Вибори — розвага для багатих

Потрібні гроші, багато грошей.

Великий розум, великі ідеї, приваблива зовнішність, ораторська майстерність та інші принади знадобляться, коли ви будете шукати гроші на свою виборчу кампанію і коли ви, вибудувавши за допомогою політтехнолога свій концептуальний імідж, понесете його на електоральний ринок.

І ще: навіть якщо ви «безальтернативний» лідер у своєму регіончику/окрузі, наприклад «директор заводу, колгоспу або пароплава», то й тут не обійтися без істотних ви­трат. Хіба що вдасться трохи за­ощадити. Та й то, якщо монетеризувати всі соціальні блага та інші подачки потенційним виборцям, вийдуть дуже немалі цифри.

Отже...

Арифметика мажоритарки

Театр починається з вішалки, а участь у виборах — із соціологічних досліджень. Умовно їх можна розділити на: настановні, моніторингові і формуючі. На настановні потрібно витратити від 4 до 10 тисяч доларів, на моніторингові — від 3 до 10 тисяч доларів на місяць, на формуючі — від 3 до 7 тисяч доларів на місяць.

На основі досліджень правильно найнятий політтехнолог створює стратегію. Він же стежить за її реалізацією протягом усієї кампанії. Не варто ставити знак рівності між технологом і керівником штабу, це дві різні функції. Його послуги коштують 10—30 тисяч доларів на місяць.

Щоб серйозно брати участь у виборах, потрібен штаб. Штаб не буде ефективно працювати, якщо його функцію виконуватиме одна чи дві особи. Навіть на мажоритарному окрузі знадобиться

5 — 6 менеджерів і 5 — 7 осіб технічного персоналу. Не варто самому бути начальником штабу. Кандидат повинен бути кандидатом. Коштує це задоволення (утримання штабу) від 15 до 50 тисяч доларів на місяць.

Штаб потрібен, щоб ефективно управляти комунікаціями з електоратом, ефективно «продавати» образ кандидата й обіцянки позитивних змін за голоси.

Я, зазвичай, виношу за дужки штабу такий інструмент кампанії, як агітаційна мережа. Це вся та армія політичних промоутеров, які ходять по будинках від дверей до дверей, стоять у наметах і плескають у долоні гучніше від усіх на зустрічах з виборцями. На утримання агітаційної мережі необхідно витрачати від 15 до 50 тисяч долларів на місяць.

Агітаційну кампанію умовно можна розділити намедійну і немедійну складові (те, що в маркетингу називається BTL). Для мажоритарки скоріше наголос робиться саме на немедійну (BTL) частину, на так зване політ-промо. Політичний промоушн — це організація і проведення різних акцій та подієвих заходів, спрямованих на безпосередній позитивний контакт з електоратом або на медійний резонанс, що також, у свою чергу, впливає на потенційних виборців. Це коли концерт, коли дитячі змагання, коли гречку розносять по домах чи коли встановлюють лавочки, брендовані прізвищем кандидата, для того, щоб «гопники» на них пили у дворах пиво, і коли кандидат під «дулами» телекамер «воює» з парканом незаконної забудови в міському парку. Заходи та акції можуть бути найрізноманітніші. Лишень би ефект був.

На BTL-частину мажоритарної виборчої кампанії, залежно від округу, доведеться витратити від 50 до 250 тисяч доларів на місяць. Чим потужніша конкуренція в окрузі, тим більше.

За великим рахунком, робота агіта­ційної мережі також належить до немедійного політичного промо. Єдиний нюанс — це те, що надійно вибудована багаторівнева агітаційна мережа може бути використана в такій «сірій» технології, як пряма роздача грошей виборцям під виглядом усілякої доброчинності. Ця технологія має свої підводні камені і межі ефективності. Особливо багато проблем, коли два або три кандидати в окрузі застосовують її. Втім, в ідеальних умовах за мільйон — півтора доларів можна практично гаратувати перемогу. Можна багато дискутувати, що, мовляв, така технологія брудна і нечесна. Але якщо усвідомлювати той факт, що вся агітація — суцільна маніпуляція, то, напевно, пряма грошова «допомога» не найбільш нечесна технологія. Як на мене, ця технологія просто не цікава і суха.

На медіа-агітацію доведеться витратити 30 — 100 тисяч доларів на місяць. Це: зовнішня реклама, преса, телебачення (у всіх варіантах) і радіо. Є маса прикладів, коли на медіа кандидати витрачають значно більші суми, однак, як правило, у рамках округу це не має сенсу і лише збільшує загальний бюджет без очікуваного ефекту.

Необхідно врахувати і витрати на продакшн — виробництво по­ліграфічної й іншої агітаційної продукції. Це десь 10—25 тисяч доларів на місяць.

