Сергій РАХМАНІН: «Суспільство втомилося від запитань, воно хоче відповідей»

«Мені дуже пощастило. В дитинстві я мріяв стати танкістом. Потім, коли мені сповнилося тринадцять років, чомусь вирішив, що хочу стати журналістом. Це було дуже дивно, адже в родині не було нікого, хто якимось чином був би дотичним до журналістики. Так-от, я щаслива людина, тому що здійснилися обидві мої мрії. В радянському війську я вивчився на командира танка, і коли вперше сів у цю металеву труну й наді мною «гавкнулася» кришка люка вагою дев’яносто п’ять кілограмів, у голові промайнуло: «Господи, ніколи не думав, що здійснення мрії буде таким страшним». Приблизно те саме я казав собі протягом останніх років, коли у мене, як у будь-якої людини, яка має химерну звичку копирсатися в собі, з’являлася лиха думка: а чи не помилився я, коли думав, що буду корисним журналістиці, а журналістика буде корисною суспільству?» — щиро поділився Сергій Рахманін. Українська журналістика, на його думку, не виконує сьогодні головної функції — посередника між державою і суспільством, народом і владою. Сьогодні, коли соціальні мережі практично знищують журналістику в класичному розумінні цього слова, таку, якою вона існувала століттями, журналіст перетворюється на носія інформації в кращому випадку, в гіршому — просто паразитує.

Сучасна українська журналістика почала формуватися разом з українською політикою — після здобуття країною незалежності. Початок дев’яностих років Сергій Рахманін вважає розквітом журналістики, адже саме тоді у цій професії з’явилася низка талановитих, харизматичних людей, які зробили політику зрозумілою. Тоді наша журналістика розвивалася достатньо динамічно, на відміну від російської, яка існувала в дещо сталому вигляді. Потім був період цензури, причому реальної. «За вимовлене слово, показаний сюжет, висловлювання власної точки зору можна було отримати певні проблеми, починаючи від погрози по телефону, закінчуючи реальною судовою справою. Сам був фігурантом кримінальної справи», — розповів. Завдяки цій реальній, не вдаваній цензурі, за його словами, журналісти почали виходити на акції протесту, тобто неможливість висловлювати свої думки підштовхнула їх до громадянської активності. «Цензура «пізнього Кучми» зробила те, чого б не зробила свобода слова», — вважає він. Введення реальної цензури зараз, на думку Сергія Рахманіна, могло б допомогти журналістам, підштовхнуло б до спротиву і таким чином вивело б з депресивного стану.

Потім був Майдан. «Зараз велика кількість людей соромиться своєї участі в Майдані, своєї участі в Помаранчевій революції. Це вважається публічним визнанням того, що ти був лузером. Я, наприклад, ніколи цього не соромився. Навіть природний смуток, який відчувається при згадках про часи Майдану, а точніше, про те, що було після нього, не заважає мені відчувати повагу до тих людей, які вийшли, до себе як до частини народу», — зазначив він. Сергій Рахманін підкреслив, що тоді справа була не в конкретних особистостях: люди зібралися і довели, що вони — народ. «Я тоді і зараз повністю переконаний, що будь-хто інший зібрав би такий натовп з таким самим настроєм, тому що ми були головними героями тих подій», — сказав Сергій Іванович. Те розчарування, фрустрація, депресія, які прийшли до людей після революції, стали останньою крапкою тих об’єктивних проблем, які були в українській журналістиці протягом останніх років.

Серед основних проблем української журналістики Сергій Іванович назвав її непрестижність. В інших країнах, за його словами, представники цієї професії здатні впливати на події, на людей. У нас же переважна більшість власників медіа сприймають журналістів як обслуговуючий персонал, а власні медіа-ресурси — як додаток до бізнесу. За таких умов журналісти перетворюються на тих, хто допомагає «хазяїну» продати товар, підкреслити політичний вплив та статус. З цієї причини велика кількість розумних людей або взагалі не приходять до цієї професії, або ж тікають з неї.

