Наша мова — наша зброя у боротьбі за Україну

За даними перепису населення 2001 року, в Україні проживало 77,8% (37,5 млн) етнічних українців, 17,3% (8,3 млн) етнічних росіян і ще близько 5% (5 млн) інших національних меншин. Загальна чисельність населення України на 5 грудня 2001-го становила 48 млн 241 тис. осіб. Під час перепису 2001 року 85,2% українців назвали рідною українську мову і лише 14,8% вважали рідною російську. Зазначимо при цьому, що процес денаціоналізації українців за роки незалежності дещо загальмувався. Попередні переписи фіксували послідовне зменшення в українській спільноті осіб, які вважають рідною українську. Так, згідно з переписом 1959 pоку, кількість таких осіб серед українців становила 87,7%, у 1970-у — 85,7%, у 1989-у — 81,1%. Українську назвали рідною 3,8% росіян.

На жаль, вже 11 років в Україні не проводився перепис населення, і нам важко говорити про те, яка тенденція сьогодні перемагає. Але хотілося б сподіватися, що за 21 рік навіть напівнезалежного розвитку України кількість україномовних громадян у державі збільшилася. «Закон Ка-Ка» спрямований на те, щоб цю тенденцію припинити, а русифікацію посилити.

Брутальне ухвалення антиконституційного «закону Ка-Ка» призвело до того, що сьогодні прихильників надання російській мові статусу другої державної порівняно з 2009 роком стало на 10% менше. У 2009-у рівень підтримки надання російській мові статусу державної перевищував 50%, а число супротивників становило лише близько 40%. За результатами опитування, проведеного соціологічною групою «Рейтинг» 14 — 27 липня ц.р., 41% українців підтримують надання російській мові статусу державної, 51% — виступають проти цього, 8% не визначилися. При цьому в дослідженні відзначається, що протягом останніх двох років кількість противників і прихильників двомовності була майже однаковою. Однак у червні 2012-го кількість противників двомовності (48%) вперше перевищила число прихильників (45%), а вже у липні розрив між прихильниками і противниками двомовності вперше зріс до 10% на користь останніх. 46% опитаних вважають, що «закон Ка-Ка» розколює Україну, не згодні з цим твердженням 42% опитаних. Абсолютна більшість респондентів — 74% — погодилися, що політики використовують питання мови лише для отримання додаткових голосів виборців. З цим погодилися як  мешканці сходу, півдня і Донбасу, так і заходу, центру і півночі. Не згодні з цим твердженням лише 12% опитаних. 15% не змогли визначитися.

Що маємо робити?

На жаль, шахрайське голосування 3 липня у Верховній Раді за закон 9073 не дало можливості українським законодавцям у правовому полі вирішити справді важливе для всієї нації мовне питання. Це питання апріорі не можна було вирішити у цій Верховній Раді, яка вже давно втратила ознаки цивілізованого вищого законодавчого органу країни. Скоюють злочин на очах в усього світу, а потім вихваляються, що «развели» опонентів, «как котят». Сам спікер Верховної Ради В. Литвин заявив, що «парламентаризм у країні остаточно зруйновано» і запропонував саморозпуск Верховної Ради з наступним проведенням позачергових парламентських виборів. Тільки не зрозуміло, чому ж він не пішов у відставку, як обіцяв, і продовжує сидіти на руїнах «зруйнованого парламентаризму»? Я не буду здивований, якщо він, сидячи на руїнах своєї «Народної партії», попроситься до фракції Партії регіонів, якщо пройде по мажоритарному округу.

Цілком очевидно, що 17 мов автори «закону Ка-Ка» приліпили до російської для маскування своїх русифікаторських намірів. Усвідомлюючи, що закон про російську мову як про другу державну у нинішній ситуації не пройде або викличе велике збурення у суспільстві, що буде не на користь партії влади напередодні парламентських виборів, автори і їх натхненники вирішили просунути «компромісний» варіант — «закон Ка-Ка», абсурдність якого цілком очевидна.

По-перше, було перекручено зокрема Європейську хартію регіональних мов і мов меншин, яка закликає зберігати мови автохтонного населення, тобто такого, яке живе в Україні споконвічно. Росіяни в Україні не є споконвічним населенням, вони є переважно примусовими переселенцями, починаючи з Переяславської ради 1654 року, як про це свідчить наведена вище статистика.

По-друге, російською мовою володіє практично 100% населення України.

По-третє, минув 21 рік незалежності України, і молоде покоління, котре виросло за цей час, вільно володіє українською. І молодь розраховує, що вона житиме в унітарній цивілізованій країні з державною українською мовою, а не у федеральних округах під керівництвом місцевих «удільних» князьків, на території яких пануватиме російська.

