Новий сезон у ювілейний рік

Останнім часом колектив — одеський за пропискою, національний за юрисдикцією і значенням — не особливо обласканий увагою чиновників. 18 вересня перед початком концерту у церемоніальній частині програми кілька реверансів у вигляді піднесення квітів уславленому колективу зробили представники місцевого самоврядування, облдержадміністрації та окремі народні обранці.

Твори Чайковського пріоритетні у репертуарі нашого оркестру. Шосту симфонію під орудою Хобарта Ерла тоді ще Одеський філармонійний оркестр вперше виконав 1991 року у Великій залі Ленінградської філармонії. Додатковий стимул звернутися до «Патетичної» — «лебединої пісні» композитора — дало перевидання у факсиміле рукописного варіанту партитури симфонії, здійсненого свого часу московським видавництвом Юрґенсона, яке придбав одеський диригент. Це унікальна річ, яка дозволяє прослідкувати хід думки композитора, адже зберігає також місця, які відсутні у кінцевому варіанті твору. Відомо, що першу версію Шостої симфонії 1892 року композитор взагалі знищив.

У другій частині концерту цей твір оркестранти виконали надзвичайно злагоджено — грандіозна музика Петра Чайковського, впевнене впровадження Хобарта Ерла і майже математично відточена гра оркестру становили дивовижне поєднання колективної волі. Виконання музики — це завжди тридиміт, якщо не брати до уваги слухацьку аудиторію, яка, зазначимо, вітала виконання симфонії стоячи. Твір сприймався органічно, структурно ясно. Не без гордості Хобарт Ерл зазначає, що одеський оркестр один з небагатьох в Україні має аж вісім контрабасів — важлива обставина при виконанні «Патетичної». Переконливо звучали також духові. Важко визначити, яка саме розсадка оркестру була застосована у цьому випадку, коли контрабаси були на дальньому плані фронтально до залу, а альти позаду перших скрипок.

Гарне враження залишило Adagietto з П’ятої симфонії Густава Малера — дуже лірично і проникливо. Цю річ обожнював один із педагогів Хобарта Леонард Бернстайн, в пам’ять якого оркестри по всьому світу виконали «пісню без слів» після смерті видатного композитора і диригента восени 1990-го. Пан Ерл, як видається, схильний, певною мірою, до містифікацій, що інтригує і додає його творчості багатозначності.

Ідеалом Хобарта Ерла є німецький диригент Еріх Клайбер — великий шанувальник творчості Ріхарда Вагнера, який в умовах нацистської, а пізніше комуністичної диктатур мав мужність зберегти свою творчу й особисту свободу. Якийсь час він працював в Аргентині. Розвиток оркестру під керівництвом Хобарта Ерла, стрімка зміна його статусу — це теж, певною мірою, прагнення незалежності. Відомо, що ніщо так високо не цінується і так дорого нам не обходиться, як гордість і свобода…

Мене особисто дивує та обставина, що в Одесі знаходяться спонсори, які з готовністю фінансують концерти, наприклад, московських симфонічних оркестрів, і не відгукуються на потреби свого, рідного, який, до речі, гідно представляє Україну на різних континентах. Достатньо нагадати, що НОФО перший серед українських симфонічних оркестрів перетнув екватор і Атлантику. Таке ставлення, на мою думку, обумовлене як кон’юнктурними інтересами, так і браком патріотизму.

Щодо патріотизму. Наш національний оркестр особливо активно популяризував українську музику у період, який передував набуттю ним статусу національного (2001—2002). Останнім часом покращали ситуацію у цьому сенсі гості-диригенти з Києва та Львова, а також періодична робота з колективом Ігоря Шаврука. До речі, 19 вересня (у день другого концерту) наш уславлений композитор Євген Станкович відзначав своє 70-річчя — чим не привід для підвищеної уваги? Ми поважаємо право творчої особи на свободу, але не можемо не мати і сподівань, розуміння, що творчий колектив зі статусом національного має певну місію у національному і космополітичному вимірах. І проблема тут ширша. Акцент на чистому мистецтві, естетизмі, самодостатності музики минулого, консервації її як речі музейної герметизує музикально-культурний простір, не дозволяє через музику повніше відчути пульс країни, епохи. Нове мистецтво несе нетрадиційні форми вираження, воно просякнуте світовідчуттям, емоціями наших сучасників, і шкода, що його приносять у жертву на догоду смакам публіки, яка звикла «не пізнавати, а впізнавати». Звичайно, аудиторія, яка майже вщент заполонила зал під час концерту, навряд чи сприйняла б повною мірою більш модерністську програму (аплодисменти лунали після кожної частини творів (?!). Тут, на мою думку, важливо знайти баланс. Даруйте мені за ці неювілейні сентенції, побажання і суб’єктивні міркування.

Вище про німецько-австрійську музикальну культуру згадалося з подачі пана Ерла. 75 років тому (6 березня 1937-го) тоді симфонічний оркестр Одеської філармонії спільно з Державною хоровою капелою «Думка» під диригуванням Георга Себастьяна виконали сповнену оптимізму і благородних поривань Дев’яту, а також Першу симфонії Бетховена. Про це повідомляла свого часу газета «Чорноморська комуна» (нині «Чорноморські новини»).

Очевидно, що відзначення згаданого ювілею — це, швидше, данина радянській традиції, бо 1937-го (коли «великий терор» досяг свого апогею) відбулося не становлення, а лише реорганізація діючого тоді оркестру. Він бере свій початок від симфонічного оркестру, створеного шляхом ліквідації приватних оркестрів міста Одеським губнаркомом у 1920 році. Про це говорять і документи з Державного обласного архіву Одеської області, люб’язно надані автору цих рядків адміністрацією оркестру (ДАОО. Ф. Р — 150. — Оп. 1. Спр. 3. — Арк. — тит.). Згідно з цим документом п. 2 наказу при Управлінні театрами та видовищами створювався Державний симфонічний оркестр, швидше за все, при міському театрі. Відомо також, що вперше філармонійне товариство в Одесі виникло ще 1842 року. Регулярно ж концерти симфонічної музики в нашому місті проводяться з 1925 року, коли, за непідтвердженими даними, було створено симфонічний оркестр Одеської філармонії (СООФ). Відтоді досить чітко простежується безперервний розвиток і наступність у діяльності симфонічного оркестру. У 1930 роки він був також реорганізований у симфонічний оркестр облрадіокомітету

(СООРК), який під цією назвою проіснував до 5 березня 1937-го. Зверніть увагу — вже наступного дня СООРК повернули попередню назву — СООФ. Час та обставини вносили свої корективи, тож біо­графія оркестру видалася досить заплутаною.

Але для яснішої картини і рішучого впровадження нового відліку заснування оркестру ще бракує повноти документальних підтверджень. Незважаючи на це, сьогодні ми достатньо впевнено можемо говорити про, щонайменше, 92-річчя Національного одеського симфонічного оркестру.

Володимир КУДЛАЧ.