№ 88 (21352) четвер 8 листопада 2012 року

Вірите чи ні, але в розвинених державах люди взагалі не збирають диких грибів. Там обходяться тільки спеціально вирощеними, абсолютно безпечними. Французи, наприклад, шампіньйони їдять винятково сирими, стверджуючи, що в такому вигляді вони найсмачніші.

Серед нас, на відміну від шведів чи німців, напевно, й не знайдеш того, хто бодай раз у житті не блукав із кошиком у пошуках грибів. Ми полюбляємо як сам процес «тихого полювання», так і подальше смакування лісовою «здобиччю». І сирими гриби не їмо.

Однак… Помиляються навіть досвідчені грибники, що вже й казати про новоспечених! Якщо можете втерпіти — взагалі не ходіть по гриби. Посушливе літо не сприяло їх добрій якості: бракувало вологи, тож вони накопичували токсини.

Ні для кого не секрет, що гормональний баланс — запорука здоров’я кожної людини. Але, як з’ясувалося, є сім гормонів, які мають особливе значення для здоров’я, зовнішності, настрою, сну, апетиту, навіть сили волі та інтелекту жінок. Нещодавно цю «топ-сімку» опублікував жіночий часопис ТerraWoman (www. terrawoman. com). Отож...

Естроген. Найвідоміший жіночий статевий гормон, що робить жінку жінкою. Виробляється в яєчниках. Завдяки естрогену фігура набуває чарівних жіночних округлостей, а характер — поступливість, м’якість, емоційність. Він прискорює відновлення клітин організму, зберігає молодість шкіри, блиск і пишність волосся, захищає судини від відкладень холестерину.

Надлишок естрогену часто призводить до надмірної повноти стегон і нижньої частини живота, розвитку міоми матки (доброякісна пухлина). Брак естрогену призводить до посиленого росту волосся там, де не хотілося б: на руках, ногах, на обличчі, а також до швидкого в’янення.

Виконання фізичних вправ допомагає зміцнити імунну систему, довели вчені з Університету штату Небраска.

У дослідженні брали участь 16 осіб, які пережили рак. Вони перенесли хіміотерапію, що завдала істотної шкоди імунній системі. Експерти вивчили зразки їхньої крові до початку тренувань і після закінчення 12-тижневого курсу. З’ясувалося, що після проходження програми тренувань рівень зношених клітин імунної системи у всіх учасників знизився на 15%.

Якщо у жінок «життя починається» у 40-літньому віці, то у чоловіків відчуття щастя приходить дещо раніше — у 37 років. До цього віку сильна стать встигає зробити кар’єру і завести сім’ю, що й викликає найбільше задоволення.

Всупереч поширеній думці, мовляв, по-справжньому щасливими чоловіків роблять швидкі автомобілі, гучні холостяцькі вечірки і яскраві пригоди, соціологи з’ясували, що найбільший рівень щастя і задоволеності від життя їм дає стабільність, рутина і довготривалі стосунки. І, як підрахували вчені, найщасливішим віком чоловічого життя вважається 37-літній рубіж. Саме до цього віку багато чоловіків встигають піднятися кар’єрними сходами та завести сім’ю з дітьми.

Це назва однієї з натхненних поетичних збірок відомого українського літературознавця і поета Івана Максимовича Лисенка. Автор досліджень творчості О. Олеся («Поет з душею вогняною», 1999), М. Йогансена («Речник української культури», 2003), О. Коржа («Поет зболеного серця», 2009), М. Вороного («Лицар честі і краси», 2011), а також публікацій про І. Алчевського, Є. Маланюка, Т. Осьмачку, О. Лана, В. Мисика та інших знаних письменників; про кількох несправедливо забутих і репресованих поетів — така особистість цього автора вималювалась переді мною в останні кілька років...

Виявилося, що Іван Максимович не просто відомий літератор і до­слідник, а саме та людина, яка створила унікальну книгу — енциклопедичне видання «Словник співаків України». У 2011 році її видали. А пролежав рукопис ледь не 20 літ у «Музичній Україні». Там були відомості і про мою давню учительку — у минулому дуже відому співачку, що була на сцені партнеркою Фігнера, Собінова, Шаляпіна, Козловського та інших знаменитих співаків. Мовиться про Марію Гаврилівну Ковалевську-Ростовську. Диво! І мене, і свого часу Івана Максимовича ця харизматична особистість навернула до потужного сяйва мистецтва. Але зараз не про це. То інша розповідь...

