Відповідальність вибору, або Який шлях обере опозиція?

Така дискусія навколо стратегії дій опозиції не є унікальною та суто українською ситуацією. Періодично опозиційні сили в країнах з напівавторитарним режимом, де зберігається видимість демократії та проводяться вибори, стикається з цією проблемою: чи грати із владою в гру під назвою «вибори» іноді із заздалегідь визначеними результатами, чи все ж таки йти на більш радикальні дії.

Як приклад можна навести початок минулого століття, коли всередині більшовицької партії розгорілася дискусія з так званими «отзовістами», які виступали проти парламентських форм боротьби. Однак їхні тодішні опоненти справедливо говорили, що «отзовістські» настрої швидко минуть, а партія, якої нема в Думі, може легко втратити зв’язок зі своїми виборцями. Навіть відомий революціонер Володимир Ленін наголошував на важливості використання думської трибуни для боротьби з тодішнім режимом.

Можна навести і свіжіші приклади: грузинська опозиція навесні 2008 року відмовилася від мандатів, мотивуючи це масовими порушеннями на виборах. Щоправда, через кілька місяців ті ж опозиціонери заявили: якби опозиція була у парламенті, то у 2008-у не було б серпневої війни з Росією, і дискусія навколо правильності відмови від мандатів розгорілася ще з більшою силою.

Однозначно правильних та універсальних рецептів дій у таких випадках, як правило, нема. Правильність вибору залежить від абсолютно конкретних обставин. Спробуємо без емоцій проаналізувати ті проблеми та ризики, які можуть виникнути при реалізації згаданих вище сценаріїв.

Шлях перший — радикально вуличний, який полягає у невизнанні результатів виборів, обнуленні мандатів та відмові від роботи у Верховній Раді.

Перший ризик — відсутність законодавчо визначених процедур обнулення партійних списків. Така можливість існувала в 2007 році і була успішно, в тому числі за участю автора, реалізована. Так, рішенням міжпартійного з’їзду блоку «Наша Україна» було скасоване висунення всіх депутатів-списочників, що не зайшли до тодішньої Верховної Ради. Зараз законом визначений зовсім інший порядок: кожен кандидат у народні депутати повинен написати власноручно заяву або до Центральної виборчої комісії, або вже після складання присяги — до Верховної Ради про те, що він добровільно відмовляється від мандата народного обранця. В останньому випадку за таку заяву ще й необхідно проголосувати та підтримати її більшістю у, щонайменше, 226 голосів народних депутатів.

У випадку відмови від мандата чи добровільного його складання Центральна виборча комісія повинна буде реєструвати наступних за партійними списками кандидатів. І так, поки не вичерпається весь партійний список.

Для політичної чистоти експерименту опозиції необхідно зібрати 636 власноручно написаних заяв: 209 від «Батьківщини», 218 від «Свободи» і 209 від «УДАРу». І це лише від списочників.

Особлива тема й особлива розмова — це мажоритарники, які, напевно, не погодяться із втратою депутатського мандата після проведення напруженої виборчої кампанії та витрати значних ресурсів.

Ризикну передбачити, що чистоти експерименту досягнуто не буде. Знайдуться ті, хто, незважаючи на політичні рішення опозиції, стане «тушками» ще під час складання присяги. У такому випадку опозиція може отримати квазіфракції «Свободи», «Батьківщини» та «УДАРу» в майбутньому парламенті, які не будуть мати нічого спільного із справді опозиційними силами.

Ризик другий, пов’язаний із втратою суспільної довіри. Вибори пройшли зовсім нещодавно. На них виборці підтримували ту чи іншу партію та розраховували на її роботу в парламенті, на представлення своїх інтересів у Верховній Раді. Думаю, що більшість з цих виборців не буде в захопленні від того, що опозиція відмовиться від роботи у Верховній Раді — на це вони опозиції мандат не давали.

Ризик третій полягає у тому, що якщо опозиція не піде до парламенту, то їй необхідно йти на вулицю, радикалізуватися самій і радикалізувати суспільство. Лише у цьому випадку її діяльність буде успішною.

Однак, результати багатьох соціологічних досліджень свідчать, що суспільство, у своїй переважній більшості, сьогодні не готове до масових, у кілька десятків тисяч або сотень тисяч людей, протестних акцій. За даними опитування Центру Разумкова, проведеного у жовтні 2012-го, 71% респондентів не готові вийти на вулицю з протестом у разі впевненості у фальсифікації результатів парламентських виборів і лише 18% українців вербально, тобто на словах, готові до таких дій.

