№ 80 (21344) четвер 11 жовтня 2012 року

Рух «Чесно» їздить по Україні з презентацією результатів оцінки доброЧЕСНОсті кандидатів за партійними списками шести політичних сил: Партії регіонів, Об’єднаної опозиції «За Батьківщину!», політичної партії «УДАР», Комуністичної партії України, всеукраїнського об’єднання «Свобода» та партії «Україна — вперед!». Перевіряли «списочників» за чотирма критеріями: відсутність фактів порушень прав і свобод людини, незмінність політичної позиції відповідно до волевиявлення виборців, непричетність до корупційних дій, прозорість задекларованих доходів і майна та їх відповідність способу життя. З результатами такої перевірки активісти доїхали цими днями і до Одеси.

«Спочатку рух «Чесно» задався питанням: хто зараз сидить у Верховній Раді? Таким чином кількість депутатів, які до нас добре ставляться, різко зменшилася. Мабуть, через те, що вони побачили, що та інформація, яку ми видаємо, відповідає дійсності, а відтак зачіпає переважну більшість з них. Тепер ми дослідили тих, хто йде в Раду за списками», — розповів регіональний координатор руху Андрій Зінченко. За словами співорганізатора «Чесно» Олега Рибачука, кілька місяців тому, коли рух розпочинав свою роботу, до них ніхто не ставився серйозно. Після перших прес-конференцій «охрестили» помаранчевим проектом, однак нині результати досліджень доводять, що організація справді має на меті відкрити виборцям очі на український політикум.

Одеський літературний музей — візитівка міста, великий культурний, науково-дослідницький та видавничий центр — святкує своє 35-річчя

Тут завжди панує особлива атмосфера, адже Літературний музей створений у палаці князя Дмитра Гагаріна та його дружини Софії, представників першого покоління одеської аристократії.

Справжнє серце Літмузею — Золота зала, у якій влаштовуються чудові камерні концерти, літературні виставки, презентації. Саме тут, у цій величній залі, і зібралися справжні друзі Літературного, щоб відзначити його 35-річчя.

— Колись, на рубежі ХІХ—ХХ століть, у цьому будинку проходили засідання місцевого Літературно-артистичного товариства. Традиції знайшли своє продовження, — розповідає директор музею, заслужений працівник культури України Тетяна Ліптуга. — У далекому 1977-у вийшла постанова Кабінету Міністрів УРСР про його створення, і в 1984 році він почав приймати відвідувачів. За ці роки Одеський літературний став одним з найбільших музеїв в Україні, одним з найвідвідуваніших, найпопулярніших серед одеситів і гостей міста, поціновувачів і дослідників літератури. За цей час зібрано понад 80 тисяч унікальних експонатів, музей відвідали понад 4 мільйони людей.

Ще у стародавніх Афінах Перикл помітив: якщо ви не цікавитеся політикою, це ще не означає, що вона не цікавиться вами. Крізь століття, сьогодні в передвиборній Україні цей вислів знову доречний. Нині любо-мило дізнаватися останні новини: у передвиборний період влада, нарешті, зацікавилася простим українцем — десь нарешті обладнали пандуси, десь полагодили дорогу, а комусь навіть довгоочікувану, обіцяну роками квартиру видали... Що характерно: лозунгами тепер говорять не тільки політики, а й діячі культури — актори, співаки, письменники. Політичні сили роблять ставку на формулу ще одного стародавнього грека — Еврипіда: скажи мені, хто твій друг, і я скажу тобі, хто ти. Відтак запрошують до своїх списків популярних митців, моральних авторитетів, щоб сподобатися їхнім прихильникам. Та навіщо це самим митцям?

