Ненаписана книга

Поповнення загону на перших порах відбувалося за рахунок бійців і командирів Червоної армії, яким щастило вирватися з полону — саме вони складали головне і надійне ядро загону.

Та скоро розгорнутий окупантами терор проти мирного населення змусив багатьох визначатися, як жити далі. Основна маса населення залишалася у вичі­куванні і мовчки виконувала вказівки й вимоги окупаційної влади, певна частина пішла на службу до окупантів, а найбільш активна і патріотично налаштована почала шукати стежок до партизанів. Але слід зауважити: ця остання частина також була неоднорідною — хто йшов боротися з ворогом, а дехто (і таких було немало) — перечекати лиху годину, не ризикуючи власним життям. Саме такі часто ускладнювали діяльність командира і загону взагалі, а то й провокували дуже небезпечні інциденти. От хоча б один з таких.

Командир призначає групу для виконання невідкладного і небезпечного завдання. Називає поіменно. Та ось один, почувши своє прізвище, заявляє:

— Я не піду.

— Що значить не піду?

— У мене вдома троє дітей. Ти, Пилипе, про них подумав, посилаючи мене на смерть?

— А ти про що думав, коли йшов сюди? Шкуру врятувати? А для шкурників одна дорога…— Пилип поклав руку на кобуру.

— А це ми ще побачимо…— партизан потягнув пістолета з-за пояса, але тут сухо тріснув постріл. Пилип був метким стрільцем.

Мить була вирішальною. Рішення мало бути блискавичним та безпомильним, і Пилип його знайшов.

— На підготовку — десять хвилин. Замість нього піду я.

Згодом Шуляк казав, що в той момент міг і сам отримати кулю, і його раптове рішення йти з групою було чи не єдино правильним у тій ситуації. Хоча, зізнавався, над ним довгий час висів тяжкий камінь вибору: куля в груди чи між лопатки, в лоб чи в потилицю…

Подібний інцидент мав місце 1943 року, коли вже не було сумнівів у близькому визволенні і спокуса залишитися в живих була занадто великою. Тож коли один відмовився йти на завдання, Пилип звернувся до партизанів:

— Хто піде замість нього?

Обличчя і погляди товаришів були настільки красномовними, що винуватець опустив голову і мовчки пристав до бойової групи.

Корисною і водночас вразливою була «прив’язка» партизанів до рідних місць: з одного боку, це дещо полегшувало певне матеріальне та інформаційне забезпечення загону, з іншого — наражало на небезпеку партизанські сімї. Тільки-но партизан появлявся вдома, часто про це дізнавалися окупанти і починалося «полювання» (як правило, намагалися взяти його живим). А якщо партизани вступали в бій у селі, фашисти часто виміщували свою злість за невдачу на селянах: рострілювали людей, палили хати. Тож Шуляк оголосив суворий наказ: за будь-яких обставин не встрявати в перестрілку в межах села, навіть ціною життя, а вириватися назовні. За порушення наказу — розстріл. І ще наказ-порада: відстрілюватися до останньої можливості, але останню кулю берегти для себе. Слід зазначити, що партизанів, які б здавалися фашистам живими, у загоні Шуляка практично не було.

Саме 1943 року в цій місцевості почав діяти невеликий загін під командуванням П.А. Баки. Шуляк не раз пропонував йому об’єднатися, той був не проти, але за умови, що об’єднаним загоном командуватиме саме він, Бака, якого нібито залишено в тилу як члена ВКП(б), для органі­зації партизанського руху. Порозумітися не вдалося, тож загони діяли автономно. А трагедія не змусила чекати себе. Був якийсь релігійний празник. Баківці зайшли в с. Соколянку, селяни радо пригощали їх, і невдовзі ті гостини перейшли в банальну пиятику. А в цей час поліцаї, втікши з села, повідомили куди слід, і через дві — три години зондеркоманда оточила Соколянку. Частині захмелілих партизанів вдалося вирватися, але село було спалене до тла, і з багатьма людьми… Шуляк віддав наказ: піймати Баку і розстріляти; Бака, в свою чергу: піймати Шуляка і розстріляти. Було й таке…

