Бабуся-мама

У той час, коли ровесниці мріяли про власних немовлят, ще граючись з ляльками, Марина, вже ставши молодичкою, навіть чути не хотіла про дитину. На всіх вагітних жінок дивилася, як на приречених. Ніби вже ніколи в них не буде ні весни, ні літа, лишень — брудні пелюшки. Зверхньо поглядала на таких, гордо називаючи себе «вільною».

«Воля» тривала майже два роки. Але природа і молодість робили своє. Дізнавшись про вагітність, Марина відчула себе неначе у пастці. Проте на якісь рішучі дії не зважувалася. Не те щоб боялася чоловіка, просто втримували якісь невидимі гальма. Поклалася на мамині слова: що Бог дасть, те й буде.

Бог дав синочка. Пологи виявилися важкими, тож немовля породілі не приносили цілих три доби. Вона й не просила: треба так, то й треба. І лише вдома, опинившись з ніжним, тепленьким, верескливим згорточком, піймала себе на думці: «Господи, це ж серце болітиме за ним до останнього мого подиху!».

Звісно, бо таке воно, материнство. Даруючи дитя, Господь дає матері любов і мудрість, силу і твердість, аби підняла його на ноги. Все живе у світі тримається на материнській любові. Хіба може бути інакше? Виявляється, може, про що Марина дізналася значно пізніше.

Дмитрик зростав яснооким, щебетливим хлопченям. У молодої матусі аж дух перехоплювало від любові й ніжності до цього колись небажаного створіння. Підліткові дурнички давно забулися. Марина стала Мамою з великої літери. Власне, як і має бути у житті. Тільки так, і не інакше.

Однак ніхто не може знати, що чекає попереду. Відслуживши армію, вже змужнілий і ніби серйозний, Дмитро довго не відпочивав. Зразу ж влаштувався у недалекому від дому автопарку слюсарем-ремонтником. Чи не з перших днів почав позирати у розчинене віконце диспетчерської, де симпатична білявка виписувала водіям шляхові листи.

Те, що новенький слюсар не оминає її своєю увагою, Зоя помітила відразу й відповідно обрала зустрічну лінію поведінки. Якогось дня під нею почав «накульгувати» стілець: попросила відремонтувати. То ніяк не розчахувалася парасоля, коли почався дощ. І тут умілі Дмитрові руки стали у пригоді. Слово за слово — роззнайомилися. Хлопець почав проводжати юну диспетчерку з роботи додому. Потім удвох гуляли до пізнього вечора.

Пора залицяння тривала недовго, якихось чотири місяці. Не спокушений жіночими принадами, Дмитро поставив батьків перед фактом: має одружитися і  якнайшвидше, аби Зою хтось «не перехопив». Що у цьому поганого? Мама з татом не перечили. Побравшись, молодята запрагли самостійності, отже довелося винаймати для них невеличке окреме житло.

Як і що там було поміж сином та невісткою, про те Марина знала небагато. Та й не мала звички сунути носа у молоду сім’ю. Довідавшись про невістчину вагітність, із затаєною радістю чекала на онуча. Аби лиш дозволяли досхочу з ним бавитися. Бо що означає народити одну-єдину дитину? Лизнути, досхочу не скуштувавши. А так хочеться знову пережити оте трепетне раннє материнство. До виходу Зої з пологового будинку Марина не знала, що матиме його сповна, ставши і бабусею, і мамою водночас.

Малесенькій Катрусі було усього два тижні, коли її молода мати, туго перев’язавши хусткою набряклі від молока груди, твердо й вороже вимовила:

— Мені не потрібні ні ваш син, ні оце його поріддя. Обходьтеся тут, як хочете, а я їду.

...З Мариною Остапівною я познайомилася у парку, біля дитячого майданчика. Не могла повірити, що трирічній дівчинці вона не мама, а бабуся, настільки молодо виглядала моя сорокадев’ятирічна співрозмовниця. Не старшим виглядав і дідусь. Доки ми розмовляли, він з великою наполегливістю муштрував дитину, аби втримувала себе на турніку і навіть вниз головою — на драбинці. Мала при цьому весело кричала: «Мамочко, дивися, як я вмію!».

Збоку нічого дивного у цій родинній ідилії не було: і в такому віці Бог посилає людям дітей. Причому — дорогих, бажаних. Мене здивувала Катрусина зачіска: безліч тонесеньких-тонесеньких, зібраних у пучок косичок. Це ж яка морока мамі! А скільки треба висидіти малій! І сидить, і терпить. Мабуть, уже почувається маленькою жіночкою. Нещодавно Катрусю записали до танцювального класу. Ще один стимул бути гарною.

Марина Опанасівна підбадьорювала юну спортсменку і невесело розповідала, що біологічної мами дитя не знає. З якимось «крутим» колишня невістка майнула кудись далеко, чи не за кордон. Відтоді від неї — ані найменшої звісточки. Не проклюнулися батьківські почуття й у Дмитра. Не нагулявшись замолоду, він тепер наздоганяє пропущене — не оминає жодної спідниці. Інколи забігає до тата з мамою, на малу позирає з цікавістю, але не по-батьківськи, а так, немов на чужу іграшку. Якби ж то дитя було тільки іграшкою!

Коли Катрусі минуло всього три місяці від народження, лікарі виявили якусь аномалію у маленькому сердечку. У півтора року дитині довелося пережити операцію, яка тривала майже дев’ять годин. Що тоді пережила бабуся-мама, словом не передаси. Благала всіх янголів-охоронців, аби вберегли маленьку. Мабуть, вони таки почули ті благання, бо сьогодні, дивлячись на жваву спортсменку-Катрусю, зразу не скажеш, що мала настільки серйозні проблеми зі здоров’ям. Не буду називати це Марининим подвигом. Вона діяла й діє просто як нормальна людина, жінка.

А от колишню невістку нормальною назвати важко. Як вона (і подібні до неї) можуть існувати всупереч законам природи? Невже немовлятко, котре носила у собі, нічого не важило для її серця, що через два тижні змогла від нього відмовитися? Ми багато говоримо про зміни у кліматі, глобальне потепління, не помічаючи, що разом з цим щось змінюється у нас самих. І далеко не на краще.

Віра СЕМЕНЧЕНКО.