«Народний бюджет» — за рахунок бідних

Кожен виборець повинен твердо знати: всі ці витрати багатії роблять за наш з вами кошт, збільшуючи ціни на товари і послуги. Ті астрономічні цифри аж ніяк не вкладаються у пересічні зарплати й пенсії. Найбурхливішу діяльність демонструють депутати від Партії регіонів. Сподіваються, що в людей, надто — у пенсіонерів, коротка пам’ять. Невже забули, як «регіонал» мер Одеси відбирав приміщення їдалень, де ветеранів безкоштовно годували? А зараз літніх людей розважають, влаштовують морські прогулянки з шампанським.

Чому ж раніше так не робили? Може, бракувало коштів? Але ж знайшлися вони, коли зразу після президентських виборів у День Перемоги привезли на парад військових з Росії — молодих солдат, які ніякого стосунку до війни не мають. Перед парадом вони тут репетирували майже місяць. У скільки це обійшлося? І нікого не засудили за таке марнотратство. Зате засудили Луценка за святкування Дня міліції. Якщо він і витратив якісь «не ті» гроші, то все ж таки на своїх людей, а не на чужинців...

Наша влада часто любить заявляти, мовляв, на ту чи іншу благодійну справу не витрачено жодної державної копійки. Але ж усі розуміють: ці гроші «добровільно-примусово» взяті з наших підприємців. Надалі «благодійність» відшкодовується підвищенням цін, від яких нам дітися нікуди. Отже, розрекламований «народний бюджет» (якщо він справді існує) сформований за рахунок бідних і найбідніших. Соромно було слухати, як «губернатор» Матвійчук вихвалявся «народним бюджетом» перед візетеркою з Німеччини, де все можливе робиться для народу постійно, а не лише перед виборами.

Як на мене, розумні бізнесмени повинні б не самі рватися у депутати, а допомагати чесним, досвідченим, професійним кандидатам, здатним на всіх рівнях захищати підприємницьку діяльність. Аби зменшити потяг нечесних людей до депутатства, потрібен закон, який дозволяв би депутатам і членам їхніх родин брати такі банківські кредити, які за роки каденції можна погасити половиною щомісячних зарплат. Гадаю, цієї суми вистачило б для покращення житлових умов чи на нове авто, але не на придбання цілого заводу чи санаторію.

У владі не повинно бути тих, хто не має вищої освіти, як і таких, хто не володіє державною мовою чи нехтує нею під час публічних виступів (у повсякденні нікому не забороняється спілкуватися будь-якою мовою). Про це у нас вже є закон. Його найбільше порушують державні діячі з Партії регіонів. Втім, і свідомі депутати часто поводяться дивним чином. Скажімо, приїхавши до Одеси, вмить переходять на «общепонятный», хоча переважна більшість тутешніх мешканців є етнічними українцями. Та й росіяни, давно тут живучи, розуміють сказане.

Здебільшого проти української мови виступають вихідці з інших республік СРСР, де її не вивчали, а керувати хочуть. Це вони розколюють нашу країну, підбурюючи її на догоду Москві до федералізації чи й, взагалі, до об’єднання зі старшим братом (чи сестрою?).

Але ж ми бачимо, що найкраще в Європі живуть монолітні країни. І не треба чекати ще 20 років! Прикладом успішного розвитку нам можуть послужити країни Балтії, Польща, динамічно прогресуюча Грузія.

Для сьогоднішніх ініціаторів мовних законів має бути один критерій: хочете двомовності — вивчіть українську і складіть іспит. Невігласи у владі не потрібні.

Отже, на порозі чергові вибори. Від нас залежить не допустити їх фальсифікації. Для цього насамперед треба вивірити списки, встановити з допомогою відповідальних спостерігачів пильний контроль за роботою виборчих комісій. Домагатися гласності підрахунку голосів, демонстрації протоколів. Бо у каламутній воді можна накоїти що завгодно. Таких «професіоналів» у нас, на жаль, вистачає.

Катерина ВЛАСЕНКО.
м. Одеса.