Коли не лінуються руки, коли не байдужа душа...

В окремих розповідях є багато біографічного. Не випадково їм передує присвята: «Любій, незабутній матусі». Передусім, це спогади про передчасну загибель матері, яку не пам’ятає, бо була ще крихіткою, про жінку, яка замінила її, оточивши сиріток справжньою любов’ю і турботою, даючи сім’ї лад і душевний затишок. Хто на собі зазнав сирітства чи напівси­рітства, той інакше, ніж подвигом, той вчинок не назве. Такої ж думки і Віра Сергіївна. Авжеж: вдова загиблого на фронті, маючи своїх двох донечок, прийшла на п’ятеро дітей! Цікаво, чи в сучасному житті по­дібне трапляється?

У розповідях йдеться про високу моральність людей, які з дитинства оточували авторку книжки, про їхню постійну супутницю — пісню, що була, як вона підкреслює, «одвічним мірилом совісті, добра».

Віра Семенченко родом з Біляїв­ки, яка залишила у її серці незгладимий слід. Ось як поетично і зворушливо вона передає пам’ять юних років:

«Тільки-но з’являлася свіжа зелень весняних трав, як у недалеких від села плавнях здіймався такий рейвах, що хоч вуха затуляй. То заявляли світові про свої любовні ігри полчища жаб, що населяли густі очеретяні зарості. Найвиразніше звучало їхнє квакання надвечір, коли довкруж усе стихало, а на темно-синє небо виходив тоненький місяць.

Молоде сільське пагіння мало чим відрізнялося від коханців у плавнях, чий хор вкупі з місячним сяйвом бентежили юні серця до знемоги... В ідилію теплої ночі впліталися хіба що звуки гармошки й дівочі голоси. Вони пливли над квітучими вишнями, створюючи атмосферу незбагненного зачарування, яке, огорнувши душу в юності, залишається у пам’яті на все життя» («Дівчинка біля вишні»).

Це звідти, із своєї малої батьківщини, беруть початок витоки любові до Вітчизни кожного з нас. Віра Семенівна згадує: «Мати говорила просто й переконливо: «Нема нічого кращого в світі за Україну, Біляївку і нашу вулицю». І продовжує: «Любов до цих трьох «об’єктів» всоталася у кров та й залишилася там навічно. А пісні, що з дитинства заполонили душу, стали яскравим образом, вираженням тієї любові» («Пісні, що пережили віки і стали святом душі»).

Ми всі в колективі по-білому заздрили нашій колежанці, коли вона з групою однодумців чи не щоліта відправлялася у заманливі водні туристичні походи на плотах. Про одну з таких подорожей по річці Сейм Віра Семенченко розповідає і в своїй книжці. Болем проникнуті її слова про понівечену людиною природу. Як налагодити з довкіллям стосунки, як знову стати її другом? Тут авторка дає таку пораду: «...Кожен повинен починати з себе. Коли я веду на прогулянку своїх маленьких онучок (наймолодші члени команди), діє назавжди завчене правило: ми не зриваємо квіток, а лише нюхаємо їх, не наступаємо на найменшого жучка-павучка, лише розглядаємо їх і не залишаємо ніде ніякого мотлоху — все збираємо в торбинку й несемо до контейнера. Так було і в поході. Наші діти на всьому маршруті не кинули в річку бодай маленького папірця з цукерки, не понівечили метелика чи бабку».

Але мандрівники зустрічали й інші гурти, коли «на увесь ліс з магнітофонів ревіла російська «попса», стояв шалений галас, щедро здобрений матюками». Розмірковуючи над причинами морального занепаду в людях, журналістка звертає свій погляд в історію. Так уже сталося, що ці роздуми співпали з відвідуванням містечка Батурин, колишньої гетьманської столиці, де у 1708 році війська російського полководця Меншикова винищили 21 тисячу місцевих жителів, а саме місто зрівняли із землею. «В історичних хроніках, — розповідає авторка, — описується, як Сейм став червоним від крові, коли прибитих до дошок людей пускали за течією, як «старші брати» навпіл роздирали немовлят. Це також є ціна, яку заплатили наші попередники за нашу незалежність. Нині Батурин — убоге, сонне містечко (що хотіли — те зробили), хоча мав би стати україн­ською Меккою, всенародною святинею. Та, окрім прив’ялого квітничка, біля меморіалу ніяких слідів людської уваги  ми не помітили. Якісь тепер інші стосунки і цінності».

З книги читачеві буде цікаво ознайомитися з відомими й не дуже відомими фактами із життя знаменитого композитора і співака Володимира Івасюка, загадкова смерть якого досі викликає чимало запитань, або заокеанської співачки, нашої співвітчизниці Квітки Цісик, котра за комуністичного періоду залишалася невідомою нашому слухачеві, бо, бачте, жила в буржуазному світі. Не оминула Віра Семенченко і деяких болючих для суспільства тем, зокрема проблеми тотального зросійщення Одеси, де ненависники української мови з мовчазної згоди влади, в тому числі й силовиків, називають тих, хто нею послуговується, як не націоналістами, не вкладаючи в це поняття патріотичного змісту, то фашистами. На жаль, такі нинішні реалії.

В оповіданнях надибуємо низку висловів морально-повчального змісту. Вони, звичайно, не нові, але хтось з великих слушно зауважив, що людині слід повторити сто разів одне й те ж, щоб вона навчилася жити. Отже, наостанок — пригорща сентенцій від Віри Семенченко.

«Недарма кажуть: гроші — полова, розвіяв вітер і сліду не лишив. А от що залишається, то це вчинок, відстояний принцип» («Спадок).

«Справжня родина — то най­більше щастя, найнадійніший прихисток для душі. І можлива вона лише тоді, коли народжується із справжньої любові» («Дві біди й одна радість»).

«Ніхто не може прожити життя за іншого. Зазвичай досвід набувається власними гулями» («До свого порогу»).

«Хтось дуже мудро облаштував людське життя. Ми не знаємо і не можемо нічого знати про те, що станеться попереду. Бо інакше не мали б навіть однієї щасливої миті. Щастя — у незнанні» («Дівчинка біля вишні»).

«...боятися треба не стільки самого зла, скільки байдужих людей, з чиєї мовчазної згоди те зло коїться» («Тетянина філософія»).

«У будь-якому віці можна стати щасливим. Якщо не лінуються ні руки, ні душа, ні серце» («Якби з ким сісти, хліба з’їсти»).

Валентин ЩЕГЛЕНКО.