Вичави із себе совка, або Чого вчать українців уроки народної війни проти совєцької окупації

Роман Круцик розповів численним присутнім (серед них були як просто небайдужі громадяни, так і професійні історики, кандидати та доктори наук, громадські діячі, вчителі та інші) про свою працю над архівними матеріалами, в пошуках яких йому довелося об’їздити всі області України й опрацювати тисячі документів. В експозиції подані статистичні дані про кількість селянських збройних повстань в усіх тогочасних дев’яти губерніях України, кількість відомих та невідомих повстанських загонів, антибольшевицьких загонів самооборони та стихійних виступів селян проти комуністичної окупаційної влади. Виставка розкриває нелюдські методи винищення українців московсько-большевицьким окупаційним режимом та героїчну боротьбу українських повстанців. Р. Круцик наголосив на активному спротиві українців большевицькій окупації та її грабункам, вбивствам й терору. В Україні з 1919-го по 1932 роки активно діяли близько 1500 повстанських загонів. Відтак окупаційний режим вдався до Голодомору 1932 — 1933 років, терору, депортацій, розстрілів, тобто до геноциду як методу збереження окупаційного статусу України. «Коли буваю в Тернополі, Львові з виставкою, завжди кажу: на сході України боротьба була масштабнішою, ніж на заході. І це є правдою. І я тоді був правий, коли говорив: давайте оприлюднимо цю інформацію, покажемо східнякам, як їхні діди боролися. Тому маємо освідомити молодь зі Східної України, яка нічого не знає про визвольну боротьбу, що там тривала. Я галичанин, знаю багато про УПА. Але, читаючи книжки, статті, став схилятися до переконання, що на сході була навіть сильніша боротьба, просто ми про неї нічого не знаємо. Я з цією ідеєю носився, аж поки сам не сів за кермо й не об’їхав майже всю Україну. І з’ясував, що з 1918-го до 1932-го в Україні відбулося 268 задокументованих чекістами повстань. Але й це не кінцева цифра, бо ще не всі документи опрацьовано», — розповів Роман Круцик. Спротив тих років заклав міцні підвалини українського духу, що втілилося в аналогічних діях українців під час Другої світової війни. Важливим був наголос промовця на окупаційному характері совєцької влади в Україні, адже цей факт недостатньою мірою усвідомлений навіть багатьма начебто проукраїнськими вченими та простими громадянами.

Роман Круцик відповів на численні запитання. Зокрема, аудиторію цікавили перспективи оприлюднення документів у мережі інтернет, проблеми декомунізації сучасної історичної науки в Україні, його взаємини з польськими колегами, одеські аспекти теми, аналіз нинішньої політичної ситуації в Україні. На всі ці питання очільник Музею совєцької окупації дав вичерпні відповіді. Як критерій орієнтації у непростих політичних та історичних обставинах запропонував узяти український національний світогляд, українські інтереси. Українці мають стати сильними, не шукати адвокатів для себе в Європі, адже кожна національність, тим більше поляки, мають серйозні розходження з нашими інтересами, природне бажання відстоювати власні позиції. В умовах інформаційної блокади дуже важливим та позитивним фактом був виступ Романа Круцика на Одеському державному телебаченні.

Великий інтерес викликала виставка у приміщенні «Просвіти», що тривала з 12 по 14 вересня. Її відвідали не тільки дорослі, а й школярі, для багатьох з яких це стало унікальною нагодою довідатися про історичні події, які знову замовчуються багатьма вчителями, що за ганебною малоросійською звичкою по-рабськи швидко зрікаються свого «Я» на радість українофобам. Великим попитом користувався путівник виставкою та інша література, привезена гостем зі столиці. Важливо, що експозиція присвячена не лише викриттям численних злочинів комунізму, а й спротиву народу. Це надзвичайно актуально в сучасних історичних умовах, коли українці знову поставлені на межу виживання, а отже перед вибором: краще померти стоячи, ніж жити на колінах. Підвестися з колін українці зможуть лише в разі глибокого усвідомлення злочинів російського комунізму, який окупував Україну. А серед них — придушення Української національно-демократичної революції; терор проти українського селянства у 1919 — 1921 роках («військовий комунізм»); знищення української інтелігенції наприкінці 1920-х — у 1930-х; масовий терор проти громадян у 1930-і; голодомори проти українського селянства 1921 — 1923, 1932 — 1933, 1946 — 1947 років; вбивства провідних діячів української еміграції (Петлюри, Коновальця, Бандери, Ребета та інших), що є проявом міжнародного тероризму; терор проти населення Східної України у 1944 — 1945 роках; терор проти населення Західної України у 1939 — 1941 та 1944 — 1950 роках; ліквідація Української повстанської армії; гоніння на українську інтелігенцію у 1950 — 1980-х; приречення на загибель багатьох українців в Афганістані в 1970 — 1980-і; гоніння на українську церкву впродовж майже всіх років існування СССР; внесення розколу у відносини українців та діаспори; ізоляція української гуманітарної науки від кращих світових зразків...

