Міфопоетика роману «Лють»

Складна епоха завжди породжує складні особистості. Війна, протистояння і окупація спонукують людей до опору, боротьби; жорстокість породжує жорстокість, зло — зло. Не випадково роман має таку промовисту і емоційно забарвлену назву — «Лють». Домінуюче почуття, яким одержимий Нестор Махно — гнів, ненависть до ворогів, несамовита лють до одвічних ворогів українського народу — московитів, які принесли на українську землю лихо, смерть і неволю. Його ідеал — свобода. І він готовий боротися за неї усіма можливими способами.

Г. Щипківський створив образ не гуманіста, не ідеального романтичного героя, охопленого священним поривом помсти і революційної ідеї. Він починає як анархіст і від цієї свідомої настанови не відходить протягом усього свого життя. На слизьку революційну стежку він стає у ще зовсім юному віці, неповнолітнім підлітком, і починає з того, що експропріює гроші й дорогоцінності у лихварів і заможних людей, чи, іншими словами кажучи, — грабує їх.

Такий шлях приводить Махна у в’язницю, де він поглиблено працює над самоосвітою, а відтак доля кидає його у вир революційної боротьби. Обставини дозволяють йому повною мірою проявити свою стихійну невдержиму натуру. Полум’яне слово селянського батька доходить до людських сердець, запалює селянські маси, надихає їх до боротьби за землю і волю.

Образ Махна у творі подано в розвитку, в дії, у становленні. Автор простежує його життя, як цього вимагають закони жанру.

Спершу Махно довіряє більшовикам, захоплюється їхніми гаслами, вірить їхнім щедрим обіцянкам. Він спілкується з лідерами більшовицького руху — Леніним, Троцьким, Каменєвим та ін. Допомагає більшовикам узяти Перекоп, проявивши при цьому виняткову мужність і військовий хист. Але поступово приходить розчарування. Махно бачить, що більшовики говорять одне, думають інше, а роблять третє. Їхня тактика — підступ, інтрига, фальсифікація. І в цьому їхня одвічна азійська сутність.

Своєрідним антиподом Махна виступає у творі Лев Троцький — людина підступна, цинічна і аморальна. Заради влади він готовий на все, не зупиняється навіть перед морем пролитої крови. Як військовий стратег він не бездарний, але завжди перемагає кількістю, а не умінням. Махно, навпаки, щадить людські життя, діє тактично і продумано. У своєму цинізмі Троцький доходить до того, що ігнорує і принижує власного батька. Для Махна його родина, батьки і брати — святе. Але в протистоянні «Махно — Троцький» перемагає останній, бо суцільний хаос, громадянська різанина сприяють цьому. Чесність і порядність виявляються безсилими проти інтриг і цинізму. Щоб знищити Махна, Троцький зіштовхує його з отаманом Григор’євим, який, по суті, дуже близький за духом Махнові і має з ним одну мету. Але засліплений жадобою влади й оплутаний тенетами наклепів, Махно убиває Григор’єва.

Роман «Лють» сильний своїми оригінальними авторськими відступами, медитаціями-роздумами, глибокими філософськими узагальненнями, які вкраплені в лінійну оповідь. Саме вони налаштовують читача на високий рівень сприйняття, забезпечують художність твору. Наведемо хоча б такий ширший за обсягом уступ, але необхід­ний для розуміння суті сказаного вище: «Рідко кого не зачепить, обмине і не в телющиться заздрість. Початок її в утробі. У дитинстві вже поглядає заздрим оком на світ, змушує завидька ковтати слину, поривати очі. З часом заздрісність переходить у заздрість, аж чорну, від якої — нема порятунку. Якщо не вдасться її викурити з душі — вона там до самого скону.

Чим виженеш? Як даси раду? Немає жодних ліків і засобів позбутися. Дехто притохмаче трохи, а вона ще глибше пірне в закапелки душі. Спробуй звідти викурити. Буде увесь вік там жевріти, нагадувати про себе, точити, як шашіль дуба (який могутній, ніякі буревії не змогли зламати, а манюсінька нікчема-точильник наполегливо гризе, робить свої ходи вздовж і в поперек), допоки велет не струхлявіє і сам, без допомоги вітру, впаде на землю».

