У краю цілющих джерел

Район помережений річками Кодимою, Савранкою, Батіжком, Смолянкою, Зозулькою. Погодьтеся, скільки любові й поезії у цих назвах! У кожному селі є ставки, а в с. Пужайкове — грає водоспад! Гарне водосховище є й на околиці Балти, в дзеркало якого заглядає сосновий бір. Спрага тут нікому не загрожує — на території району вистачає цілющих джерел і криниць.

Якщо випаде побувати в цих місцях, то уважно дивіться під ноги. Так, у 1973 році тракторист, йдучи на роботу, у полі поблизу с. Крижовлин помітив якусь блискучу річ. Підійшов, підняв — і перед ним засяяла золота скіфська чаша. Тракторист чесно передав її державі. Зараз вона експонується в Музеї історичних коштовностей України в Києві. Її вага — 534 грами. Ось які скарби береже ця земля!

Шлейфом історичної таїни оповитий чи не кожен будинок у центральній частині Балти. Взяти лишень Соборну площу: тут і колишній замок одних із засновників міста — князів Любомирських, у якому нині розташоване Балтське педучилище, і костел Святого Станіслава, і пожежна каланча... Вони складають дуже виразний і цікавий ансамбль. Унікальними є Свято-Успенський собор, чоловічий монастир, який нині відбудовується, підземні ходи під містом...

Та найбільшим багатством району, звісно, є люди. Важко навіть перелічити всіх, хто народився у цьому благословенному краї. Це — один з основоположників слов’янської філології Віктор Григорович, композитор Олександр Веприк, художники Василь Гусаров і Йосип Школьник, відомий психіатр Лев Айхенвальд, мужня розвідниця Тамара Васильєва, льотчик-космонавт Герой Радянського Союзу Георгій Шонін, академік Іван Курас, філософ і письменник, перший редактор івритської енциклопедії Йегуді Евен-Шмуель (Кофман), у 1973 році удостоєний Національної премії Ізраїлю, та багато інших знаних людей. У 20-і роки минулого століття тут жили і працювали Едуард Багрицький, Лесь Гомін, Костянтин Гордієнко, Валентин Катаєв, Володимир Куликівський...

В історії Балти були різні періоди — турецький (з турецького «балта» — бойова сокира), литовський, польський, російський, але попри все тут чітко простежується український слід. До речі, місто могло б називатися якось й інакше, адже є версія, що тут ще до утворення турецьких та польських укріплень по обидва боки річки Кодими існувало козацьке поселення Палієве Озеро. Це тут у 1813 році спалахнув антикріпосницький народно-визвольний рух під проводом Устима Кармалюка. У роки громадянської війни тут йшли бої між прокомуністичними загонами та повстанцями отаманів Заболотного і Григор’єва, які обстоювали ідею незалежності України. Це через цей край здійснювало свої рейди військо легендарного отамана Юрія Тютюнника...

Далі — кілька розповідей про балтські особистості.

Святий родом з Коритного

Священик Феодосій Левицький (1791—1845) залишив яскравий слід на землі. Досить сказати, що він канонізований, тобто включений церквою до числа святих.

Феодосій народився в с. Коритне. Закінчивши Подільську семінарію, він повернувся у рідні місця, правив службу у Балті.

Сталося так, що священик захопився містичною релігійною течією і настійно проповідував про наближення кінця світу та Страшного суду (ото вже живуча теорія). Але парафіяни не дуже переймалися апокаліпсисом, не квапилися каятися і, як і раніше, займалися своїми одвічними клопотами. І тоді Левицький написав про своє пророцтво міністру духовних справ Російської імперії. Там до листа поставилися дуже уважно і в 1823 році провидця викликали до Петербурга, де влаштували кілька зустрічей з імператором Олександром І. Певно, у самодержця були підстави цікавитися подібними настроями, адже насувалися революційні події.