За спостереженнями автора, на вулицю в основному готові вийти і виходять люди з тих місцевостей, де відбувався масовий «безпредєл» — люди «заведені» у Первомайську, Обухові, Каневі. Однак градус протестних настроїв суспільства, якщо й підвищився, то ще не досяг критичної для влади межі. Таким чином, не маючи достатнього досвіду боротьби на вулиці і не отримуючи достатньої підтримки суспільства, опозиція ризикує скотитися на маргінес.

І наостанок. Відмова опозиції від мандатів означає добровільну передачу парламенту у руки «регіональної» більшості та президента Януковича. Це означає добровільну відмову від парламентського інструментарію політичної боротьби. Зокрема, від головування в окремих комітетах, які мають контрольні функції, від депутатських запитів і звернень, від ідеї створення тимчасової слідчої комісії із розслідування фальсифікацій виборів. Відсутність депутатської недоторканності погіршить можливості опозиції проводити вуличні акції та захищати людей від міліцейського свавілля.

Опозиція має набагато більше моральне і легітимне право брати депутатські мандати, ніж нинішня влада — опозиція їх не крала, а чесно заробила під час парламентської боротьби.

Другий шлях. Незважаючи на тотальні фальсифікації, які були особливо в мажоритарних округах, опозиція заходить у майбутній парламент, створює опозиційну коаліцію та готує умови до дострокових або строкових президентських виборів.

Зрозуміло, що і на цьому шляху є певні ризики.

По-перше, навряд чи такі дії опозиції будуть сприйняті радикальною частиною суспільства. Радикали переконані, що опозиція шляхом масових акцій уже сьогодні може усунути режим Януковича від влади. Але я переконаний, що радикальні настрої не мають тотальної підтримки серед виборців, а отже, й суспільний негатив щодо дій опозиції буде мінімізований.

По-друге, існує проблема внутрішнього узгодження рішень, які приймаються опозиційними силами. Опозиція іноді сприймається суспільством, і частково це справедливо, як зібрання людей, які мають різні політичні погляди, які мають власну думку з усіх питань. Найнебажаніший розвиток подій — це розкол з питань вибору стратегії опозиційних дій, чергове винесення внутрішніх дискусій на суспільний загал.

Тому я переконаний: усі рішення щодо обрання того чи іншого сценарію дій повинні бути максимально узгоджені не лише всередині опозиційних партій — «Батьківщини», «Свободи» та «УДАРу». Вони повинні максимально бути узгоджені між трьома опозиційними силами. Це має бути консолідоване, узгоджене рішення, яке дозволить вийти Україні з авторитарного піке.

Окрема тема — це п’ять проблемних округів, де ЦВК оголосила про перевибори. Експерти вже неодноразово заявляли, що нічого спільного із законом таке рішення не має. На жаль, влада грає без правил і просто знищує десятки тисяч голосів українців, які були віддані за опозиційних кандидатів.

Такі дії законними визнавати не можна, не можна і погоджуватися з ними. Завдання «максимум» опозиції — забезпечити, щоб опозиціонери, які реально перемогли в цих округах, стали народними депутатами. Завдання «мінімум» — не допустити, щоб ці мандати незаконно вкрали представники влади.

Опозиції і надалі потрібно відстоювати право громадян обирати і бути обраним, використовуючи всі легітимні і доступні для неї способи: оскаржувати рішення ОВК та ЦВК у судах, здійснювати суспільний тиск через масові протестні акції, використовувати можливості народних депутатів.

Сьогодні державна машина фальсифікацій підконтрольна одному центру з Банкової. Тому рішення, які приймуть суди, правоохоронні органи, мало залежать від дій опозиції. Єдине, чого влада панічно боїться, — це реальних масових акцій протесту громадян, які вийшли захистити свої права не за гроші, а за велінням власних переконань.

* * *

Особливо хочу звернутися до Юлії Тимошенко. На жаль, Юліє Володимирівно, владі й особисто Януковичу все одно, голодуєте ви чи ні. На відміну від тих мільйонів громадян, які вас підтримують і по-справжньому переживають за вас. Заради цих людей вам необхідно припинити голодування — адже ви занадто важливі для них та занадто важливі для України.

Ігор ЖДАНОВ.
Аналітичний центр
«Відкрита політика».
(Джерело:
http://www.pravda.com.ua/articles/2012/11/9/6977107