 «Я їх не засуджую. Хоча й не поділяю їхньої думки, все розумію. Ці люди реалізовуються в інших сферах: політиці, бізнесі, піарі — де завгодно. А от в журналістиці їх бракує. Бракує людей, які можуть не просто написати, а відчути інтонації, які вловить споживач інформації», — зазначив Сергій Рахманін. Журналісту сьогодні важко втриматись від спокуси написати, наприклад, замовлений матеріал й отримати стільки, скільки за півроку сумлінної роботи не завжди вдається заробити. Все це призводить до того, що втрачається зв’язок між журналістом і суспільством, а також до того, що нема кому вчити молодих представників цієї професії.

Є й друга проблема. Навчання журналістів у країні, на думку представника професії, відбувається у дуже дивний спосіб: до гріхів радянської системи додалися нові. Зокрема, сьогодні в деяких українських вишах профільною дисципліною на факультеті журналістики стало «літературне редагування». Таким чином навчають не людей, які створюють суспільну думку та ставлять питання, на які необхідно разом шукати відповіді, а редакторів, які вміють більш-менш правильно розставити коми. «В Україні 86 вишів, які навчають на журналістів, і тут йдеться лише про ті навчальні заклади, які мають відповідну ліцензію від Міністерства освіти. Щороку система освіти продукує силу-силенну журналістів. Я не певен, що український ринок потребує їх у такій кількості», — зазначив Сергій Рахманін. А ще він не певен, що є достатня кількість людей, здатних навчити їх писати. «Я взагалі не певен, що є потреба вчити журналістів. Києво-Могилянська академія, наприклад, цю систему зараз намагається змінити: у людей, які отримують якусь іншу базову освіту, скажімо, філософію, історію, соціологію, потім є можливість пройти так звану школу журналістики, здобути певні навички і працювати у цій сфері. Таким чином вони мають певний фах і можуть вправно писати», — розповів гість Українського клубу Одеси. Такий підхід дуже відрізняється від радянської системи, яка виховувала «професійних дилетантів»: сьогодні пише про хокей, завтра — про морозиво, а післязавтра — про політику...

Третя проблема — суттєві зміни інформаційного простору. «Ми бачимо суттєвий розвиток Інтернет-технологій. Фактично, соціальні мережі замінили журналістику як таку. Це така собі химерна історія. Людям, які пишуть блоги, часто-густо видається, що вони займаються журналістикою. Це ілюзія. Це скінчиться тоді, коли кожен громадянин матиме власний персональний комп’ютер, матиме власну сторінку, де писатиме власний блог і буде єдиним його читачем. Коли всі у це награються, з’явиться попит на справжню журналістику», — впевнений Сергій Рахманін. Соціальні мережі, на його думку, повинні виконувати дещо іншу роль: об’єднувати небайдужих людей навколо певних інтересів, явищ тощо. Сьогодні Інтернет створює певну ілюзію спротиву, який, на превеликий жаль, не йде далі віртуальних тенет: люди викидають негативну енергію в мережу і на реальний спротив не залишається часу. Інтернет став певним викликом для наявних засобів масової інформації, їм доводиться пристосовуватися. Це спільне явище для усього світу, наклади газет падають, телебачення і радіо втрачають аудиторію, однак у нас на ці явища реагують повільніше. «Виховавши, попри всі негаразди і недоліки, достатньо потужну генерацію журналістів, ми не спромоглися виховати справжніх, фахових медіа-менеджерів, тобто людей, які змогли б адаптувати медіа-ресурси до сучасних умов», — зазначив журналіст.

Порівнюючи ставлення до журналістики за часів правління Леоніда Кучми з сьогоденням, Сергій Рахманін нагадав історію про те, як екс-президент у 1996 році скликав до себе на бесіду представників опозиційних ЗМІ. Тоді один з журналістів спитав у нього, чому влада не прикриє «Дзеркало тижня». Леонід Данилович, зі слів Сергія Рахманіна, відповів досить відверто. По-перше, робити це вже запізно, а по-друге, такі газети в країні потрібні навіть владі. Наприклад, приїхали з Європи подивитися, як у нас справи зі свободою слова, а їм «Дзеркало тижня» в руки — яка ж цензура, коли на шпальтах всеукраїнської газети по повній критикують владу? Крім того, газета іноді ставала для екс-президента єдиним достовірним джерелом інформації. Нинішній політикум з приводу таких дрібниць навіть не переймається. Їх не хвилює розголос, який може піднятися через тиск на той чи інший ЗМІ, не хвилює, що про них подумають на Заході, а інформація — просто не цікавить. Журналіст підкреслив, що, говорячи це, має на увазі не лише тих, хто при владі.

