№ 85 (21349) субота 27 жовтня 2012 року

Підприємці одеських ринків втомилися безрезультатно стукати у владні кабінети і пішли на відчайдушні заходи. 1 жовтня вони розбили наметове містечко на площі перед Одеською облдержадміністрацією (про вимоги підприємців «ЧН» писали у номері за 4 жовтня). З цього дня минув майже місяць, і вони вирішили провести мітинг на захист своїх прав — останній доступний спосіб привернути увагу влади і суспільства до проблем, що назріли за останні два роки.

Сьогодні лише в Одесі на ринках працює близько 70 тисяч осіб, і ніхто з них не має гарантій на збереження свого робочого місця або своїх інвестицій у бізнес. Підприємці розуміють, що підвищення цін неминуче руйнує торгівлю, однак ціни продовжують рости разом з податками і торговими ринковими зборами та поборами. Регулювання діяльності ринків у приватному порядку неприпустиме, однак сьогодні на них усе ви­рішують новоявлені «хазяєва».

У мітингу взяли участь підприємці, представники громадських організацій, деякі політики. Вони пригадували обіцяні податкові канікули та розповідали про проблеми, які є характерними для всіх ринків міста. «Ми своєю працею і старанням створили собі робочі місця, ми навчилися виживати в цих складних умовах, забезпечувати свої сім’ї, не розраховуючи на підтримку держави. За наші кошти пройшла реконструкція комунальних ринків країни. Комунальні ринки були власністю територіальних громад і приносили мільярдні доходи в бюджет, а підприємці працювали в правовому полі. Але величезний рівень корупції, а також системне знищення державної і комунальної власності призвели до того, що створені нами робочі місця і ринки були вкрадені. При цьому використовувалися різні корупційні і тіньові схеми приватизації та оренди нашої з вами власності. Комунальні ринки були виведені з власності громад і передані для збагачення новим «власникам», які живуть сьогодні за кордоном. Бюджет втратив мільярди гривень доходу. А це призвело до втрати нашого добробуту і згортання со­ціальних програм», — йдеться в зверненні підприємців.

Коли ми згадуємо прекрасного українського поета-лірика Володимира Сосюру, то неодмінно спадають на думку його проникливі рядки:

Любіть Україну, як сонце, любіть,
Як вітер, і трави, і води,
В годину щасливу і в радості мить,
Любіть у годину негоди.
А закінчується вірш «Любіть Україну!» палким закликом:
Всім серцем любіть Україну свою,
І вічно ми будемо з нею.

Ми знаємо, як шельмували Володимира Сосюру після того, коли він прочитав цього вірша під час Декади української літератури в Москві. І чого коштували йому пізніші конформістські рядки. Любов поета до України була зовсім не декларативною, не такою, яку нині демонструють чимало, як кажуть, «професійних патріотів». І в цьому зв’язку дуже доцільно буде нагадати інший вірш Володимира Сосюри, що зараз публікується як вступ до поеми «Мазепа». А згадати про вірша, який починається словами «Навколо радости так мало!» сьогодні дуже на часі. Ба навіть необхідно: не так давно сповнилося 85 років від часу його написання. Та й написано його було в Одесі — влітку 1927-го. До слова сказати, життєпис поета досить тісно пов’язаний з нашим містом, але це окрема цікава тема.

У п’ятницю Шевченківський районний суд Києва ухвалив рішення про звільнення екс-майора Держохорони Миколи Мельниченка під заставу 76500 гривень за умови, що він не може залишати місце проживання без дозволу слідчого.

Мельниченка затримали у середу в аеропорту «Бориспіль», куди він прибув із Нью-Йорка.

Шановні читачі! Як ми повідомляли у попередньому номері, у четвер керівництво Одеської дирекції УДППЗ «Укрпошта» запросило представників друкованих видань, щоб за «круглим столом» обговорити проблеми, які виникли останнім часом з доставкою періодики передплатникам, поінформувати про плани на майбутнє.