Саме 1943 року, коли вже стало зрозумі­ло, що німців буде подолано, до партизанів потяглося багато поліцаїв (дід Олександр називав їх «політаями», бо «вони літали то до ваших, то до наших»). Спокутувавши свою провину перебуванням у партизанському загоні, вони в післявоєнний час особливо запопадливо демонстрували себе, завжди виступаючи в перших рядах святкових колон. А ті, котрі не могли сподіватися на прощення, щезали зовсім, як і вже згаданий Іваницький: здавши моїх батьків, безслідно зник. Та дива трапляються не тільки в казках: через кілька місяців його дружина отримала «похоронку» на нього і належну пенсію на двох дітей (в той же час мені з сестричкою радянська влада пенсії не призначила, оскільки не спроможна була визначити, за що чи за кого поклали свої життя наші батьки. Та про це згодом).

7

Останні дні 1943 року. Люди святкували і, як могли, пригощали своїх визволителів. Але на душі Пилипа було не так радісно. Відбулося перепоховання молодшого брата Івана — його тіло з усіма військовими почестями було перенесено в центр с. Топори і поховано поряд з братською могилою чекістів часів громадянської війни.

Генерал, котрий був за розпорядника, наказав на місці, де лежав Іван, викопати яму.

— А теперь, Филипп Александрович, называйте врагов-предателей — они лягут здесь вместо вашего брата.

Пилип назвав прізвища трьох старост, які особливо жорстоко поводилися з людьми. Невдовзі їх доставили до місця страти. Голосіння жінок, крик малих дітей.

— Еще кого? Не жалейте их, Филипп Александрович, они вас и ваших родных не жалели.

— Досить і цих, — відповів Пилип, — і так багато сиріт залишилось. Не варто збільшувати їх число.

— Пожалели, значит. Ну, как знаете…

Лінія фронту покотилася на захід. Партизани боєздатного віку були мобілі­зовані до війська, а Пилипові довелося освоювати нову посаду — заступника голови райвиконкому і готувати звіт про діяльність свого загону. Всі були переконані, що йому дадуть Героя: «Якщо вже не Пилипові, то кому?».

Звітував і П. Бака. Щоправда, бойова біографія його загону була зовсім куценька, зате «жаба» завелика: він не стільки доповідав про власні діяння, скільки намагався очорнити Шуляка. І йому вірили: член ВКП(б).

«Справу» Шуляка вів молодий, випещений підполковник у новесенькому мундирі з двома рядами орденських планок.

— Какое-то странное название у вашего отряда: первый, да ещё имени Ружинского района. Почему, например, не имени товарища Сталина?

— Сталін не знав і нічого не знає про наш загін, тому ім’я його тут ні до чого. А перший тому, що він і був першим на нашій території, і ми були впевнені, що будуть й інші. Щодо Ружинського району, то нашою метою було захистити людей району від знущань окупантів, підтримати у них віру в перемогу Червоної армії.

— Кстати, вы говорите по-русски?

— Звичайно, але я українець і перебуваю на українській землі, серед україн­ських людей, то й розмовляю нашою рідною мовою.

— Гм, получается такой себе националистический отряд в отдельно взятом Ружинском хуторе?

— Так, мій загін діяв на українській землі, але на українській радянській землі, і захищали її від фашистів не тільки українці, але й представники одинадцяти народів Радянського Союзу — від єврея до узбека.

— Кстати, вы с бандеровцами не контактировали?

— Так, «контактували», і більше вісімдесяти бандерівців було знищено в бою.

Підполковник дещо знизив тон і, зобразивши на обличчі суто людський інтерес, запитав:

— Суконце на вас, видать, трофейное?