Новела

Портфель стояв на втоптаній доріжці — сливе на межі між двома городами: з одного боку вже повитикалися гострі кукурудзяні стрілки, з другого допіру з’явились округлі, ще зморшкуваті бараболяні листочки. Пташки весело раювали в кущах райдерева та перевертом ширяли понад землею. Цією стежиною хлопці вертали зі школи — властиво, ті, котрі мешкали «за капличкою». Були всі однокласники, а верховодив ними Юлік. О, той вже Юлік! Відмінник, якого вчителі «тягнули на медаль», бо таки ж не може випуск, навіть такий маленький, залишитися без медалі. Вся школа про те знала. Знав і Юлік, тому дозволяв собі багато що. Не раз, бувало, каже вчителька: «Заслуговуєш на тверду четвірку… або на п’ять з мінусом. То що ж тобі ставити?» На те Юлік, з міною роблено винуватою, скрушно зітхне: «Ставте — що ми з вами заслужили». «Але як же відмінникові ставити четвірку, хоч і тверду?» «Ет, скільки там тої школи!.. Скільки тих випускників… Ніхто ображатись не буде»…

Закінчення. Початок у номері за 3 листопада.

Так вона бігла ніч за ніччю, не шкодуючи зранених лап, які вилизувала щодосвітку перед сном. Величезний простір відділяв її тепер від тюрми-садиби із цегловим муром, за яким їй була призначена тісна клітка. Але Сіра трималася пильно. Люди мстиві, всупереч глуздові вони здатні і власне життя порішити, аби вгамувати мсту. І можливо, її кривдники так само не сплять ночей в погоні.

Після безкраїх стернищ із хирлявими лісосмугами, після так само безкраїх полів бурякових та картопляних, почалися нарешті місця байрачні, гористі, із круточолими пагорбами. Латки полів поміж ними належали людям, але дикого простору таки було більше. Та Сіра не давала собі перепочинку і бігла й бігла вперед — на ялівцевий дух родового урочища. Після чергової ночі, так знесилена, що й хвоста важко тримати, вовчиця піднялася на чергове лисе узвишшя і нарешті побачила далеко-далеко попереду синю гряду. Це ще були не самі гори, а лиш передгір’я, як передмова до найкращої у світі землі, де солодко пахне глиця, крутобокими долинами із далеких вершин ви­стрибом біжать ручаї, що стають в долинах меткими річками, де є місця, у яких ніколи не тане сніг, на якому так приємно полежати голічерева у спеку. Ялівцевий дух вів її точно і вірно. Сіра влаштувалася на днювання в шипшинових хащах на схилі і заснула глибоким, спокійним сном, яким нагороджує себе будь-яке живе створіння, що здійснило свою мету чи призначення. Так сплять угрі, що добираються до нерестовищ із далекого Саргасового моря, долаючи не тільки небезпечні води, а й суходоли, так сплять солдати після повернення додому із війни чи селяни після важкого поля. Вовчиця не бачила снів, і навіть сторожові інстинкти, що охороняють вовчий спочинок і попереджують про небезпеку, вимкнула втома. Сухоребра, із глибоко запалими боками і рудою, зашкарублою від крови шерстю, вовчиця часом сіпалася, здригалися, тремтіли зчесані до ран лапи, продовжуючи і в сні втікати до волі.

Нещодавні парламентські вибори стали ще й серйозною перевіркою ресурсів міцності режиму «януковичів». І, як вони наочно показали, до адміністративного та інформаційного ресурсу був підключений і ресурс страху. Українці бояться свавілля влади, особливо на периферії...

Навіть ті, хто зовсім не мав ілюзій щодо «демократичності» подібних виборів, змушені визнати: вибори 2012 року стали найбруднішими за весь період відродження української державності. І якщо все так і надалі продовжуватиметься за сценаріями, написаними на Банковій, то вже зовсім скоро можна буде говорити про те, що «розвинений «януковичизм» почав повсюдно перемагати в Україні. За таких підходів, якщо «донецькі» навіть матимуть і 2% підтримки населення України, вони все одно дуже легко формуватимуть парламентську більшість.

Необхідно визнати, що у цього режиму потужний імунітет від демократії, котрий допомагає йому з неймовірною легкістю і спритністю видавати чорне за біле, намагаючись пояснити всьому світові, що все те, що коїться сьогодні в Україні, — це не що інше, як унікальні особливості української демократії. Ця «демократія страху» побудована на тому, що людина для того, аби її не чіпала влада, часто мусить погоджуватися на все і мовчати. Мовчати, сподіваючись на те, що саме її цього разу пронесе.

Більше 200 людей (в тому числі двоє кандидатів-самовисуванців по 134-у одномандатному виборчому округу в Одесі — Геннадій Чекіта та Наталія Каптусарова) на знак протесту проти, на їхню думку, сфальсифікованих результатів голосування оголосили голодування.

Вже кілька днів біля будівлі Малиновської райадміністрації, де розташовується окружна виборча комісія, стоїть наметове містечко. Люди вимагають чесного підрахунку голосів.

Вибори відбулися, а пристрасті не вщухають. Щоправда, з вуст великого керівництва виголошується повне задоволення минулими виборами — і чесні вони, й демо­кратичні. Он і прем’єр Микола Азаров назвав їх «найчеснішими і найдемократичнішими» за всю історію незалежної України. Але, панове, навіщо вішати нам на вуха локшину? Хіба ми не бачили, що діялося, до чого тільки не вдавалася влада, щоб забезпечити бажаний для себе результат?

