Переглядів: 1022

Незнана гілка Шевченкового роду

Продовження. Початок у номері за 27 жовтня.

За наведеними вище розцінками кожному з мешканців Березівки надається право придбати в свою власність ділянки садибних місць, що перебувають під їхніми будинками, причому міське громадське само­управління зобов’язується видавати їм встановлені законом купчі».

За результатами подворового перепису, проведеного в Ананьївському повіті десять років до того, Березівка мала приватних: 131 будинок, 190 хат, 331 землянку (тобто хату, дах якої щоліта змащувався глиною, змішаною з соломою та кізяком), кімнат 974, холодних господарських будівель 529, господарств-дворів 751. Порівняно з 1859 роком це було — за 19 літ! — п’ятиразове зростання, зокрема й по населенню (чоловіків стало 1818, жінок — 1690). Налічувалися вже 127 торговельних закладів, 15 — промислових, одна лікарня, яка обслуговувалася першим берегівським лікарем Яковом Степановичем Яценком і чотирма фельдшерами, одна школа, одна церква й чотири синагоги, 77 криниць, включаючи й величезну з журавлем — при в’їзді в містечко з боку Вікторівки.

Щоб дати ширше уявлення про те, що ж стоїть за цифрою «751», коли йдеться про господарства-двори Березівки, варто, гадаю, ознайомитися з такою статистикою.

Було в містечку — за верствами населення — 3 господарства військових поселенців, 26 — колишніх державних селян, 60 — колишніх поміщицьких селян, 218 — міщан, 34 — десятинщиків (орендарів), 1 — німця-десятинщика, 351 — євреїв, 10 — німців, 11 дворян, 3 — духовних осіб, 5 — купців. З усіх цих господарств 161 займалося тільки землеробством, 6 — землеробством і торгівлею, 2 — землеробством і ремеслом, 181 — ремеслами та іншими промислами, 211 — торгівлею, 10 — шинкарством. 16 господарств належали тим, хто перебував на державній та громадській службі. Люди з 53 господарств перебували на заробітках.

Населення характеризувалося такими даними. «Малорусів», тобто українців, налічувалося 1155 осіб, «великорусів» (росіян) — 229, поляків — 11, молдаван — 5, німців — 52, євреїв — 1771. Письменних було 521 чоловік і 98 жінок. Калік: чоловіків — 45, жінок — 23. Іноземних підданих — 39 осіб.

Загалом у 1887 році в Березівці мешкало десь 3250 людей, а в 1900-х — уже 6100, «причому єврейський елемент був переважним» (за виданням «Полное географическое описание нашего Отечества», 1910 р.).

Якщо у 1890-і Василь Галич додав до міської нерухомості будинок на першому своєму подвір’ї, то на початку XX століття купив з північного боку старої базарної площі (бо міська управа обладнала й нову — вище першого кладовища) місце для будинку ще просторішого (малюнок його фасаду, зроблений у наш час онуком Василя Калістратовича Леонідом — по пам’яті, жив він у Муромі, був опублікований у попередньому номері «ЧН»). Так у самому центрі виріс степовий красень, і в ньому онук Тараса Григоровича Шевченка відвів цілу кімнату під бібліотеку, яку спільно з Марією Дмитрівною поповнювали з перших років оселення в Березівці.

На бібліотечних полицях стояли й видані в Одесі книжки славного діда. Вони викликали у старших Галичів особливі почуття. Оприлюднити сенсацію про своє коріння не наважувалися, дарма, що випущеного на волю великого страждальця-діда, генія українського народу, давно вже й на світі не було. Зате царські заборони на українську мову, люті переслідування українського духу — залишалися. Тож таємниця походження замикалася в стінах і старих, і нового будинків.

У 1893 році Василь Калістратович, повернувшись з Одеси, зайшов до батька в кімнату і простягнув йому книжечку в новенькій палітурці.

— Тату, прочитайте назву. «Проліски...». Тут і чотирнадцять поезій Тараса Григоровича.

Калістрат Іванович тремтячими руками наблизив книжечку до очей, прочитав рядки, які вхопили за душу:

Давно те минуло, як мала дитина,

Сирота в ряднині, я колись блукав...

— Василю, — звернувся до сина. — Неначе зараз бачу, як прибігав до нас Тарасик, і ми йшли в степ по брандуші... А ще, бувало, проліски приносили моїй мамі... Розвела нас доля навіки...

Пізніше, коли повиростали онуки і в школу пішли, то й вони, як колись Василь, звернули увагу на рубці на дідовому тілі. Старшенький Миколка навіть пальчиками їх мацав. А Людмила — та боялася і злякано тікала...

Калістрат Іванович слабшав з кожним роком. Він помер 9 лютого 1908-го (за паспортом — у 90 років), дбайливо доглянутий у сім’ї сина, зігрітий увагою невістки й онуків, про що й запис є в архіві, у метричній книзі березівської церкви на той рік. Відспівав його священик Михайло Єлисейович Соколовський, знайомий Людмилі по уроках Закону Божого в приватному жіночому училищі Н.Р. Міхельсон.

Шістнадцятирічна Людмила не раз згадувала про діда, читаючи Шевченків «Кобзар», коли він з’явився в їхній домашній бібліотеці. Почуття родинної гордості почало зігрівати в ту пору її серце. Згадували діда й хлопці-онуки у Херсоні, куди Василь Калістратович відвозив їх на навчання. Першим, за­кінчивши училище, повернувся Микола і був призначений начальником Зава­дівського поштового відділення. У цей час Людмила вже теж працювала — вчителькою ряснопільської школи, після закінчення учительського класу ананьївської гімназії. Їй запам’ятався ювілей — сторіччя від дня народження Тараса Григоровича Шевченка. У народі його вже давно вважали пророком, геніальним захисником долі переслідуваних Російською імперією українців. На очі Людмилі одного разу потрапив службовий циркуляр освітнього відомства з вимогою до місцевої влади уникати призначення українців учителями шкіл, із застереженням «лише в крайньому разі».

І все ж український дух оживав. Під час Першої світової війни Олександр і Дмитро Галичі — фронтовики — стали свідками гуртування українців й у військових підрозділах. Дуже те порадувало їх.

А після революції українство раптом набуло прав громадянства. Українські школи відкривалися! Шевченків дух у Галичів вибухнув, і хтось із них розшукав, мабуть, далеких родичів з розгалуженого Шевченкового роду.

На жаль, Василь Калістратович не дожив до 1926 року, коли в Березівку несподівано приїхав син Якима Красицького Филимон, отже, рідний племінник Семена-Калістрата і двоюрідний брат Василя. Це була подія. І його вдова, Марія Дмитрівна, і дочки Людмила та Катерина гостинно прийняли родича з дружиною, мешканців знайомої за спогадами діда Зеленої Діброви, де Филимон Якимович, виявляється, тоді очолював сільський комітет незаможних селян.

Борис ДУБРОВ.

(Далі буде).

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net