Тут необхідно зробити деякий відступ. На час приходу в нашу місцевість Червоної армії Пилип зовсім обносився й, отримавши посаду заступника голови райвиконкому, не мав навіть пристойного одягу, тому і використав кілька німецьких шинелей для поповнення «гардеробу» — свого власного і своїх близьких: собі справив гімнастерку і галіфе (тоді це було «модно»), батькові (дідові Олександру) — щось на зразок френча, молодій дружині (вони побралися зразу після визволення) — спідницю, а мені — пальтечко з німецьким коміром і ґудзиками.

Пилипа образило це запитання, але він вирішив, що було б нижче власної гідності пояснювати цьому вилощеному тиловику, в якому злиденстві була вся наша родина на чолі з дідом Олександром і бабою Настею.

— А что это за история произошла у вас с немецким майором? Почему вы его отпустили?

Пилип пояснив мотиви своїх дій у тій ситуації, однак підполковник всім своїм виглядом демонстрував повну недовіру до його слів. Нарешті запитав:

— Вы член партии?

— Ні.

— У вас что, даже парторганизации не было?

— Була, і парторг був, і партійні збори були, і я на них завжди був, виступав.

— Тогда почему вы не оформили свою партийность документально?

— А де я міг отримати партійного квитка?

— Кто хотел, находил выход. Были случаи, когда партбилет выписывали на клочке ткани…

— Я не визнаю шматка онучі за партквиток.

— Как вы смееете так говорить о самом дорогом для советского человека?! Хорошо, а комсомольцем вы все же были?

— Не був.

— ?

— В той час, коли я міг вступати до комсомолу, моїх батьків сільська рада призначила на розкуркулювання. І хоча потім це рішення було скасовано, мені про комсомол було годі й думати.

Поглядаючи на допитувача, Пилип ловив себе на думці, що тому все відомо про нього, і він лише забавляється, будучи впевненим наперед, що неодмінно зажене допитуваного на слизьке.

— Интересная история получается… Выходец из кулацкой семьи отпускает живым фашистского офицера, который должен был быть расстрелян, спасает немецких прислужников — старсот и полицаев от заслуженной кары, демонстративно надевает немецкое барахлишко… В таком случае объясните нам, Филипп Александрович, чем вы командовали: советским партизанским отрядом или кулацко-профашистской бандой?

І тут вперше за багато років витримка підвела Пилипа (добре, що доля помилувала — не вдався до зброї): витягнувши підполковника із-за столу, Пилип так віддубасив його, що той прийшов до тями лише тоді, коли вже стихла за околицею тріскотня Пилипового «Іжа».

Дружина не висихала від сліз, щомиті чекаючи арешту, сам Пилип також хвилювався, хоча і зберігав зовнішній спокій: буде, як буде.

Але бувають дива дивнії: минув день, другий, тиждень — анітелень. Все йшло як звичайно, ніби й нічого не трапилось. Все зависло: ніби й був партизанський загін, і ніби його не було; ніби був командир, і ніби його не було — ні нагород, ні звань, ні покарань…

Влада в цій ситуації повелася по-своєму мудро. Авторитет і слава Пилипа Шуляка, як уже мовилося, набирали вже навіть легендарних форм, і тому будь-які репресивні дії щодо нього могли викликати непередбачувану реакцію населення. Тож обрали мовчання — найрозумніше в тих обставинах.

А життя продовжувалося. Країна з останніх сил напружувалася задля остаточної перемоги над ворогом. «Все для фронту, все для перемоги» — і Пилип, як урядовець, повинен був втілювати це гасло в реальність. А реальність була невеселою.

…До кабінету заходить змучена жінка з трьома діточками в лахмітті.

— Ось привела тобі, командире, діточок. Це ти посиротив їх, а сам натягнув галіхве та й знову командуєш. — Крізь гіркі сльози бідкалася вона на каторжне життя, на злидні, і в її плачі Пилип відчував і ненависть, й озлоблення. За що? Хіба за це він ризикував життям?

