Чорноморський шельф: хто освоюватиме?

Місця на російському шельфі Азовського і Чорного морів уже закріпили за собою державні й приватні підприємства — «Роснефть», «Приазовнефть» та «Черноморнефтегаз». У травні 2009 року «Роснефть» і міністерство економіки Абхазії підписали угоду про пошук й оцінку родовищ вуглеводневої сировини в межах Гудаутської ділянки, яка перебуває під юрисдикцією Абхазії. Офіційний Тбілісі опротестував участь «Роснефти» в дослідницько-пошукових роботах на континентальному шельфі Абхазії, розглядаючи це як посягання на суверенітет Грузії.

На наш погляд, підсумки проведеного у серпні 2012 року конкурсу свідчать про те, що у сфері видобутку енергоносіїв на морському шельфі й суходолі України нинішнє українське керівництво, з одного боку, починає орієнтуватися на потужні західні компанії, які мають відповідний досвід і рівень компетенції, а з іншого — непоступливість Москви щодо зниження надто високої ціни на російський газ для України змушує українську сторону шукати альтернативні варіанти для забезпечення енергетичної безпеки.

Починаючи з 90-х років минулого століття російський капітал традиційно мав в Україні значно більші преференції і пільги порівняно із західним. Основна причина полягала в тому, що українським можновладцям і чиновникам завжди було простіше домовитися з російськими бізнесменами щодо «відкату», комісійних і «преміальних». Отримати хабара від західних партнерів або дати їм хабара завжди було значно важче. Втім, як виявляється, деякі високопосадовці ExxonMobil не гребують хабарами. Так, одного з колишніх керівників цієї компанії Браяна Вільямса було засуджено до чотирьох років ув’язнення за ухиляння від сплати більш як 7 млн дол. податків, а також 2 млн дол. «відкату», які він отримав у Казахстані.

Останній конкурс свідчить про те, що українська влада більше не має наміру, як раніше, робити подарунки великому сусідові, який прагне взяти під свій повний контроль всю енергетику України. На наш погляд, поразка у конкурсі близької до російської влади компанії Lukoil є певним викликом для Москви з боку Києва, що означатиме новий етап протистояння в енергетичній сфері між Україною і Росією. Не хотілося б, щоб наші прогнози справдилися, але, скоріш за все, невдовзі ми будемо свідками «адекватної відповіді» Кремля на цей виклик у формі нових ультиматумів і погроз. Не хотілося б також думати, що проведення останнього конкурсу, в якому перемогли компанії ExxonMobil і Shell, має на меті лише здійснити «тиск» на «Газпром» з метою спонукати його знизити ціну на російський газ для України. До початку промислового видобутку газу на українському шельфі пройде не менше 7 років, а газ за помірними цінами потрібен Україні, як то кажуть, ще вчора.

З іншого боку, можливо, успіхи України в залученні великих інвестицій у видобуток власних енергоносіїв можуть змінити зневажливе ставлення «Газпрому» до України. Реальні загрози «Газпрому» втратити ринок в Україні можуть примусити його змінити власну позицію і вплинути на непоступливість російського монополіста на переговорах з урядом України. У разі успіху проектів з видобутку газу на Юзівській та Олеській ділянках на суходолі і на Скіфській ділянці на морському шельфі інвестиції в Україні будуть невпинно зростати: спочатку це будуть десятки, а за кілька років — сотні мільярдів доларів.

Згідно з прогнозами експертів IHS CERA (Кембриджська група з енергетичних досліджень), розширення використання сучасних технологій і зростання надходження іноземних інвестицій дозволить Україні до 2035 року видобувати мінімум 60—70 млрд куб. м газу на рік. Але для успішної реалізації такого сценарію іноземні інвестиції в український газовий сектор мають зрости з нинішніх 1 млрд дол. до 10 млрд дол. на рік.

Ризики проекту

Факт присутності державної компанії НАК «Надра України» серед іноземних компаній, які виграли конкурс, певною мірою гарантує, що українська сторона має серйозні наміри щодо реалізації проекту. Усе ж ризики є. І ситуація з компанією «Vanco Prykerchenska Ltd.» свідчить про це. Основний ризик — це непослідовність і ненадійність української сторони у виконанні взятих на себе зобов’язань. На думку директора енергетичних програм Центру НОМОС М. Гончара, зміна правил гри після підписання угоди — це головний ризик перенесення цього проекту з віртуальної в реальну площину. Будь-який довгостроковий проект в Україні, де нема спадковості влади і щоразу нові керманичі запроваджують нові правила гри з метою переформатувати вже підписані угоди на користь інших компаній, містить у собі певні ризики.

За словами керівника філії компанії Shell в Україні Грехема Тайлі, Скіфська ділянка поки що на стадії розвідки. Відтак наразі нема жодних гарантій, що цей проект буде успішним. З іншого боку, між тендером і повномасштабним видобутком газу пройде не менше 7 років. За цей час може змінитися влада в Україні, з’являться нові технології видобутку енергоносіїв на шельфі, зокрема вилучення метану із газогідратів, які залягають на дні Чорного моря. Все це, очевидно, потребуватиме корегування підписаних угод.