«Політика прийшла до нас сама, це — мобілізація, від якої нікуди подітися», — пояснюють брати Капранови, письменники, що балотуються до Верховної Ради від партії «Українська платформа «Собор». За їхніми словами, через погіршення ситуації всередині країни та її міжнародного іміджу вони були змушені податися в політику. Взагалі, на думку письменників-кандидатів, сьогодні політикою має цікавитися кожен українець, інакше завтра таке право в нього, може, й відберуть.

Якби вибори до Верховної Ради відбулися наприкінці вересня, то 5-відсотковий бар’єр подолали б п’ять партій. Про це свідчать дані загальнонаціонального дослідження громадської думки, проведеного з 18 вересня по 4 жовтня Фондом «Демократичні ініціативи» спільно з Київським міжнародним інститутом соціології.

Зокрема, Партія регіонів набрала б 23,3% голосів виборців, партія «УДАР» Віталія Кличка — 16%, ВО «Батьківщина» — 15,1%, КПУ — 10,1%. Вперше з часу попередніх опитувань досягло межі виборчого бар’єру Всеукраїнське об’єднання «Свобода» — 5,1%. Партія Наталії Королівської «Україна — вперед!» набрала б 2,1% голосів, «Наша Україна» — 1,3%.

Україна в очікуванні виборів. Ще задовго до офіційного оголошення старту виборчої кампанії провладні партії ставили свої агітаційні намети. Наприклад, депутат Одеської міськради регіонал Труханов не посоромився минулоріч у День пам’яті жертв Голодомору на розі Миколаївської дороги та вулиці Лиманної влаштувати розважальне шоу з приводу реконструкції дороги на Куяльник, наводнивши простір своїми агітаційними матеріалами.

А ото недавно мені довелося подорожувати до «глибинки»: що далі від Одеси, то «регіональні» прапори рясніють усе густіше — АТС, приватні будинки, міськ- і сільради (!?) щедро обліплені символікою ПР. У сільрадах та кабінетах місцевих підприємців така продукція лежить «про запас» цілими пакунками. І той запас таки за­требуваний, бо ночами, розповідали, обурені нав’язливими діями влади відчайдухи просто зривають чи псують ці полотнища. Та й маршрутки рясніють портретами лише провладних кандидатів у депутати. А політична агітація на громадському транспорті, як і на будівлях влади та місцевого самоврядування, комунальних закладах, завважте, заборонена законом.

Ларрі, Стаббс, Хенк — коти, які прославилися високими керівними посадами в своїх країнах, соціальним статусом, а ще… неробством.

Традиція «заводити» тварин у політику відома здавна. Зазвичай це робиться, аби увічнити своїх улюбленців, але маємо й приклади, коли усіляку живність використовують, щоб підкреслити безпорадність котрогось з урядовців чи політиків, або діючої влади чи претендентів на неї.

Один з найвідоміших коней планети — Інцитат. Таким він став завдяки імператорові Калігулі, який спочатку надав своєму улюбленцю громадянство Риму, потім проголосив сенатором і, нарешті, заніс в списки кандидатів на посаду консула. А після того, як Калігула оголосив себе богом, йому знадобилися жерці. Верховним жерцем для себе він був сам, а підлеглими жерцями стали Клавдій, Цезонія, 14 екс-консулів і, зрозуміло, Інцитат. За посаду кожному потрібно було заплатити 8000000 сестерціїв (Калігула шукав кошти наповнення спорожнілій скарбниці). Щоб кінь зміг зібрати потрібні гроші, від його імені всі коні імперії були обкладені щорічною даниною (у разі несплати їх відправляли на шкуродерню).

Ну й наївна ж я людина! Збираючись у відпустку на свою милу Київщину, знову мала намір обов’язково ж сходити до улюбленого лісу. Переказували мені, що там сила-силенна грибів, до збирання яких я з раннього дитинства дуже не байдужа. Жевріла надія, мовляв, власть імущі, котрі присвоїли наш ліс, хоч перед виборами не наважаться перекривати простому люду дорогу до нього. Та по приїзді довідалася — потрапити туди не вдасться.

