Переглядів: 1107

Чому збайдужіли до свого?

До Дніпра я приходжу вмивати зір,
Щоб у темряві дух мій не згас.
І вдивляється в очі мені з-під зір,
Наче батько, суворий Тарас.
Пахне хвиля Дніпрова, мов сіно,
І гойдається в даль степову.
Україно, моя Україно,
Я для тебе на світі живу!

Цю пісню на слова Дмитра Павличка на XXV з’їзді КПУ виконав народний артист України Дмитро Гнатюк. Її гаряче сприйняв увесь зал, а то ж були комуністи. Та потім вони схаменулися і почали писати в усі кінці, що Гнатюк співав «бандерівську», націоналістичну пісню. От якби там було «радянська Україно» — ніяких проблем не виникло б. І тоді артист заспівав її Щербицькому (мабуть, весь ЦК її чув), й очільник КПУ, послухавши, змів рукою «викривальні» листи зі столу і мовив: «Будь обережний. Добирай і репертуар обережний». Ось такими були оргвисновки.

Слід сказати, що до української пісні мало знаходилося байдужих. Слухали її колись і Хрущов, і Брежнєв. Коли лунали «Пісня про рушник», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», навіть сльози втирали, бо справжня пісня не може не зачепити серце, а особливо — наша, українська. Хороша пісня відроджує в душах українство.

Чому я почав з того, як тодішні керівники слухали пісні у виконанні Дмитра Гнатюка? Та тому, що, попри всі ідеологічні догми, світло української пісні і їм не було байдуже, не те що нинішнім нашим «мерам» і «губернаторам».

Та цур їм! Думаймо про себе, про державу, її майбутнє, про відродження української національної ідеї, патріотизму. Це не тільки пісня, культура, а й національна приналежність, мова, релігія, знання правдивої історії про свій народ, країну. Україна ще зовсім молода держава, і для її становлення, зміцнення має працювати чітко визначена ідеологія на багато років уперед. Але де ж сьогодні ті мужі-державотворці, яким болить українська Україна? Не побоюся сказати — тільки не на нашій Одещині, де навіть єдину обласну українську газету ось уже кілька років прагнуть у різний спосіб знищити. Маю на увазі «Чорноморські новини», яка робила і робить великий внесок у розбудову української держави, стала, по суті, енциклопедієї історії України, рідного краю. І це нині, на мій погляд, справжній подвиг.

Сумно визнавати, що у нас бракує моральних авторитетів, що все вирішують гроші. Тож і верховодять нами товстосуми, котрі владу, високі посади перетворюють на власний бізнес. Тільки заходить мова про національну ідею, одразу котиться хвиля українофобства, начіплюють на її прихильників ярлик націоналістів. І тут хотів би згадати Олександра Кістяківського, професора Київського університету, який основні свої праці присвятив кримінальному праву, історії судоустрою, розглядав людину як найвищу соціальну цінність, обстоював ідею рівності перед законом і сильних світу, і простих смертних, не раз підкреслював, що жертви людські — від несправедливого суспільного життя. До речі, в час, коли любов до України, м’яко кажучи, не пошановувалася, відверто повторював: «порядна людина не може не бути націоналістом». Тим більше, коли твою націю гноблять, принижують, коли навколо стільки брехні, спекуляцій на історії України.

У наше неспокійне сьогодення, з його політичними, економічними негараздами, з усілякими виборами, реформами, якось на другий план відійшло одне з найголовніших питань — духовного відродження нації. Ні, промовців на цю тему, звісно, не бракує, однак державної, фінансової підтримки нема жодної. Але ж увесь цивілізований світ знає, що народ без душі, без пам’яті — не народ.

Коротке життя людини — від народження до останніх її днів. Та хіба не живе у нас минуле, передусім життя матері і батька? Їхні роки — це і наші роки, наше коріння. А діди-прадіди? А старі дзвіниці і могильні горби на цвинтарі? А легенди? Вони, як голоси і знаки давніх часів, наповнюють нас багатством минувшини. І хочеться вірити чи бодай сподіватися, що ніщо людське не зникне, що все добро, створене на землі, збережеться і дасть нові пагони і корені. Але, на жаль, треба визнати: втрат багато, поряд з вірою сусідить зневіра, з силою — безсилля, з добром — злоба, й тому спокою не буде.

Повторю стару істину: людина творить себе сама. Сама вибирає спосіб побудови світу довкруж й облаштовує своє місце в цьому світі, сама визначає, що для неї головніше — побут чи буття (кількість чи якість життя). Тож і хочеться загострити увагу на проблемі духовного відродження нації, й особливо, що стосується села.

Майже сорок років тому, по закінченні Одеського держуніверситету, я переступив поріг сільської десятирічки. Тоді там працював високопрофесійний колектив зі своєю історією, традиціями. І моє творче життя у ньому склалося цікаво. Було все — злети і падіння, радощі і болі, ускладнення через непокірливість, свободолюбство. Чесність, порядність, справедливість були головними у людських стосунках. Матеріально ми всі тоді потерпали, було не до розкошів. Зате в школі підтримувався високий творчий дух. Ми не тільки шукали шляхи вдосконалення навчально-виховного процесу, а й займалися відродженням духовного життя в селі. Сільська інтелігенція була організатором і найактивнішим учасником цього процесу. Діяв батьківський університет. Допомагало товариство «Знання». Працювали різні учнівські гуртки. У вільний час і вчителі, і школярі виходили на сцену. Люди не рахувалися з часом, бо це додавало сили, самоповаги. То був театр однодумців, без поділу на «великих» і «малих», на метрів та учнів. А який музей бойової і трудової слави ми створили, виборовши йому звання народного, одного з найкращих в Україні! Запалили пошуками багатьох жителів нашого козацького краю.