Отож, як розповів в. о. директора підприємства Сергій Ящук, з 1 жовтня на Одещині запроваджено нову систему сортування і доставки газет та журналів до поштових відділень. У підсумку, запевнили поштовики, це прискорить шлях друкованих ЗМІ до читачів. На жаль, у перші дні запровадження нової системи справді виникли певні накладки, виявилися недоліки. Спільними зусиллями редакцій і поштовиків їх буде усунуто, і надалі газета повинна надходити вчасно.

«...Були другі, треті і п’яті любові, а потім прийшла перша». Хто це сказав — вже не згадати, але в пам’яті вкарбувалося. Скажете, до чого тут це, коли заголовок про інше? Так-от — цю бувальщину я почула з перших вуст від знайомої колеги.

А все почалося доволі банально: зустрілися двоє вже не юних, вже умудрених життєвим досвідом. На них озиралися: красива пара, особливо він. Зростом під два метри, кремезний, широка, впевнена хода. А ще чорнявий, великоокий. Йому б, правда, посмішку на вуста, — на жаль, погляд не те що похмурий, а завжди задумливий. Чому б це?

У нашому селищі перший танцювальний майданчик з’явився у місцевому забур’яненому парку, відразу ж по війні. Вимощений з каменю та заасфальтований су­мішшю розтопленої смоли, гравію та піску, він був урівень з землею, округлої форми й справді нагадував металеву монету. Зробили його навпроти місцевого рай­військ­­комату — через дорогу від парку. Призначення просте: не тільки піснями, а й танцями проводжати новобранців до армії. Тому під час призову сюди прибували проводжаючі з найвіддале­ніших сіл району. Малі та дорослі. І, звичайно, не обходилося без дівчат. Мелодії музик, грім духових оркестрів, запальні танці на майданчику не припинялися ні вдень, ні вночі.

Саме звідси я проводжав в армію вірного друга, сина вдови — «дитину війни» Миколу Тернового. Аж до прибуття пасажирського потягу Одеса — Вапнярка, що стояв на нашій станції якихось дві хвилини. Заплакали на прощання Миколині мама та сестра, подруга тьоті Марії — моя мама. Самі покотилися сльози і з моїх очей. Жаль було розлучатися з другом, з яким товклися на печі довгими зимовими вечорами. Поперемінно. То в нас, то в тітки Марії.

От і чергова річниця визволення України від фашистських загарбників. Дискутують історики, сперечаються політики, як правильніше називати нам, українцям, ту війну — Великою Вітчизняною чи Другою світовою. Та незалежно від назви ціна тої перемоги однаково оплачена життям мільйонів наших співвітчизників, які тоді свято вірили, що боронять рідну землю від підлого ворога, і показували приклади небаченого героїзму. Й наш обов’язок — пам’ятати про них, увічнити їхній подвиг, аби ніколи він не був забутим. Не маємо права залишатися невдячними.

Одеська наступальна операція 26 березня — 14 квітня 1944 року, блискуче розроблена 3-м Українським фронтом і Чорноморським флотом, завершилася успішно. 28 березня було визволено Миколаїв, а 10 квітня — Одесу. Цей наступ військ фронту і флоту надійно забезпечувала авіація. На початку квітня з польових аеродромів Миколаївщини цілодобово піднімалися в повітря з бойовим завданням ескадрильї із закликом на бортах літаків «Дайош Одесу!» і вступали в смертельний бій з німецькими асами.

У кожного музею, навіть у найвіддаленішому селі, є своя родзинка, свої унікальні реліквії. Адже через сімейну фотографію, через якийсь не примітний, на перший погляд, експонат, може яскраво спалахнути пригасла іскорка пам’яті, відродитися важлива сторінка минувшини, повернута з полону забуття. І тим прикріше, що в деяких, навіть районних історико-краєзнавчих музеях, ввічливо попереджають, мовляв, окрема експозиційна зала зачинена чи підлога прогнила, відтак краще полишити приміщення, аби вберегтися від травми. Натомість особливо радісно, коли бачиш дбайливе ставлення місцевої громади до збереження осередку своєї історії.