Колишній наш ліс, донедавна державну резиденцію «Залісся», а нині «територію, що охороняється» (як значиться на вивісках, причеплених на огорожі з потрійної сітки-рабиці), справді охороняють, і досить посилено — зі зброєю, раціями, відеоспостереженням — суворі люди в спецформі. Від кого охороняють? Від нас, тих, хто садив і доглядав споконвіку цей ліс, який був нашою спільною втіхою, радістю, багатством. Бо ще з прадавніх часів (та й навіть за царату, радянської влади) ні в кого рука не піднімалася відібрати те природне багатство у нас, простого народу. Пам’ятаєте вислів з шкільного підручника: «Ліси, луки, ріки і пасовиська належать народу»?

У ці жовтневі дні відбувся перший в Україні випуск аварійних комісарів, яким надалі належить визначати обставини страхових випадків та розмір збитків у сільському господарстві. Підготовка таких фахівців, сподіваються експерти, значно посприяє розвитку та вдосконаленню державної програми підтримки агрострахування.

Потреба в аварійних комісарах в Україні назріла давно, але весь час питання, пов’язане з їхньою підготовкою, не вирішувалося. Чи то страховий ринок не демонстрував достатньої активності, чи аграрії не вбачали необхідності в існуванні ще однієї проміжної ланки, представники якої за свої послуги теж вимагатимуть грошей. У результаті й так недешеве агрострахування різко подорожчає.

Й понині представники прокремлівського політичного бомонду, численні московські й російськомовні українські засоби масової інформації антиукраїнської орієнтації зі скреготом зубовним, поряд з іменами видатних українських гетьманів Івана Виговського та Івана Мазепи, одного з лідерів Української Народної Республіки, головного отамана Армії УНР Симона Петлюри, неодмінно згадують Степана Бандеру та Романа Шухевича. На них вони накликають і, безумовно, будуть і надалі накликати прокляття доти, допоки самі існуватимуть...

Хто такі Степан Бандера і Роман Шухевич?

На жаль, переважна більшість нині сущих українців мало що або й нічого не знає про ці історичні постаті недавнього минулого України. Значна частина наших громадян чи взагалі не чула про цих національно-патріотичних борців, чи якщо й чула, то обов’язково в дусі негативних радянських стереотипів, промосковських комуністичних кліше, які вже давно набили оскомину.

Роман «Лють» на сьогодні останній в часі великій художній твір Геннадія Щипківського. Це широке епічне полотно зрілого майстра, який сягнув свого зросту і сили в змалюванні людських характерів, життєвих колізій і психологічному, а не просто адекватному, відтворенні історичної дійсності.

В основі твору — складне, суперечливе і героїчне життя Нестора Махна. Роман динамічний і напружений, і коли занурюєшся у його стихію, то ніби виходиш за межі часу. Життя селянського ватажка, повстанського батька саме по собі винятково цікаве, сповнене несподіваних поворотів долі й авторові не треба було щось домислювати, дофантазовувати і гіперболізувати. Він ішов, як і в більшості попередніх творів, за правдою життя. Але в художньому творі важливо не тільки те, про що йдеться, а як розповідається, іншими словами кажучи, має домінувати висока міра художності, де, як відомо, правди без домислу не буває. І Геннадію Щипківському вдалося тут знайти мудру міру та забезпечити високий регістр звучання твору.

Якими б скрутними не були теперішні часи для «Чорноморських новин», а все ж відрадні події не полишають редакційний колектив. Ось і нещодавно слідом за двома виданнями художніх творів журналіста «ЧН» Романа Кракалії, побачила світ і книжка Віри Семенченко «Силуети. Житейські історії» (Одеса, «Друкарський дім», 2012). У передмові авторка зазначає: «Найбільше земне диво — людське життя. Часом воно підносить такі сюжети, що геніальний сценарист не придумає. Зумій лише уважно прислухатися до всіх, кого зустрічаєш на життєвому шляху. Так я й робила. З почутого видобувала окремі оповіді. Описані у них події — справжні. Вигадані лише імена. У різні роки всі ці тексти були опубліковані в газеті «Чорноморські новини».