Й ось через якихось два десятиліття з болем запитую себе: а чому тепер усього цього нема? Мораль поступилася, на жаль, споживацтву, панують жорстокість, жадоба наживи у будь-який спосіб. Натхненники ринкового господарства забули (чи й не знали) відомі слова з Біблії, що не хлібом єдиним живе людина. Рідкісним явищем є нині меценатство. Зневажається своє, рідне. Скажімо, для багатьох не престижно слухати українську пісню, українських виконавців, зате поспішають на концерти безголосих чи й безсловесних (у значенні — про що пісня?) заїжджих «попсовиків».

Про багатство наше історичне й говорити не треба. Варто бодай зануритися в історію одного мого села. Майнова, Балка, Добролюбівка, Новогеоргіївка — ось його назви в різні часи. Горді, волелюбні люди споконвіку жили та живуть у ньому.

З розповіді бабусі Ірини Крижан та й з історичних джерел відомо, що село засноване значно раніше, ніж Ананьїв — у середині XVIII століття (1768 році) запорозькими козаками. Вже за часів Катерини ІІ, рятуючись від кріпацтва, сюди втікали й поселялися селяни з центральних районів України та Росії (Воронезька, Бєлгородська області), шукаючи землю і волю. Досі збереглися старі назви вулиць, на яких проживали козаки, — Перша і Четверта сотні, Сьома попівська (там мешкали священики), Думівська (рада козацька), Загребельна (за часів козацтва тут відкрили цілюще джерело. Воно було настільки потужним, що загрожувало затопленням частини села. Й тоді пан наказав забити його мішками піску з вовною. Так створили греблю, а селяни, що жили за нею, назвали вулицю Загребельною).

Зберігається у народній пам’яті і поховання козаків на Борщуківському полі (на 6-у кілометрі дороги Ананьїв— Жеребкове). Саме цим шляхом везли смертельно поранених козаків під час російсько-турецької війни. Тут, за козацьким звичаєм, було насипано високий курган і встановлено хрест. Та в часи тоталітарного режиму все це піддалося забуттю, курган розорали, замість хреста поставили топографічну позначку. Яка наруга над пам’яттю славних пращурів, яке блюзнірство!

Невмирущу славу вписали майновські козаки в літопис нашої країни під час захисту рідної землі від поневолювачів. Були серед них і сотники, і навіть полковники. А хіба такі прізвища, як Вершигора, Коваленко, Швець, Гончарук, Кучерук, Самопал, не свідчать про причетність до козацького роду, до  народних ремесел?

Пам’ятає село і про страшну трагедію Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років. Саме тут, у широкій долині в бік Заплазів, фашисти розстріляли понад тисячу осіб, в основному євреїв. (До речі, пам’ятник жертвам Голокосту на 6-у кілометрі дороги Ананьїв — Жеребкове встановлено не на місці розстрілу.) Та війна забрала життя понад 350 новогеоргіївців.

На мій погляд, аморально не знати минувшину рідного краю. Свого часу історію нашого села плідно досліджували ентузіасти-фронтовики В.С. Сирота та І.І. Шевченко. А далі — все затихло.

Відродження пам’яті потрібне в багатьох сферах нашого життя. Скажімо, хіба сільський будинок культури не міг би стати центром творчості, змістовного дозвілля для моїх земляків, здібних, талановитих? Колись тут успішно діяли різні гуртки художньої самодіяльності, та все забулося, втратилося. Забули і про зустрічі людей старших поколінь з молоддю. Нехай би знало молоде покоління, хто стоїть за його плечима. А серед наших земляків є вчені і навіть конструктор космічних кораблів (мій однокласник Михайло Вершигора). Взагалі ж, як то кажуть, майновського цвіту — по всьому світу.

Забуття, розруха... Знищене колись потужне господарство «Батьківщина». Спритні ділки та місцеві чиновники розікрали все, нажите кількома поколіннями земляків. Сільська молодь нині не має роботи й зневірилася в перспективі її одержати. Є такі, що не обходяться без оковитої, гублять і своє здоров’я, і свої душі. Кажемо, село вимирає. Це справді так. Якщо в 1926 році (перший радянський перепис) було 6,5 тисячі моїх односельців, то нині всього 695. Вдесятеро менше! То що робити, як зупинити цю тенденцію самознищення?

Гадаю, аби вплинути на цю безрадісну, гнітючу обстановку, слід, насамперед, почати з відродження культури в селі, з увічнення пам’яті славних земляків, героїв. Живильним джерелом патріотизму для нас, українців, є наша багатюща історія й неперевершені пісні, які віками складав і співав наш народ. Зберігаймо ж у душі українське!

Олександр КОПАЧ,
голова постійної депутатської комісії
з аграрних відносин і будівництва Новогеоргіївської сільради, педагог, ветеран праці.
Ананьївський район.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net