Роман густо населений дійовими особами, уже сам перелік яких зайняв би не одну сторінку. Тут крім, вище названих більшовицьких лідерів, військовики Фрунзе, Ворошилов, Будьонний, провідники білого руху — отаман Каледін, генерал Денікін, соратники і друзі Махна, революціонери, прості селяни і робітники… Деякі із них змальовані досить детально і випукло, але більшість характеристик штрих-пунктирні. Авторові йдеться про те, щоб не сповільнювати динаміку оповіді, не відволікати читацьку увагу. Ось як, скажімо, летюче і разом з тим повнокровно змальовано образ отаманші Марусі: «Махно наближався і роздивлявся її ладну фігуру, затримав погляд на пазусі, аж тріщала, така була повна «як ті ґудзики стримують ті циці?, — усміхнувся — «ото б полапати». Невже одкоша дала б? Подейкували: сильно скажена, до себе — не підпускає. Знає собі ціну. Крим і Рим встигла пройти. Сибір — теж. Заслали туди. Ніхто звідти не рипався — вона втекла і вигулькнула у Парижі. Там студіювала в школі скульптури й живопису. Вивчала анатомію тіла. На відмінно опанувала науку. Стріляє — з першого разу влучає в яблучко. Теперки, у степах проходить свої мідні труби. Гасає, немов навіжена».

У змалюванні постатей більшовиків автор стає ще лаконічніший і скупіший на виражальні засоби, але більш гострий у висловах і оцінках. Часто його фраза наповнена їдкою і саркастичною сумішшю. Саме з допомогою іронії і сарказму змальо­вані образи усіх більшовицьких провідників, як вищого, так і нижчого рангу.

Махно вміє зберегти самовладання, залишається холоднокровним логіком, але може також бути до безрозсудності сміливий у бою: «Сидір Лютий вже батькові підводив третього коня, два — впали від ворожих куль, його, немов характерника, не зачіпали — ні кулі, ні шаблі. Повстанці заступали своїми тілами, кулі дзвеніли роєм над головою, а він, незважаючи на небезпеку, розхристаний, гасав з одного флангу на інший, запалював усіх, його звитяга передавалась, вела у наступ. А тут змією поповзла чутка: біляки вирубали гуляйпільський полк. Загинув командир полку Веретельників. Наступив критичний момент. Ще мить, і не витримають бійці. Білі саме оговталися і почали тиснути на махновців. Ті з останніх сил стримували їх...».

Найбільший військовий винахід Нестора Махна — бойова тачанка. Але про це існує багата література і Г.Щипківський не вважає за доцільне зупинятися на цьому більш детально. І це логічно виправдано. Назагал, він воліє говорити про ті речі, які залишаються маловідомими для масового читача, нанизує тільки цікаві подробиці і напівзабуті факти.

Центральним у романі, як на мене, є чотирнадцятий розділ, де автор розповідає про кохання Махна до містечкової вчительки красуні Галі Кузьменко. Все тут відбувається стрімко, навально і майже блискавично. Махно закохується з першого погляду. Не дає дівчині оговтатися, полонить її чаром своєї пристрасті і любові, домагається взаємності й одруження. Не встигають прийти до себе ні наречена, ні її батьки, як махновці справляють весілля. Гамір, музика, пісні, галас і бум… Як у пригодницькому бойовику, кадри блискавично змінюють один одного. Може видатися, що в такому описі багато програшного, оскільки кохання потребує повільності, неспішного розвитку і логічної кульмінації. Але загальний швидкий плин оповіді і стрімка динаміка оправдують таку подачу подій. Тим більше, що все це відбувається під час війни, де звичні виміри стають не чинними. Махно все робить з блискавичною швидкістю, і це домінуюча ознака його невдержимої стихійної і анархічної натури. Не може бути весілля у такої людини, як він, іншим. Зрозуміло, що й Галя — одного анархічного поля ягода з Нестором. І тут автор мав би розставити більш чіткі акценти, а не обмежитися олігографічним змалюванням дівчини. Але таке вже авторське бачення і творче рішення.