На наш погляд, одним з ризиків реалізації проекту освоєння Скіфської ділянки українського шельфу Чорного моря є те, що навколо НАК «Надра України» вже створено кілька приватних фірм-посередників, що, по-перше, розпорошує відповідальність української сторони й ускладнює її взаємодію з іноземними інвесторами, а, по-друге, робить її діяльність непрозорою і заплутаною.

За словами президента альянсу «Нова енергія» В. Боровика, один з ризиків для успішної реалізації цього проекту може бути від роботи «п’ятої колони» (російських лобістів в Україні на найвищому рівні). Оскільки на шляху реалізації проекту є ціла низка технічних узгоджень, зокрема надання спеціальних дозволів на користування надрами, через бюрократичний апарат, у якому є чимало представників цієї колони, реалізація проекту може штучно затягуватися, щоб примусити інвестора нервувати й підштовхнути його до розриву угоди. Однак подібні оборудки щодо грандів світового нафтогазовидобутку ExxonMobil і Shell, річні бюджети інвестицій яких перевищують український і за якими стоять американський та європейські уряди, можуть мати дуже неприємні наслідки для можливих ініціаторів таких оборудок.

Втім, на нашу думку, не варто надто ідеалізувати компанії ExxonMobil і Shell з огляду на численні екологічні проблеми та корупційні афери, які виникали під час їх діяльності в багатьох країнах світу. Тому вимоги до екологічної безпеки діяльності цих компаній з боку української держави мають бути суворими і без надмірних сподівань на цивілізованість західного бізнесу. Не варто також ідеалізувати альтруїзм і порядність управлінців різних рівнів іноземних компаній, деякі представники яких спокушаються на отримання або дачу хабарів за певні специфічні послуги.

З іншого боку, великомасштабна інтегрованість компаній ExxonMobil і Shell в російську енергетичну сферу наштовхує на думку про те, що деякі керівники цих компаній можуть перебувати під впливом російських партнерів, які намагатимуться «корегувати» їх діяльність на українському шельфі Чорного моря, звісно, не в інтересах України. І в цьому також є певні ризики для реалізації проекту видобутку природного газу на Скіфській ділянці українського шельфу Чорного моря.

Аналіз політики взаємодії чорноморських держав та іноземних компаній, що залучаються для розвідки і видобутку енергоносіїв на морському шельфі, свідчить, що з метою запобігання монополізації на базі кількох найбільш потужних і досвідчених компаній, як правило, створюється тимчасова (на термін дії контракту або угоди) транснаціональна оперативна група компаній (концерн), до складу якої як координатор входить провідна національна компанія. Частка участі національної компанії в розподілі продукції залежить від її можливостей і може коливатися від 10 до 50%. Як правило, національна компанія також контролює виконання іноземними компаніями своїх зобов’язань відповідно до національного законодавства, угод і контрактів, зокрема щодо сплати податків, відповідності робіт екологічним вимогам, недопущення монополізації з боку окремих компаній — учасниць оперативної групи.

Така діяльність національних компаній дозволяє їм набути відповідного досвіду і, за наявності достатнього фінансування, самостійно здійснювати розвідку, видобуток, транспортування, переробку і продаж вуглеводневої продукції на внутрішньому або зовнішньому ринках. Тому хотілося б сподіватися, що НАК «Надра України» послідовно і напряму (без зайвих посередників) виступатиме в ролі координатора консорціуму у складі компаній ExxonMobil, Shell і Petrom, здобуваючи необхідний досвід і виконуючи необхідні контрольні функції від імені української держави.

Перші конкурси серед іноземних нафтогазових компаній, що відбулися у 2006 і 2012 роках з метою освоєння енергоресурсів українського шельфу Чорного моря, були проведені з великим запізненням, і на сьогодні їх мало б бути значно більше, а  результати більш ефективними, а не таким, як з «Vanco Prykerchenska Ltd.». Якби ці конкурси були проведені ще на початку 1990-х, то сьогодні Україна мала б енергетичну незалежність і, можливо, вже б експортувала енергоносії в інші країни Східної Європи. Низькі ціни на російський газ протягом перших 15 років незалежності розслабили керівництво держави, і лише шокова терапія «Газпрому» з його аномально високими цінами на газ змусила керівництво енергетичної галузі України нарешті щось реально робити в напрямку енергозбереження, впровадження відновлювальних джерел енергії та освоєння видобутку енергоносіїв на морському шельфі.

Зважаючи на те, що економічна і політична незалежність України значною мірою залежить від розвитку національної нафтогазової галузі, то таке доленосне питання, як енергетична безпека держави, не можна віддавати на відкуп чиновникам, діяльність або бездіяльність яких має перебувати під жорстким контролем громадянського суспільства, тим більше, що закон України «Про інформацію» зобов’язує органи державної влади дотримуватися принципу забезпечення прозорості та інформувати громадськість про свою діяльність.

Прозорість (транспарентність) відносин у нафтогазовій галузі потребує регулярного інформування суспільства суб’єктами влади та господарювання про рівень ефективності використання ресурсів національних надр, розпоряджатися якими суспільство уповноважує державні органи, але за умови, що вони діятимуть ефективно й легітимно, тобто не виходячи за рамки законів. Громадянське суспільство має створити мережу контролю за діяльністю державних органів влади та суб’єктів господарювання, зокрема в нафтогазовій сфері. Сьогодні енергетика — всенародна справа.

Олексій ВОЛОВИЧ,
кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Регіонального філіалу НІСД у м. Одесі.