Інтернет. Учасникам виборчих змагань у великих містах варто виділити певну частину бюджету на «просування» в Інтернеті. Це десь 10—25 тисяч доларів на місяць. А в Києві — всі 25—50 тисяч. Краще робити комплексні, так звані інтегровані кампанії, що задіють і вулицю, і зовнішню рекламу, і соціальні мережі.

Захист результатів у день виборів. Це і робота в комісіях, і можливий екзитпол, і юридична підтримка. На цей розділ бюджету потрібно витратити десь 20 — 75 тисяч доларів.

Тепер можемо скласти перелічені суми. Для зручності будемо говорити про коротку кампанію у три місяці, хоча насправді робота на окрузі повинна починатися заздалегідь. Сумуємо. Дослідження — мінімум 20, середній максимум 50 тисяч доларів. Послуги політконсультанта — мінімум 30, середній максимум 90 тисяч доларів. Утримання штабу — мінімум 45, середній максимум 150 тисяч доларів. Агітаційна мережа — мінімум 45, середній максимум 150 тисяч доларів. Немедійні комунікації (BTL) — мінімум 150, середній максимум 750 тисяч доларів. Медіа-агітація — мінімум 90, середній максимум 300 тисяч доларів. Продакшн — мінімум 30, середній максимум 75 тисяч доларів. Інтернет — мінімум 30, середній максимум 75 тисяч доларів. Захист результатів виборів — мінімум 20, середній максимум 75 тисяч доларів. Разом — мінімум 445 тисяч, середній максимум 1 мільйон 705 тисяч доларів.

Закруглюючи ці цифри у більший бік, отримуємо мінімальні витрати на виборчу кампанію кандидата в мажоритарному окрузі 500 тисяч доларів, средньо-максимальні (як правило, необхідні для досягнення вагомого результату) — 2 мільйони доларів.

Коли партія — наш рульовий...

Що ж стосується витрат на вибори партії, то оцінити їх точно достатньо складно. Занадто багато індивідуальних показників, які визначають розмір необхідних вкладень у виборчу кампанію. По-перше, партії від початку мають нерівні стартові позиції. По-друге, ставлять перед собою різні цілі. Хтось буде радий подолати прохідний бар’єр, а хтось планує одержати більшість у парламенті. Ми можемо прикинути порядок коштів, які мають вкласти партії, що прагнуть потрапити до першої десятки рейтингу.

Для зручності сприйняття залишимо ті ж пункти кошторису, що й для мажоритарних виборів. Дослідження — мінімум 100, середній максимум — 500 тисяч доларів. Послуги групи політконсультантів — мінімум 100, середній максимум 400 тисяч доларів. Утримання центрального штабу і мережі регіональних штабів — мінімум 2, середній максимум

8 мільйонів доларів. Агітаційна мережа — мінімум 2, середній максимум 10 мільйонів доларів. Немедійні комунікації (BTL) — мінімум 5, середній максимум 20 мільйонів доларів. Медіа-агітація — мінімум 15, середній максимум 50 мільйонів доларів. Продакшн — мінімум 5, середній максимум 20 мільйонів доларів. Інтернет — мінімум 500 тисяч, середній максимум 5 мільйонів доларів. Захист результатів виборів — мінімум 3, середній максимум 10 мільйонів доларів. Разом — мінімум 31 мільйон 700 тисяч доларів, середній максимум 123 мільйони 900 тисяч доларів.

Закруглюючи ці цифри у більший бік, отримуємо: для пристойної участі у виборчій гонці для партії потрібно мати можливість витратити від 40 до 150 мільйонів доларів.

Як і в комерційному, у політичному маркетингу дуже важливий показник вартості одного голосу, відданого за того або іншого кандидата чи партію. Не важко полічити, що в перерахунку на отой отриманий голос видатки учасників виборчого процесу в Україні величезні. Наприклад, для того, щоб набрати 40 — 50 тисяч голосів (це, як правило, гарантія перемоги за середньої явки) на мажоритарному окрузі, потрібно витратити від 15 до 45 доларів на один голос «за». Ці показники жахають Західну Європу. Ці цифри красномовно говорять про те, що політика в Україні настільки пов’язана з бізнесом будь-якого рівня, що кожні вибори — це «боротьба за життя».

Загалом, цифри говорять самі за себе. Дозволити собі задоволення брати участь у виборах може далеко не кожен громадянин і далеко не кожна партія. Вибори — це розвага для багатих. Чи подобається така ситуація комусь, чи ні, але це цинічна правда нашої політичної реальності. Щоб знизити ставки у цій грі, потрібно зменшити залежність бізнесу від влади і змінити політичну культуру виборців. І те, й інше поки що виглядає досить фантастичним.

Михайло СЛЕСАРЕНКО,
керівник агентства політичних досліджень і консалтингу Politium.
Джерело: www.politium.com.ua