Неподалік від траси Київ — Одеса розташувалося мальовниче українське село Дубинове. Тутешній будинок культури став притулком і для сільського краєзнавчого музею (на знімку). Експозиції оформлені зі смаком та любов’ю. Тут численна кількість фотознімків звичайних трудівників, багато давніх побутових речей, родинних реліквій — рушників, вишиванок тощо.

З особливою теплотою завідувач музею Лариса Лук’янчук розповіла про героїчну долю свого земляка — Героя Радянського Союзу Івана Григоровича Покотилова. У лютому 1943 року він добровільно пішов на фронт. Подолавши важкі випробування на Курській дузі, здійснив свій героїчний вчинок у боях за визволення України. Під час військової операції під містечком Попільнею, що на Житомирщині, старший лейтенант Іван Покотилов з боями вивів з оточення цілий батальйон, хоча сам був тяжко поранений. На жаль, відважний воїн не дожив до Дня Перемоги, помер від ран у військовому шпиталі в Москві. Офіційні матеріали про подвиг героя, розміщені в Інтернеті, надзвичайно стислі, а от в розпорядженні музею є детальна його рукописна біографія, надана сином фронтовика — Віктором Івановичем.

Розділ з рукопису історико-краєзнавчої повісті «Березівка твоя і моя»

Бричка, запряжена пещеними буланими кіньми, докотилася по Бендерському шляху до схилу гори, з якої показалася Березівка, і чоловік у сорочці-косоворотці й картузі з високою тулією, спітнілий (було літо, переддень Святої Трійці), різко натягнув віжки й усміхнувся до гарної молодиці, що раптом притулилася до нього:

— Ну от, Маріє, ми, вважай, і приїхали. Он там, по ліву руку, бачиш довгий будинок підступає до базарної площі, а за ним довгий город — аж до плавнів? Ото і є наша з тобою садиба...

Позаду, на підводі, що теж зупинилася, звівся на лікті не такий уже й старий, але змарнілий від тривалої недуги дідусь й, окинувши очима краєвид у розлогій долині, тихо сказав:

— Василю, сину, ти дивись, як гарно річка в’ється! І молодий ліс притиснувся до неї...

— Будете тішитися, тату, — відповів син. — Як Зеленою Дібровою.

31  жовтня — Міжнародний  день  Чорного  моря

Минулої неділі мій добрий знайомий дядя Жора, як він себе сам звик називати, запросив мене на море на риболовлю. Я погодився, бо знав, що за прогнозом це остання тепла неділя жовтня, то чому б, справді, не побувати на морському березі. З собою взяв ще й внука.

— А що будемо ловити? — поцікавився я у рибалки.

— Саргана, — відповів він. — З кінця серпня до пізньої осені — це його час.

— Ну, бичка чи ставридку — це мені знайоме. А що за риба сарган?

— Почекай, сам побачиш…

На пляжі «Ланжерон», куди ми подалися, вразила майже літня картина — повнісінько відпочиваючих: одні прогулюються, другі, роздягнувшись, засмагають, а треті, певно, найвідважніші, ходять по воді чи й купаються. Вода, щоправда, була не літньої температури, але й не зимової. Лагідно світило сонечко, і дув помірний вітерець, здіймаючи в морі невелику хвилю.

Відбувся  третій  тур  групового  етапу  Ліги  чемпіонів

У групі «Е» визначився одноосібний лідер, яким став донецький «Шахтар». На своєму полі він при­ймав лондонський клуб «Челсі» — минулорічного переможця турніру. Вже на третій хвилині гри бразильський «гірник» Тейшейра відкрив лік голам, а на початку другого тайму Фернандіньо подвоїв рахунок. Гості зуміли сквитати один м’яч лише під кінець гри. Отже, 2:1 на користь донецьких футболістів. Це історична перемога.

Певно, тепер власник англійського клубу, російський багач Роман Абрамович точно перекупить когось з гарних гравців «Шахтаря», тим більше що розмови про це точаться вже давно.