Почуймо тих, хто не чує

За словами директора департаменту праці і соцполітики міськради Олени Китайської, зараз в Одесі реалізуються два таких документи — «Програма рівності» і «Програма надання соціальних послуг та інших видів допомоги незахищеним верствам населення». «За програмою «Рівність» людям з особливими потребами створюються умови доступності до звичайних побутових речей. Окремим розділом другої програми передбачені кошти на забезпечення людей з вадами слуху відповідними протезами. Цього року на це закладено 450 тисяч гривень», — поінформувала чиновниця. Паралельно профільні програми працюють і в країні. Одна з них безкоштовно надає людям з вадами слуху спеціальні мобільні телефони. З початку року ексклюзивні «мобілки» видали 96 особам, ще 60 свій «зв’язок зі світом» отримають до кінця року.

Поки чиновники заявляють про профільні програми, які спрямовані на створення сприятливих умов для адаптації інвалідів, практики акцентують увагу на проблемах, що існують. Головна з них — працевлаштування. В Україні лише в трьох областях — Одеській, Харківській та Київській — серйозно взялися за створення спеціалізованих підприємств для інвалідів за слухом. Базове ж підприємство УТОГу Одещини, на якому працюють люди з проблемами слуху, саме потребує інтенсивної терапії — ефективного менеджменту. Чи не вперше за 95 років свого існування, воно надто гостро відчуває брак замовлень, а відтак люди мають мізерні зарплати.

«Раніше, ще за радянських часів, проблем із працевлаштуванням у нас не було. УТОГівські підприємства мали вдосталь замовлень і кожен глухий міг відшукати роботу, яка б йому підходила. Але зараз, на жаль, глухих на роботу не беруть, — розповів Олександр Бабін, голова Одеського обласного об’єднання Українського товариства глухих». — Можна, звісно, піти кудись в звичайні заклади, але там завжди виникають проблеми, нам там не раді. Коли ж беруть на роботу, доводиться працювати понад норму. Це, певна річ, не афішується — нікому не хочеться проблем із законом (порушення умов праці)»

Відтак, як зазначалося на «круглому столі», молоді, щоб якось вижити, доводиться торгувати на ринках. Протриматися на плаву допомагає лише пенсія з інвалідності або з втрати годувальника. Некомфортно людям з вадами слуху і на вулицях міста. Певні труднощі вони відчувають у магазинах, аптеках, громадському транспорті. Водії та пасажири часто не реагують на таких попутників, а в самих салонах не завжди працюють кнопки, що сигналізують про потребу зупинки. В атмосфері нерозуміння люди з проблемами слуху часто потребують допомоги психологів. Але не все так просто: в області нема жодного центру психологічної допомоги для глухих. Вирішити проблему адаптації частково повинні сурдоперекладачі. Введення такої посади в соціальних закладах зараз розглядається на рівні Міністерства охорони здоров’я. В усякому разі поліклініки вже отримали розпорядження продумати варіант роботи для обслуговування пацієнтів, котрі не чують. Планується, що амбулаторний прийом хворих із сурдоперекладачем проходитиме поза чергою.

Ще більші проблеми у маленьких глухих. Глухота, вроджена або набута, — не порок, а трагедія. Втратити можливість чути голос близької людини, щебетання пташок, шелест листя дерев… Тим, хто цього ніколи не чув, складно уявити, що вони втратили.

Донедавна глухі від народження люди вважалися глухонімими, що виражалося у відсутності в цієї групи осіб можливості чути, а відтак і розмовляти, вступати в комунікації з людьми, котрі не мають подібних обмежень. Така позиція спочатку цілком виключала глухих людей із суспільства тих, хто чує, акцентувала на їхній ізоляції, відособленому способі життя. Інтегрувати в суспільство глухих від народження сьогодні можна. Зокрема завдяки спеціальній операції зі встановлення імплантів у вушну раковину. Після цього в людини з’являється можливість чути. Але й тут не все так просто. На «круглому столі» порушувалося надважливе питання: де навчатися дітям з імплантами? Склалася така ситуація, що прооперованим малюкам доводиться йти або в загальноосвітній дитсадок чи школу, або в спеціалізований, для глухонімих. Третього варіанту нема.

«Прооперовані, вони вже чують, хоча не так добре. І якби для них були спеціальні навчальні заклади, через якийсь час вони нічим не відрізнялися б від здорових. А так виходить, що від них вимагають високого рівня знань, не зважаючи на певні вади. Я не хочу віддавати доньку в школу для глухонімих! Вона в мене навчається у звичайній школі вже в другому класі. Вона все може, просто їй бракує часу, — бідкається пані Наталя, мама 9-річної дівчинки. — Якби в школах хоча б були спеціалісти, сурдологи-логопеди, проблема частково вирішилася б. А так — замкнуте коло».

Це вже не кажучи про те, що подібна операція коштує дуже дорого — близько 27 тисяч євро. Звичайним людям без допомоги спонсорів і різних фондів вона взагалі недоступна. При цьому двічі на рік треба проводити заміну різних деталей вушної конструкції, купувати дорогі акумулятори... І все це власними силами, розраховуючи лише на себе. А черги на операцію дуже великі. Пані Наталя з маленькою Олею були за списком аж 468-і. Записали дівчинку, коли вона ще й ходити не вміла, а прооперували аж у сім років, коли вже рік у першому класі провчилася.

Роздуми жінки щодо спецзакладів для прооперованих дітей та сурдоперекладачів у звичайних школах записали до протоколу й пообіцяли вирішити. Хто знає, може, на цю проблему хоч якось зреагують у професійне свято сурдоперекладачів, яке відзначатимуть в останній день жовтня. Або ж знову відкладуть у довгу шухляду до наступного року і в Міжнародний день глухих знову згадають, аби поговорити. Адже вона виникла не щойно й давно відома чиновникам.

Іванна ДЕРЕВ’ЯНКО.