Однак і противники панічної теорії не дрімали і всіляко намагалися поставити «вискочку» з Балти на місце. Останній привід для цього дало висловлювання священика з приводу паводку, який, як це часто трапляється, підтопив вулиці Петербурга. Синоптичне явище Левицький проголосив «карою Божою за те, що уряд Росії не дуже охоче вдається до покаяння». Певна річ, така заява владі не сподобалася, і в 1824 році його швиденько зіслали у віддалений монастир. Втім, у 1827-у випустили і дозволили повернутися до Балти.

Від своїх поглядів священик не відмовився, але вони не завадили йому здійснити низку добрих справ, не пов’язаних із швидким кінцем світу. На місці старої, дерев’яної, він побудував нову церкву, цегляну. Прагнув створити монастир і, як перший крок у цьому напрямку, спорудив притулок для немічних. У різні часи, у тому числі в роки Голодомору, тут знайшли їжу і дах над головою багато нужденних. У 1908-у, вже багато років після смерті священика, монастир таки постав і назвали його Феодосіївським, на честь Феодосія Левицького. Мощі святого зберігаються в головному храмі Балти — Свято-Успенському соборі.

Кілька слів про храм. Це — пам’ятник архітектури. Він готується відзначити 100-літній ювілей і приміряє обновки. Ремонтних робіт тут не бракує, адже святині судилася нелегка доля. Освячений у 1915-у, храм діяв до 30-х років минулого століття, коли войовничі атеїсти, зрощені комуністичним режимом, закрили і спустошили його (добре, що хоч не підірвали). Як не дивно, у роки війни румунські окупанти взялися ремонтувати собор. Переповідають, що в 1943-у на його відкриття приїздила королева Румунії Єлена і вдячні парафіяни вистелили їй дорогу з килимів. У 1962 році радянська влада вдруге закрила собор, а повернула його віруючим лише у 1988-у, коли над країною вже віяли вітри перемін.

Ця споруда є найвищою в Балті (43 метри). У планах — створення на її маківці оглядового майданчика, звідки можна буде подивитися на місто та найближчі села з висоти пташиного польоту. І навіть немаленька пожежна каланча (27 метрів), яка є теж архітектурною пам’яткою Балти, залишиться далеко внизу.

Та повернемося до святих мощів. Отець Георгій, який зустрів нас у храмі, розповів, що реліквії такого роду не мають нічого спільного з тілом, збереженим від розкладу штучним способом або внаслідок впливу природних чинників, як, скажімо, мумії. Їх нетлінність — це Божа нагорода за праведний спосіб життя. Тому вклонитися святим мощам і попросити в Бога зцілення від недуг чи душевної рівноваги до них приходять сотні людей.

«Старик» і «Вервольф»

Сьогодні до колишньої ставки Гітлера під Вінницею, призначеної для управління воєнними діями на Східному фронті у роки Другої світової війни, можна навідатися без будь-яких перешкод: на її місці відкрито Історично-меморіальний комплекс пам’яті жертв фашизму, до якого ведуть туристичні маршрути. Але в роки війни ставка була глибоко засекреченою й охоронялася величезними силами.

Нагадаємо, що називалася вона «Вервольф» — іменем мага, який обернувся вовком (Гітлер любив містичні історії). Відповідно і міцності в цій споруді було закладено стільки, що вона могла б витримати не лише масовий наліт бомбардувальників, а й бути придатною на випадок ядерної війни. Зводили її кращі інженери-фортифікатори, звезені сюди з усієї Європи та, за різними даними, від 4 до 14 тисяч військовополонених. Усіх їх потім розстріляли.

А тепер уявіть собі, скільки відваги, кмітливості, готовності пожертвувати собою заради наближення перемоги над ворогом треба було мати людині, яка, незважаючи на небачені заходи перестороги, розсекретила його. І це зробив легендарний розвідник, уродженець с. Коритне Балтського району Василь Шиманський.

Василь Андрійович народився у 1902 році. Вступив до Московського інституту народного господарства імені Г.В. Плеханова. Отримавши спеціальність економіста-плановика, продовжив навчання в аспірантурі, здобув ступінь кандидата економічних наук і залишився працювати у виші.