«Журналістика — це та річ, яку суспільство все одно потребує. Попри зміни, які відбуваються у державі, попри зміни, які відбуваються в самій журналістиці. Є речі, які повинні існувати завжди. Кілька століть ховали театр, а він все одно існує. Навіть за наявності Інтернету, телебачення, кіно та інших «ласощів» люди ідуть в театр. Люди купують книжки. Навіть за наявності електроніки є люди, яким необхідно погортати сторінки. Люди стають цинічнішими, однак вони знаходять всередині себе душевні сили для того, аби пожертвувати грошей на дітей або підтримати сторонню людину… Люди не припиняють кохати одне одного, народжувати дітей. Люди не припиняють бути людьми. Це означає, що є певні речі, які з розвитком технологій та соціальних мереж все одно існують. Є речі, які не можуть не існувати, і, на моє переконання, журналістика є саме такою річчю. Я намагаюся залишитися в журналістиці ще й для того, щоби довести самому собі, що можна працювати навіть тоді, коли на це нема душевних сил. Щоб довести, що можна змінювати людей на краще, і нехай це будуть не мільйони», — поділився Сергій Рахманін. Наостанок він сказав, що журналістика перебуває зараз у депресивному стані, адже представники цієї професії не відчувають відповідного запиту від суспільства, і це має змінитися. На цій «оптимістичній» ноті лекція завершилася, і слухачі Вільного університету змогли поставити свої питання гостеві.

— Різні опитування свідчать про те, що люди в країні сьогодні довіряють лише церкві і журналістам. У цьому сенсі дуже дивними видаються ваші слова, мовляв, журналісти не відчувають підтримки з боку суспільства…

— Питання довіри до журналістів дуже цікаве. Це одна з причин, чому так масово журналісти пішли на вибори. Деякі з них вважають, що на своєму місці зробили все, що могли, і прийшов час іти до практичної політики. Деякі, спілкуючись з політиками, думають: «Якщо це нещастя, цей бовдур там… Хіба я гірший за нього?». Журналіст насправді не пропонує відповідей, він ставить питання. Якщо відповідь на нього очевидна — питання має дати влада. Якщо ні — суспільство має гуртом обговорювати це питання і в такий спосіб намагатися знайти відповідь. У якийсь певний момент суспільство втомилося від запитань, воно хоче відповідей, чорно-білого світу. Тож коли я кажу, що журналісти не відчувають підтримки, я маю на увазі саме відсутність попиту на питання. Існує попит на відповіді, а це не функція журналістів. До політиків за ними суспільство вже не звертається, відтак починає шукати авторитетів і знаходить їх на телебаченні, в Інтернеті. Журналісти відчули, чого люди від них хочуть, тому і йдуть у політику.

— Ваше ставлення до проектів Шустера та інших схожих шоу? Чи можна їх вважати журналістикою?

— Не маю звички обговорювати колег… Є люди, які люблять ток-шоу і, як показує практика, їх дуже багато. Я не з їхнього числа, і це не добре, і не погано. Я навіть сам недовго вів ток-шоу. Як на мене, це не зовсім журналістика, без образ, це, радше, елемент шоу-бізнесу. Більше того, як людина, яка дещо знайома з журналістикою, можу сказати, що це достатньо легкий заробіток. Інколи написати замітку рядочків зо двадцять набагато складніше, ніж провести двогодинне ток-шоу навіть у прямому ефірі. Не кажучи вже про те, що за замітку в двадцять рядків ти, в кращому випадку, отримаєш п’ятдесят гривень, а за ток-шоу, окрім грошей, матимеш славу та інші «ласощі».