Все було: і підкупи, і погрози, і грубі фальсифікації при підрахунку голосів, й адміністративний тиск. Нормальній людині важко зрозуміти, чому той підрахунок у нас розтягується на тижні, тоді як в інших країнах результати відомі ледь не наступного дня. Та наївне, мабуть, моє запитання. Бо ж коли ведеться нечесна гра, по-іншому не може бути.

Тільки-но ми розповіли про призерку Всесвітнього поштового союзу Альону Кучанську із села Слюсаревого Савранського району («І біль, і співчуття, і гордість», «Чорноморські новини» від 1 листопада), як прийшло повідомлення про умови цього змагання на наступний рік.

«Укрпошта» запрошує школярів віком від 10 до 15 років взяти участь у національному етапі 42-го міжнародного конкурсу епістолярного жанру під назвою «Напиши листа і поясни, чому вода є цінним природним ресурсом». Організатор — Всесвітній поштовий союз, спеціалізована установа ООН. Тема конкурсу збігається з міжнародним десятиріччям дій (2005—2015) «Вода — для життя».

Змагання має на меті розвивати уміння формулювати та висловлювати свої думки, пробуджувати бажання писати листи. А ще — привернути увагу молоді до важливої ролі поштової служби, що зв’язує поміж собою людей усього світу.

Керівник впливової міжнародної організації Freedom House Девід Кремер вважає, що заохочення не зможуть змінити поведінку української влади, тому єдиний спосіб якось поліпшити ситуацію — вдатися до покарання.

Його організація має намір наполягати на застосуванні персональних санкцій до окремих українських чиновників — аж до невидачі їм віз. «Ми ведемо переговори на вищому рівні, зустрічалися особисто з президентом Януковичем. Українська влада каже про зобо­в’язання, але не збирається їх виконувати. Ми досягли етапу, коли єдиний спосіб якось зрушити ситуацію — застосувати покарання. Хоча б якесь. Від заохочень поведінка влади не зміниться, — цитує «Дзеркало тижня. Україна» Девіда Кремера. — Ми надто довго говорили про пряники. Пряники не працюють. Час вести серйозну розмову».

Український клуб Одеси у рамках акції «100 книжок для сільської бібліотеки» в жовтні відвіз понад 300 книжок у Фонтанську загальноосвітню школу соціальної реабілітації.

У школі навчаються та проживають хлопчики-підлітки віком від 10 до 16 років із числа тих, хто переступив закон. Ці діти — на повному державному забезпеченні, але того забезпечення, на жаль, не вистачає. Особливо, якщо брати до уваги індивідуальні потреби дитини.

Аби перемогти, треба знати ворога. Проблема цукрового діабету в Одесі як ніколи актуальна: щороку цей недуг вражає близько 70 дітей. Така статистика, з незначними відсотковими коливаннями, характерна для всієї України. Та лише в нашому місті цукровий діабет так помолодшав: останнім часом на нього дедалі частіше хворіють діти віком від року до трьох, чого раніше не було. Дороге лікування потребує значних витрат. Одним з активних помічників батькам хворих діток виступає Всеукраїнський благодійний фонд «Серце до серця».

Цей фонд знаний і шанований у нашій країні. Його волонтери, починаючи з 2006 року, проводять різні акції зі збору коштів, які потім спрямовуються на допомогу дітям, що мають вади зі слухом та зором, недоношеним новонародженим, а також дітям, хворим на цукровий діабет. Саме цукровий діабет став темою сьомої всеукраїнської благодійної акції «Серце до серця».

Коли депутати обласних рад (а Одеська тут була чи не першою) похапцем оголошували русскій язик регіональною мовою, вони думали зовсім не про захист російської мови, бо захищати її нема від кого і від чого. А якщо й потребує вона захисту, то, передусім, від російського лихослів’я, в народі прозваного матом, від забрудненості іншомовними словами, у тому числі й українізмами, від суржику — втім, від цієї біди треба захищати й українську мову. А депутатам тим розходилося, насамперед, про те, щоби призупинити зміцнення державності української мови, зробити її безперспективною в Україні, зрештою, брутально принизити.

Добре вивчивши за ці два роки повадки та заміри «регіоналів», покликаних боротися з українством та просувати «русскій мір», не варт і дивуватися. Дивує інше, а саме те, з якою готовністю, сказати б, запопадливістю державне чиновництво почало відкараскуватися від української мови, наче б вона вже й не державна зовсім, а так собі, заблукана попелюшка на їхньому балюванні. Доводячи цим, що воно давно хотіло спекатись її, й не лише у службовому своєму повсякденні, та вихваляючись наввипередки своїм службовим заповзяттям. Й тепер куди не поткнешся, а там — усе па-русскі. У школах та ВНЗ, у всіляких державних установах, міліції тощо. Ви скажете: так воно ж і до цього так було. Отож бо: було і є, а вони ще й тепер продовжують «захищати» українців... від рідної української мови. У сільських ра­йонах з переважаючими етнічними українцями (а таких районів — так само переважаюча більшість) високе обласне чиновництво з людьми розмовляє російською. А на них дивлячись, і місцеві чиновнички так само.