Дехто говорить про значення комунізму для перемоги над нацизмом. Але це була перемога близнюка над близнюком, що закріпила поневолене становище народів у складі СССР. Комунізм і досі не усвідомлений на аксіоматичному рівні як абсолютне зло. У чому ж причина феномену «неусвідомлення зла комунізму», і не лише в нашій країні, а й у всесвітньому масштабі? Західноєвропейці більше знають про злочини нацизму, адже після війни альянти широко відкрили двері «схованок із трупами» перед західноєвропейськими народами, які і так пережили на собі нацизм.

Багато сучасних українських громадян (переважно росіян) були переселені в Україну у другій половині XX ст. Це призвело до браку знання про події в Україні та збереження комуністичного лобі. Війна, зв’язавши у військовий союз демократичні країни й СССР, послабила західний імунітет до комуністичної ідеї, що був сильним у момент пакту Гітлера й Сталіна, і спровокувала інтелектуальний ступор. Совєцька пропаганда зуміла поширити й нав’язати власну ідеологічну класифікацію політичних режимів. Специфіка нацизму стиралася. До того ж йому визначалося місце праворуч, і він кидав свою похмуру тінь на всі праві сили. Нацизм ставав абсолютом праворуч, тоді як СССР — абсолютом ліворуч (в українських умовах ми бачимо маніпулювання терміном «фашизм» з боку комуністів та «регіоналів», що обзивають фашистами всіх противників — від лібералів з «Удару» до ВО «Свобода», хоча насправді саме проросійські екстремістські сили найбільше підпадають під це визначення). Кількісно незначними є групи, здатні зберігати пам’ять про комунізм. Нацизм тривав 12 років, європейський комунізм — від 50 до 70 років у різних країнах. Тривалість призводить до ефекту автоматичної амністії. Українське громадянське суспільство було розпорошене, еліти одна за іншою знищувалися, замінялися, перевиховувалися. Всі або майже всі пристосовувалися, морально деградували. Більшість тих, хто був здатний думати, був позбавлений знання своєї історії й втратив спроможність до аналізу.

У книзі французького історика Стефана Куртуа «Чорна книга комунізму» (1997) доводиться, що комунізм забрав життя близько 100 мільйонів осіб у всьому світі і є найбільш злочинною політичною системою, яка коли-небудь існувала на планеті. Українець повинен звернути особливу увагу на таку думку автора: «Загибель української дитини з «куркульської» родини, яка цілеспрямовано була приречена сталінським режимом на голодну смерть, є таким самим тяжким злочином, як і смерть у варшавському гетто єврейської дитини, котра стала жертвою штучно створеного нацистським режимом голоду».

Головним злочинним проявом комунізму була його ідеологія та пропагандистська машина, що її створювала. Саме вона пустила найглибші коріння, призвела до найтрагічнішого наслідку — сформувала радянську людину, «совка». Наявність цього нового типу людини в сучасній Україні є головним гальмом її суспільно-політичного та культурного розвитку. «Совок» не здатен сприймати нового, ненавидить тих, хто думає інакше, схильний до отарного інстинкту, до сліпої покори вожаку. Процес творення такої людини в СССР тривав протягом всього часу його існування, з 1917-го. Саме комуністичний режим винен у дискредитації ідеї українського націоналізму, що вибудувало одну з найбільших ідеологічних перешкод для національного розвитку України. Страх перед національним пробудженням українців змусив радянський режим зробити все, аби відсунути українську національну культуру на маргінес, приректи її на вторинність і на поступове вмирання в інтернаціональних обіймах. Комуністична ідеологія стала тої ланкою, що з’єднувала Україну з Росією, не дозволяючи відбутися незалежній Україні. До соціальних злочинів комунізму слід віднести загнання основної маси населення у «комуналки», незабезпечення найнеобхіднішими предметами побуту, тоді як відбувалася мілітаризація промисловості. Ідеологія комунізму плекала зрівнялівку, сірість, тупу відданість вищій касті — партійним чиновникам.

Мало надії на те, що переважна більшість сучасного українського політикуму, навіть рядженого в патріотичні шати, здатна усвідомити одну з найголовніших проблем сучасної України — її декомунізацію. Адже майже всі ці політики «родом з СССР». Ідеї «Нюрнберга-2», люстрації радше виконують роль пропагандистських гасел, передвиборних трюків. Молодь шляхом глибоких роздумів та ґрунтовного знайомства з джерелами мусить усвідомити: злочини не мають строку давності, засудження комуністичної ідеології та практики завжди буде на часі. Україна повинна чітко заявити: вона не спадкоємиця УССР, а її антипод. Треба вдатися до болючої операції — усвідомлення того, що твої предки були неправі й ти не повинен сліпо наслідувати їх. Це важко, але це єдина запорука самоочищення.

Українська інтелігенція знову поставлена на роздоріжжя: чи піддатися черговій зміні кон’юнктури і згладжувати гострі кути у трактуванні комунізму, чи, попри кон’юнктуру, доносити до молоді чітке уявлення про комуністичну систему як зло. Як завжди, вибір є суто індивідуальною справою. Отже, будемо сподіватися, що візит до Одеси Романа Круцика якраз у розпал українофобської вакханалії посприяє усвідомленню цих тез українцями, вилікує їх не лише від вірусу комунізму, а й від ще гіршої хвороби — малоросійства-меншовартості, яка завжди була і є підґрунтям для всіх епідемій, таких нищівних для нашої нації.

Олександр МУЗИЧКО,
голова Одеського українського народного університету,
кандидат історичних наук, доцент.