Війна дала йому другу професію — розвідника. 25 жовтня 1941-го у листі до рідних він написав: «Відправляюся у далеке відрядження...» У грудні того ж року під іменем Петра Прокоповича Лищенка з’явився у с. Кордилівка поблизу Вінниці. Влаштувавшись ковалем на цукровий завод, створив підпільну групу, яка невдовзі переросла в загін. Разом з бойовими побратимами Шиманський розсекретив не лише об’єкт «Вервольф», а й дислокацію штаб-квартири Герінга разом з розташованою поблизу великою фашистською авіабазою.

Зберігся останній лист Василя Андрійовича, адресований дружині Есфірі Харитонівні. Він, зокрема, пише:

«Дорога Фірочка!

Багато чому я навчився, коли здобував освіту і знаходився під захистом країни, але ще більше я пізнав, коли став з гвинтівкою на її захист. Тепер я не той, яким ти мене знала. Тепер я облитий фашистською кров’ю і неймовірно став схожим на старика (у підпіллі його так і називали — «Старик». — Прим. автора)».

У тому ж листі: «Я впевнений, мине менше часу, ніж минуло... і ми з тобою відбудуємо наше життя на вищих основах, ніж воно було. Оскільки за ці два роки всі зрозуміли, як потрібно цінити час життя і життя в часі, як слід цінувати друга життя і себе для друга».

Василь Шиманський не дожив до омріяної перемоги.

Розвіднику присвячено повість Василя Земляка «Підполковник Шиманський», яка лягла в основу однойменного фільму, а також повість «Гнівний Стратіон». А ще — твори Івана Безуглого «Операція «Вервольф» та «Облава на озброєного вовка».

Дорога до храму

Микола Заболотний, житель с. Ухожани, рано залишив рідну домівку. Життя носило його по світу, аж поки не осів у Норильську — місті за полярним колом.

Спочатку непросто було призвичаїтися до будинків, під якими можна було ходити (вони стоять на палях, увігнаних у вічну мерзлоту), до полярного дня і полярної ночі, до стійких морозів (максимум мінус 64 градуси), частих заметілей, холодного літа (середньодобова температура липня — 13,6 градуса)... Однак з часом звик та й зарплата гріла душу.

Микола працював у шахті, видаючи на-гора вугілля, а потім перейшов на рудник, ставши прохідником вертикальних стовбурів. І все було б гаразд, якби не трапилася біда: Миколу завалило породою.

Лікарі довго боролися за його життя і зрештою домоглися свого. Їм допомагав і сам потерпілий, який будь-що прагнув жити і, можливо, несподівано для себе молив про це й Всевишнього. Відтоді Микола, який раніше не дуже переймався вірою, змінив своє ставлення до неї. Він певен, що це не лише медицина, а й сили небесні посприяли його одужанню.

Повернувшись в Ухожани, Заболотний вирішив збудувати церкву.

— Все почалося, — згадує він, — з вибору місця для будови. Спочатку була думка звести її у центрі села. Але згодом мені приснився дивний сон: переді мною постали три черниці. «Колю, — звернулася до мене одна з них, — будувати треба ось тут», і вказала місце на пагорбі на краю села. Я пішов туди, подивився і переконався, що це справді чудове місце. Звідси видно майже все село, а поряд б’є джерело зі смачною прохолодною водою. Тут і збудували церкву, облагородили джерело, облаштували невеличкий басейн зі святою водою.

— На які кошти спорудили святиню?

— Десь на 80 відсотків вони були моїми, — відповів Микола Деомидович. — Решту зібрали добрі люди.

— Хто править службу Божу і якою мовою?

Правити службу сюди приїздить отець Андрій з Балти. Проповіді виголошуються лише українською мовою.

— Вас називають козаком. Чому саме?

— А все дуже просто, — каже Заболотний, — я вступив до козацького об’єднання імені Устима Кармалюка і прийняв козацьку присягу.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.
Балтський район.