Назагал, «Лють» нагадує своєрід­ний літопис. Автор фіксує головне, визначальне, те, що має певну історичну цінність і вагу, уникаючи несуттєвих і маловагомих подробиць. І деякі визначальні розділи починаються із заспівних фраз, характерних для літописних зводів, як-от: «А далі було…», «Тоді ще було…» чи «Тут знову дві біди…».

Але не тільки перші фрази, а й уся розповідь нагадує стилізовану народну думу, особливо своїм високим тембром звучання і ритмічними інтонаціями.

Серед найбільш уживаних і улюблених тропів автора слід назвати порівняння і афоризми, якими рясніє цей твір.

Афоризми Г.Щипківського місткі і глибокі, стислі й вибухові, вони легко западають в пам’ять, як-от: «Грабіжники з великої дороги ходили в ореолі новітніх Оводів». А порівняння поетичні й образні: «Кров вигравала, як молоде вино…». Особливо часто вони набирають іронічного забарвлення: «Я чекіста й більшовика чую нюхом, як собака»; «У них гетьманство, як у Росії лінь».

Закінчується роман тривожним сном Махна — і це надзвичайно вдала і щаслива творча знахідка автора, що дозволяє йому закінчити твір на високому і трагічному тембрі звучання, а також поставити не крапку, а трикрапки, оскільки цій розповіді про неспокій справді немає логічного кінця.

Найголовніше для письменника промовисті, реалістичні деталі. І тому в основі його письма завжди лежить факт. А вже потім навколо нього розвивається і домислюється відповідне дійство. Навіть у сні, коли цей домисел найнесподіваніший, найневірогідніший, він, як бачимо, винятково правдоподібний. Читач вірить йому, бо це ніби один із ракурсів сприйняття світу і якоїсь конкретної події.

Саме цей небесний вищий суд над батьком Махном дозволяє авторові розставити такі потрібні і такі непрості акценти. Все якось по-особливому прояснюється, коли дивишся на ці земні трагічні події з висоти вічності, зором святого Петра. Судить він Махна і той сам судить себе. Але і виправдовує, бо там, де хаос і війна, де ворожа окупація і жорстокість, лють стає божим мечем у руках вибраної людини.

«Тому я вирішив, — продовжував, — повернути тебе назад на землю. Підеш тим же шляхом, яким ішов сюди. Ти ще потрібен на землі. Там більшовики намагаються утвердити червоне пекло. То хто, як не ти, захищатиме Таврійські степи від цих загребущих рук? Ти останній захисник. І все залежить від тебе. Йди, на тебе чекають у Гуляйполі і в навколишніх повітах і волостях. Скажу наостанок: добре мізкуй, коли будеш щось вирішувати! Не вимахуй шаблюкою і не хапайся за револьвера, коли треба й не треба. Бережи людей! Йди!»

Працюючи над цим твором, Геннадій Щипківський, безперечно, був перейнятий думкою, аби його з нестихаючою цікавістю прочитали й естетично підготовлені читачі, й рядові. Й хочеться вірити, що свого він домігся. Кожен, хто зануриться у стихію цього твору, вже не зможе випустити книжку з рук, не перегорнувши її останню сторінку, бо твір не випустить його зі свого магічного, хвилюючого полону.

Тут він добротно-яскравий, образний і животворний, не відірваний від кращих традицій прози минулих часів.

«Лють» написана з нестихаючим гострим болем за долю України і його основи основ — селянства. Як і в попередніх своїх творах, автор майстерно проявляє себе у показі соціальних і моральних конфліктів, у зіткненні добра і зла, духовності й бездуховності.

Підсумовуючи, відзначу, що Геннадію Щипківському вдалося за­крутити в романі «Лють» особливу інтригу, де все нуртує, вирує, клекотить і кипить, і як наслідок цей твір сприймається як суголосний нашому часові суворий, чесний і безкомпромісний роман, як і раніше написані «Товтри».

Петро СОРОКА,
кандидат філологічних наук,
доцент Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка.

Примітка. Роман «Лють» і трилогію «Товтри» Геннадія Щипківського можна придбати в книгарні Українського дому (вул. Катерининська, 77).