Взагалі, газетна журналістика — найскладніша. Я працював на радіо, на телебаченні, співпрацював з інформаційними агенціями і з 1982-го, якщо не помиляюся, друкуюся в пресі, так-от, газетна журналістика справді найскладніша. Я знаю багато досконалих, фахових, класних телевізійних журналістів, які не в змозі написати елементарну газетну статтю, тому що це набагато складніше. Газетна журналістика — це той корінь, який живить всю цю деревину під назвою «журналістика». Людина, яка пише, може реалізуватися в будь-яких ЗМІ. На телебаченні ж достатньо мати гарне обличчя і з суфлера читати текст — ти вже зірка. У нас вважається, що в пресі сидять лузери, які не змогли пробитися на телебачення. У цивілізованих європейських країнах, навпаки, власна колонка в газеті — чи не найбільше досягнення для журналіста. Популярність ток-шоу зрозуміла. Люди, не дотичні до політики, дивляться і думають, що це вона і є. А можливість голосувати в прямому ефірі за ті чи інші позиції створює ілюзію причетності до того, що відбувається на екрані. Це маніпуляція свідомістю, тому політтехнологи і політики на цьому паразитують.

— Для чого ви виходили на Майдан? Для того, аби відчути, що ми — народ? Відчули, і що далі?

— На таке питання доведеться відповідати розгорнуто… Це, мабуть, смішно звучить з вуст людини, яка двадцять років пише про політику, але я людина аполітична і до політичної журналістики потрапив випадково. Писав про все, окрім політики. Вона мене ніколи не цікавила, більше того, я відчував певну відразу. У ті часи, коли заборгованість була абсолютно звичним явищем, я працював на трьох роботах, аби якось зводити кінці з кінцями, і шукав нову. Раптом мені запропонували роботу в «Киевских ведомостях» — першій не радянській газеті в Україні, однак була одна умова: тебе мав порекомендувати хтось з тих, хто вже в газеті працював. У мене була знайома, яка там працювала виконуючим обов’язки редактора відділу політики і порекомендувати мене вона могла лише у свій відділ. Я пішов туди, сподіваючись, що пересиджу певний час, а потім з першою ліпшою нагодою втечу у відділ спорту. Чотири рази писав заяви на переведення в інший відділ, однак редактор казав: «Хлопче, не грайся», тож так я там і залишився…

Двадцять років я спілкуюся з політиками, пишу про політику, однак залишаюся відносно аполітичною людиною. Не було в політиці людей, яким би я абсолютно вірив, не було партій або персон, якими б я захоплювався, не було такого політика, за якого з заплющеними очима я хотів би проголосувати. Я абсолютно упереджений до всіх них, практично ніколи не ходив на вибори. Ходив лише тоді, коли відчував, що мій вибір збігається з цивілізаційним вибором країни. Що змусило мене піти тоді? Я відчув у великої кількості різних людей, що їм набридло, що їх принижують. Це були ті роки, коли приниження було звичною річчю і терпець урвався. Більш аполітична людина, ніж я — це моя дружина. Коли був Майдан, у нас ранок починався з того, що я благав її не йти туди. Коли була чергова плітка про спецназ, ОМОН, танки, стрілянину, я просив її не йти, боявся що розчавлять. Вона відповідала, що йде на роботу, і через п’ятнадцять хвилин ми випадково зустрічалися на Майдані. Вона — з величезною сумкою… Каже: «Тут твої речі, вибач, не спиталася. У тебе речей багато, а тут хлопці мерзнуть». Я думав, що знаю про дружину все, з’ясувалося, що помилявся. Відчувався спротив, і я не зміг не піти і не підтримати. Відбувався цивілізаційний вибір...

Закінчуючи тему Помаранчевої революції, Сергій Рахманін висловив думку, що і Віктор Федорович, і Віктор Андрійович — випадкові фігури в цих подіях. Журналіст переповів історію, повідану йому Євгеном Кушнарьовим. Коли Янукович програв, для нього вирішили провести екскурсію прихильним до політика Харковом, аби, так би мовити, підняти бойовий дух. Так-от, під час цієї екскурсії люди падали перед Віктором Федоровичем на коліна та цілували руки... «Майдан — дуже химерна штука. Він створив дві ікони. Ющенка перетворив на невиправдану, штучну ікону для однієї частини країни, а Януковича — на ікону для іншої. Без Майдану він би просто програв, був би лузером, про якого всі забули б», — поділився думками Сергій Рахманін . Річниця Майдану для нинішнього президента країни, на думку журналіста, повинна стати справжнім святом, адже саме ті події відродили його для політики...

Людмила ІВАЩЕНКО.