Настійні прохання Пилипа про звільнення з посади нарешті задовольнили — призначили директором інкубаторної станції в сусідньому селі.

Життя вступало в свої береги, країна заліковувала рани. Пилипа прийняли в партію («Так не повинно бути — керівник і не комуніст»). Підростали діти. Життя брало своє...

Аж ось 1955 року, на десятиліття Перемоги, до місцевої газети якимось побитом прибув лист з Німеччини, який спричинив чималий переполох у владних колах області. Автор листа — отой майор, котрий очолював колись каральну операцію зі знищення партизанського загону. Німець розлого розповів про ті давні події, віддаючи належне хоробрості партизанів, й особливу увагу приділив Шуляку. Саме такі російські герої, — писав німець,— здобули перемогу. Безпощадність до ворога не завадила йому залишитися і людяним: він зберіг мені життя, хоч мав повне право його погубити. І тепер моя дружина та доньки молять Бога за нього, що він зберіг для них чоловіка і батька. Якщо він живий — двері нашого дому відкриті для дорогого гостя. Було б цікаво знати, як Радянська держава вшанувала подвиги цієї людини.

Цього разу розмова у високому кабінеті була більш дружелюбною, особливо після того, як Пилип заявив, що не збирається ні на гостину до німця, ні запрошувати його до себе. «Нехай скаже спасибі, що залишився живий».

— Добре, як ви вирішили, нехай так і буде. А тепер ще одне: подумайте, що б ви могли додати до свого звіту про діяльність загону. Адже ваша «справа» чекає на своє завершення. Герой — то й герой, і нагорода має бути відповідною.

І тут Пилип мало не ошелешив своїх співрозмовників:

— Мені не потрібні ніякі нагороди. Я воював, як умів, не за нагороди, а за Батьківщину, за свою землю. Добре — подякуйте, не зовсім — пробачайте. У 45-у

я з радістю прийняв би таку нагороду, але сьогодні, через десять років, як я поясню людям, що я її не випросив? Тому прошу закрити це питання і дати мені можливість спокійно дожити свого віку.

Радянська бюрократія запам’ятала ці слова партизанського командира до кінця його днів…

Спливали роки, виростали діти, появлялись онуки. Непомітно підійшов і пенсійний вік. Влада обдарувала Пилипа «персональною пенсією місцевого значення».

Періодично, в умовлений час, на День Перемоги приїжджали в Ружин до свого командира колишні партизани, яких ставало дедалі менше і менше. Ось і тоді, наприкінці 1980-х, з’їхалися побратими з Житомира, Вінниці, Києва, Козятина, Сквири, Жашкова і навіть з Смоленської області.

— Дорогі друзі, партизани, брати і сестри, — мовив командир. — Спасибі, що приїхали. Скажу вам, що сьогодні вже 385 товаришів нема з нами. За п’ять років, як останній раз стрічалися, не стало теж багатьох… Ми все зробили для Батьківщини, життя свого не жаліли. А тепер нам один лишився бій — виростити молоде покоління. А тепер — за нашу Перемогу.

Спогади, спогади… Веселе переплітається з драматичним, мертві постають поряд з живими...

Настає пора прощання.

— Я завжди — в Ружині. Життя поклявся прожити тут і тепер нікуди не поїду. А зустрічатись, як і домовилися, тепер — через рік.

А років таких залишилося зовсім обмаль…

Світлого квітневого дня, напередодні Першотравня, ружинська земля приймала в своє лоно свого славного сина. Люди, які зійшлися провести в останню путь легендарного партизана, чогось очікували. Та марно. Місцева влада не сподобилася ні на оркестр, ні на прощальний салют.

Коли тіло опускали в могилу, неочікувано у світлому небі появилась невелика хмарина і, на диво всім, тричі прогриміла гроза. Схвильовані люди сприйняли це небесне знамення як салют партизану, на який влада не спромоглася виділити десяток холостих патронів.

Борис СТУПАК.
м. Балта.