Кожна оповідь — це намагання зрозуміти обставини життя і психологію персонажів, спроба розпізнати правильність чи хибність їхніх дій, можливо, навіть застерегти когось від необдуманих кроків, за які рано чи пізно приходить роз­плата. У центрі історій — стосунки між чоловіком і жінкою, гімн глибокій людяності, справжнім почуттям, Жінці з великої літери — матері, трудівниці, берегині сім’ї.

Понад п’ять тисяч книжок лише за два тижні — від 20 вересня по 5 жовтня — зібрали місцеві активісти партії «УДАР» спільно з Українським клубом Одеси в рамках всеукраїнської акції «Подаруй книжку», щоби передати їх до сільських бібліотек, навчальних закладів та дитячих будинків.

Про це журналістам, котрих зацікавила пресова конференція, розповіли голова правління УКО Наталія Чайчук, кандидат у народні депутати від партії «УДАР» Сергій Білюк та координатор акції від цієї політсили Олекса Губський.

Не згасає величезна зацікавленість українського соціуму минувшиною нашої Батьківщини. Дедалі більше з’являється публіцистичних, художніх, науково-популярних творів та наукових праць, присвячених давній українській історії. Байдуже, як називалася країна раніше або як називали українців у минулому, як оцінюють і сприймають культуру, побут, релігію наших предків сучасники. Основа лежить в іншій площині, а саме — у чуттєвому сприйнятті нашої кількатисячолітньої тяглості в усіх її проявах.

Саме таке розуміння прадавньої історії подає у своїй новій книзі «Пращури України і сучасність» дослідник і популяризатор минувшини нашого краю, передусім — його рідного Білгорода на Дністрі, Олександр Павленко.

На Заході навчилися заробляти на мистецтві, можливо, тому там існує безліч конкурсів, мета яких — пошук нових талантів. Так, за підтримки Австрійського федерального міністерства з європейських та міжнародних справ і Міжнародної австрійської спілки письменників з 2005-го в країнах Східної Європи проводиться драматургічний конкурс «Говорити про кордони». Цього року він стартує в Україні — і це шанс для українських драматургів заявити про себе на європейській театральній сцені.

До розгляду журі  прийматимуться п’єси українською чи російською мовами, які не публікувалися й ставилися раніше, тривалістю не менше 70 хвилин, розраховані на п’ять осіб. Точніше, персонажів у поданому творі може бути й більше, однак вони мають бути такими, щоб потім їх змогла зіграти акторська трупа із п’яти осіб. Обов’язковою до виконання є й така умова чи навіть вимога конкурсу: п’єсу слід перекласти на англійську мову (дозволяється лише «підрядковий»). Окрім цього, пакет документів має містити ще й біографію автора, також перекладену.

В Одеському обласному центрі української культури (вул. Польська, 20) відкрилася виставка чотирьох одеських художників. Усі вони ще молоді, ще в пошуках свого стилю, своїх тем, на шляху до розриття своєї творчої особистості.

Дмитро Станіславчук — ще студент Одеського національного педуніверситету ім. К.Д. Ушинського. А творчістю Ірини Малярчук зацікавився музей сучасного мистецтва м. Маріуполя, є її роботи і в приватних колекціх. Ірина Гончаренко — реставратор, дає друге життя пам’яткам історії та архітектури, учасник 4-го міжнародного «Карнавалу боді-арту» в Одесі. Андрій Яневич багато подорожує, відтворюючи свої враження на полотні. Усі четверо — неодноразові учасники різних вернісажів.

