Валерій ВОРОНА: «Вважаю, що оркестр — прообраз майбутнього суспільного ладу»

Є ще одна інтригуюча обставина — Валерій Йосипович Ворона має харизматичну українську спадковість, про яку він, на жаль, не­охоче згадує. Про це я випадково дізнався із сайта (http://www.gogol.ru/muzyka/persony/_valerii_vorona_rektor_diriz/): «Я ніколи не приховував своєї біо­графії, мене про це просто не запитували. Народився я у селянській родині. Батько мій був із дитбудинку з Західної України, а по материнській лінії — ми із козаків. Бабусине прізвище було Кривоніс, і, за сімейними переказами, у нашому родоводі відзначився історично відомий Максим Кривоніс, один із найближчих соратників Богдана Хмельницького… Від них (моїх дідів) віяло такою архаїчною Руссю, такою неймовірною внутрішньою мудрістю, інтелігентністю, яких тепер вже, мабуть, не зустріти. І, зрозу­міло, вони були дуже набожні, читали мені напам’ять вірші, казки…». Шкодую, що не ознайомився з цим інтерв’ю до прес-конференції, можливо, тоді розмова набула б ширшого спрямування.

Валерій Ворона із вдячністю згадує про свого наставника, учня Петра Столярського — Івана Курляна, у якого навчався в музичній школі. «Якби тоді у Херсоні можна було здобути вищу музичну освіту, то до Москви я не поїхав би, — зізнався Валерій Йосипович. — Ще в молоді роки мріяв перетворити Херсон у музичні «Нью-Васюки». У Москві почуваюся так, ніби я в довготривалому відрядженні…».

Валерій Ворона — диригент, скрипаль, нині ректор ДМПІ ім. М.М. Іпполітова-Іванова, а також відомий громадський діяч, володар міжнародної премії «Золотий Ікар», президент фонду «Російського виконавського мистецтва» (створений 1992-го). «Ми прагнемо обі­йтися без допомоги держави», — зазначає Валерій Йосипович. Фонд підтримали такі всесвітньо відомі діячі музичної культури, як М. Ростропович, Ю. Башмет, В. Співаков та інші.

Нині у Росії не створено ще сприятливого клімату для меценатської діяльності. З 1992 року Держдума так і не спромоглася на розгляд проекту закону про меценатство, що, на думку Валерія Ворони, за умов недофінансування, не дозволяє вповні зберегти унікальну систему підготовки музичних кадрів у країні — одне з найбільших історичних культурних надбань Росії. А суспільний запит на цей закон існує. Зазначу, якби його прийняли наші сусіди, то, можливо, й українські політики (для яких дії на півночі часто є спонукальними), швидше утвердили б подібний закон в Україні.

«Я живу неправильно! — заявив Валерій Йосипович, відповідаючи на запитання, як йому вдається виступати в кількох іпостасях. — Бо «неправильною» є загальна ситуація з культурою. Російська виконавська школа — це світовий бренд, який тримається на конкретних людях, і достатньо випасти одній ланці, як уся система може бути зруйнованою, і потрібно буде століття на її відновлення. Ми не повинні втратити молоде покоління... Якщо музикант не досягає рівня розуміння твору генія, то він не спроможний буде донести його музику загалу… Я вважаю, що оркестр — це прообраз майбутнього суспільного ладу, де кожен виконує важливу функцію, кожен одне одному потрібний, ніхто нікому не заважає і сприймає лідера», — резюмував Валерій Ворона.

Наш гість визнає, що російську виконавську школу у ХХ ст. значною мірою фундували вихідці з України — Д. Ойстрах, Л. Коган, С. Ріхтер, Г. Нейгауз та інші. В умовах тоталітарної держави реально реалізуватися можна було у єдиному тоді на теренах СРСР «світовому місті» — Москві, яка всотувала (і всотує) кращі сили вихідців із республік. Фраза «всотує» накладає відповідальність і на наших чиновників, бо Україна ще далеко не вповні створила сприятливі умови для розвитку культури і надалі поступово втрачає свій творчий потенціал.

У програмі концерту звучали широковідомі твори, які за винятком «Лисої гори» Модеста Мусорг­ського (авторська версія), неодноразово виконувалися оркестром. Так, Перший концерт для скрипки з оркестром Сергія Прокоф’єва кілька років тому звучав у цих стінах під орудою Юрія Ткаченка (РФ) у сольному виконанні юного Давида Мілкіса (РФ). Музика Прокоф’єва до балету «Ромео і Джульєтта» теж не новина: під керівництвом Майкла Пратта (США), одного із педагогів Хобарта Ерла, у березні 2009-го одеський оркестр вперше в Україні виконав десять частин (проти восьми цього разу) музики із славетного балету.

Твір Мусоргського, написаний передодні свята Івана Купала, навіяний народними переказами і міфологією з її розумінням темних сил. Він сміливий у композиційному плані та за обробкою. В авторській редакції ця симфонічна картина за життя не виконувалася — сучасники її не прийняли. Вперше це здійснили в Англії у 1972-у. Оркестр явив нам музику стрімку, динамічну, картинну, що викликає багаті зорові асоціації.

Якщо говорити про загальні емоції від концерту, то, крім прекрасної музики Мусоргського, найсильніше враження справило виконання Першого концерту для скрипки з оркестром Сергія Прокоф’єва, особливо його третя частина (Moderato). Тут соліст був просто неперевершений, а увага залу — всепоглинаючою.

Початок нового, ювілейного, концертного сезону виявися дуже насиченим на нові твори або такі, що давно не виконувалися, а це, зрозуміло, вимагало від оркестру і його керівника інтенсивної і виснажливої роботи.

Наступний концерт НОФО відбудеться вже 5 жовтня під орудою заслуженого артиста України Ігоря Шаврука. Ця програма складається винятково із творів французьких композиторів — Франка, Дюка і Шоссона, які в Одесі виконуватимуться вперше.

Володимир КУДЛАЧ.