Багато моїх односельців довго згадували: бабця Сьомиха, немов за графіком, носила молоко тим сім’ям, де з якихось причин не було корови. А коли викачували мед, то діти мало не зі всього села були біля двору й терпляче чекали на шматочок вощини.

Вже на моїй пам’яті господарі двору були дуже похилого віку. Та пригощали нас з такою радістю, щирістю, жартами, що мед той так і залишився найсолодшим.

Ніна БАБУР.
м. Одеса.