Андреас Каппелер: Підвалини нації — громадянське суспільство, правова держава і демократія

Андреас  Каппелер: Підвалини  нації — громадянське  суспільство, правова  держава  і  демократіяПрофесор проаналізував різні проекти формування української нації. Перший — етнічний, мета якого створити відмінну від російської та польської націю. З кінця дев’ятнадцятого століття цей проект почав реалізовуватися сповна, однак цей процес обірвала тотальною русифікацією радянська влада.  Другий проект — громадянська нація. Він став актуальним за часів УНР. Хоча теоретично УССР існувала як самостійне громадянсько-політичне суспільство, в радянські часи на практиці бути таким вони не могла. В незалежній Україні мова йде про громадянську націю, однак деякі норми Конституції свідчать про інше. Ще один проект — асиміляція з пануючою нацією: вливання в Російську імперію та Радянський Союз. Люди справді піддавалися русифікації, однак ці процеси виявилися реверсивними, про що свідчать 1917 і 1991 роки, які довели існування свідомих українців, котрі, відчуваючи належність до української нації, починали вчити рідну мову, говорити нею тощо. Четвертий проект — малороси, тобто нація, яка опинилася десь поміж Україною та Росією. З одного боку, вона пам’ятає свою історію, з іншого — інтегрувалася в російську націю.

Наприкінці ХVIII — початку XIX століть і в Україні, і в Росії відбулася перша фаза формування модерних націй: усвідомлення історії, поява літературних «гігантів» —  Котляревського, Шевченка, Пушкіна. Приблизно в сорокових роках ХVIII століття дедалі більшої популярності набувала думка, що «Малоросію» необхідно асимілювати, адже, мовляв, вона не має власної історії і взагалі її окреме від російської нації існування протиприродне. На думку Андреаса Каппелера, такі настрої пов’язані саме з посиленими проявами української самобутності (як приклад — вихід шевченківського «Кобзаря»). Трохи згодом, завдяки Кирило-Мефодіївському братству, розпочалася фаза українського національно-політичного руху. В ці роки ставлення «сусідів» до українців ще погіршилося: з’явилися підозри у сепаратизмі тощо. Вони дивилися на український національний рух через призму польського питання. У ті часи російський націоналізм сильно впливав на формування української нації.

Початок ХХ століття для формування української нації — дуже важливий час, адже з’явилися українські партії, видання тощо. З іншого боку, з’явилися й російські антисемітичні та націонал-демократичні партії, які вели антиукраїнську пропаганду. Отож дуже скоро російські та українські проекти знову зіштовхнулися. Прийшли більшовики, і якщо у двадцятих роках формуванню нації сприяли україномовні видання, школи, кадри тощо, то в тридцятих розпочалася русифікація, яка поклала кінець зростанню нації на п’ятдесят років. Й українські, й російські національні рухи постали знову лише наприкінці вісімдесятих років. Вони були спрямовані проти радянської системи і за демократичні реформи. Що сталося в 1991 році — ми добре знаємо. «Таким чином, Українська і Російська держави були створені в тісній взаємодії. Однак визнати незалежність української нації Росія була не готова. Там досі розглядають Україну як певний стратегічний об’єкт», — зазначив Андреас Каппелер. Він вважає, що формування націй в обох країнах досі відбувається у тісному взаємозв’язку і носить асиметричний характер: старший брат не хоче звільнити від опіки молодшу сестру.

З-поміж іншого віденський історик підкреслив важливість релігійного питання для формування російської та української націй. Саме відсутність єдиної української церкви, на його думку, суттєво перешкоджає формуванню єдиної української нації. Він підкреслив, що на сьогодні українська католицька церква представляє національну церкву, однак для невеликої частини українців. Спроби створити справді загальнонаціональну українську церкву досі так і не увінчалися успіхом, хоча мова про це заходить постійно. «Співіснування двох, або трьох, або чотирьох церков є перешкодою для формування української нації. Воно дає можливість російській православній церкві порушувати старі антикатолицькі та антипольські почуття, і таким чином вона виступає як всеросійська сила. Російська нація у релігійному питанні єдина, що, безумовно, сприяє її формуванню», — підкреслив науковець.

Ще одне важливе у націєтворенні питання — мова. І хоча українська мова виступає символом нації, двомовність країни дається взнаки. Як би там не було, відмежування від російської нації не зовсім годиться як основа для формування української. «Її потрібно будувати зсередини на надійних підвалинах громадянського суспільства, правової держави та демократії», — підкреслив Андреас Каппелер.

Після лекції, за традицією, перейшли до запитань із зали. На жаль, мовний бар’єр дався взнаки, і далеко не на все зміг відповісти віденський вчений. Та й самі питання, чесно кажучи, не завжди були адекватними та зрозумілими навіть для одеської публіки. Одне із слушних, як на мене, питань стосувалося ставлення Андреаса Каппелера до «мовного закону». Відповідь була короткою, однак дуже ємною. Вчений переконаний, що не вважає той закон своєчасним і таким, який сприятиме формуванню української нації. Кілька питань стосувалися інтересу в Європі до України і слов’янського світу. На думку слухачів Вільного університету, нашою історією за кордоном мало цікавляться. Відповідаючи на це, Андреас Каппелер зазначив, що після розвалу Радянського Союзу інтерес на Заході до слов’янського світу справді почав згасати, а до ісламських держав, їх історії та культури, навпаки, збільшився. Це, на його думку, закономірне явище. Більше того, професор підкреслив, що коли країна мало з’являється в міжнародних новинах — це насправді добре.

Людмила ІВАЩЕНКО.