По-літньому теплим сонцем зустрічало селище Каштани Бахчисарайського району (АР Крим) учасників VIII всеукраїнського конкурсу майстрів збору винограду, організованого ТМ «Золота амфора». Три десятки висококласних спеціалістів цієї справи з основних виноробних регіонів України — Закарпатської, Одеської, Миколаївської, Херсонської областей і, звісно ж, з Криму — з’їхалися сюди, щоб і в майстерності позмагатися, й спільні проблеми обговорити, й ознайомитися з новинками галузі, якими щедро діляться організатори.

Як відомо, рівнинний степовий Крим — унікальна зона виноробства, із своїми особливими винами, які ніде у світі (навіть на Південному березі Криму) повторити неможливо. Напівпустельний клімат кримської рівнини, багатий на сухі і сонячні дні, має в долинах річок більш м’який характер. Особлива гірсько-долинна циркуляція забезпечує спадання свіжого гірського повітря у літні ночі і підняття теплого вологого морського — взимку. Краї долин і звивисті береги просторих старих русел створюють різносторонні нахили до півдня та забезпечують захист від пронизуючих вітрів і морозів. Саме тут, на плантаціях «Алеф-Віналь» загальною площею 2772 гектари, росте добірний виноград 30 найвідоміших у світі сортів. Потужна сучасна агротехніка використовувалася на всіх етапах роботи, починаючи з плантажу (оранки на глибину 70 сантиметрів) і закінчуючи розпушуванням міжрядь. Зараз на 712 гектарах виноградників застосовується крапельне зрошення. Воно не тільки напуває рослини влітку, а і рятує їх взимку від морозів, утворюючи над землею туман.

З-поміж усіх прадавніх досягнень людського генія і витворів роботящих рук дивом дивним залишається донині народне вбрання. Знаменита українська вишита сорочка, жіноча й чоловіча, кожна неповторна через безліч узорів і технік вишивання, має магнетичну силу краси. Це обереги долі, це закодований запис Всесвіту! З отих глибин історії і проростає ідея нашого фестивалю «Народний костюм: минуле і сучасність».

Засновник фестивалю-конкурсу — Одеський обласний центр україн­ської культури за підтримки управління культури та туризму облдержадміністрації та «Інтелектуального форуму». Цього року він відзначив невеличкий ювілей — проводився вже вп’яте.

Ініціатором і спонсором зустрічі виступили господарі — промислово-торговельна компанія «Шабо», яка і сьогодні успішно продовжує закладені швейцарцями славнозвісні традиції культурного виноробства. На це постійно націлює колектив компанії голова її прав­ління Важа Іукурідзе.

Гості, а в складі делегації із трьох десятків осіб — нащадки швейцарських виноробів, представники ділових і політичних кіл Швейцарії, були вражені почутим і побаченим. Тут шанують пам’ять їхніх далеких предків. Одним із пунктів програми перебування у Шабо було відвідання швейцарського цвинтаря, виявленого у виноградниках села, дбайливо облагородженого компанією «Шабо». Почуття подяки переповнювали їхні серця, коли вони покладали квіти до пам’ятного монумента.

На садовій ділянці кілька років тому завівся у нас їжак. Тільки-но смеркне, і це симпатичне, хоч і колюче створіння пробирається кудись своїми стежками. Якось помітила вночі, що унадився допивати молоко чи суп, залишені звечора біля порога кішці Максі, та вона, вочевидь, повечеряла чимось суттєвішим і до мисочки не повернулася. Цікаво, до речі, пив. Одразу не могла збагнути, що це там так періодично цокає. А все просто: тямущий їжачок однією лапкою то нахилить металеву посудинку і сьорбне те молоко, то опустить її, подзенькуючи мисочкою по цементу.

Ми раділи, що поселилася у нас ця полохлива звіринка. Хоча б і тому, що з появою їжачка поменшало не вельми приємних візитерів з лиману — вужів, полозів та й гризуни помітно обминали нашу оселю. На них бо ж полює наш поселенець.