Оскільки згідно зі ст. 5 Конституції «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», вирішення доленосного питання державної мови має взяти у свої руки саме народ. Знаю, що більшість українських громадян російського походження засуджують провокацію з ухваленням скандального закону 9073 і розуміють, що лише українська мова як державна може консолідувати суспільство і бути основним чинником формування української нації і розбудови української держави.

Наша мова — наша зброя у боротьбі за Україну, щоб захистити себе і свої родини від переродження з українців на малоросів, хохлів, яничар і манкуртів, від забуття славної історії і великої культури нашого народу. Наша мова — це останній бастіон у боротьбі за збереження української нації і розбудову Української держави. Боротьба за незалежну Україну продовжується і, на жаль, триватиме ще довго, вистачить і нам, і нашим дітям та онукам… Така наша доля. Альтернативою боротьбі може бути лише перетворення на російськомовне аморфне «насєлєніє», яке стане джерелом людських ресурсів для Росії, населення якої, за офіційними даними, зменшилося з 148,3 млн у 1991-у до 142,9 у 2011 році.

Кожен із нас має вирішити: заспокоїтися, поринути у флегматичну малоросійську дрімоту й байдужість — «моя хата скраю» — і стати рабом новітньої Російської імперії, чи боротися, щоб жити вільними людьми на вільній землі. Ми не повинні падати духом, боятися своїх ворогів, здаватися, складати свою зброю — цуратися своєї мови. Якщо будемо поважати себе, мати честь і гідність, розмовляти на своїй землі своєю мовою, ми будемо вільними і будемо жити не у новому імперському гуртожитку, а у своїй хаті, у якій, як сказав Великий Тарас, «своя правда, і сила, і воля».

Велику повагу викликають люди, які пікетують державні установи, голодують під їх стінами, проводять мирні акції громадянської непокори. Але, на жаль, це не вирішить проблеми чергової русифікації України. Поголодувати тиждень на сходах адміністративних будівель не так уже й важко. Значно важче розбудити національну свідомість українців, особливо «російськомовних» з-поміж них. Така місія вимагає постійної напруженої роботи, знань, такту, порядності, щирості, відданості українській справі, самопожертви.

Найефективніша боротьба — це просто розмовляти своєю мовою, прищеплювати любов до неї своїм дітям й онукам. Не треба забувати, що в Україні майже 80% населення — етнічні українці, приблизно третина яких переважно користується російською мовою нарівні з українською. Надзавдання полягає в тому, щоб кожен етнічний українець заговорив мовою своїх пращурів — українською, не цурався мови батьків, свого роду, вичавлював із себе малоросійську меншовартість. Ми повинні вимагати від чиновників різних рівнів розмовляти з нами українською. Викладачі-українці мають читати лекції українською. Це їх громадянський обов’язок перед народом і державою.

Хто сьогодні не володіє українською мовою? Цю частку населення можна розділити на три групи:

1) люди похилого віку різних національностей, яким не довелося вивчати українську мову;

2) люди з вкрай обмеженими лінгвістичними здібностями, як наш прем’єр-міністр М. Азаров;

3) примітивні українофоби, російські шовіністи, які люто ненавидять усе українське.

Сподіваюся, що із 17% етнічних росіян україноненависників не більше 2 — 3%. Але вся біда в тому, що україноненависників не бракує серед етнічних українців, які зреклися своєї нації, мови, культури і стали манкуртами та перевертнями. Живучи в агресивному російськомовному оточенні протягом десятиліть під впливом совєцької шовіністичної антиукраїнської пропаганди вони просто мімікрували. Таких, гадаю, набереться відсотків зо п’ять. Отже, залишається близько 90% населення, яке володіє (в різній мірі) українською мовою і визнає її як державну.

Якщо переважна більшість етнічних українців розмовлятиме українською, то новітнім русифікаторам нас не здолати. Ми можемо перемогти наших ворогів лише інтелектуально. Масових страйків, демонстрацій, пікетів і тим більше повстань за українську мову не буде, тому що зневіра і розчарування деякими помаранчевими вождями, котрі, як-от

В. Ющенко, намагаються сьогодні знову повернутися на політичну арену, залишила глибокий і болісний слід у душі кожного. Згідно з опитуванням, проведеним соціологічною групою «Рейтинг» у кінці липня ц.р., тільки 9% респондентів готові особисто вийти на акції на підтримку «закону Ка-Ка» і тільки 16% — з вимогою його скасування. Водночас від 70 до 80% опитаних не готові долучитися до акціях як на підтримку закону, так і проти нього. Якщо на заході більше 40% опитаних готові особисто протестувати проти цього закону, то на Донбасі на його підтримку — лише чверть.

Доля української мови може вирішуватися лише на «інтелектуальному фронті». На відміну від наших ворогів, які, крім російської, ніякої іншої не хочуть знати, ми, українці, знаємо щонайменше дві мови — українську і російську. Отже, ми вдвічі духовно сильніші від українофобів, оскільки ми збагачені двома культурами — українською і російською. Чим більше мов ми знатимемо, тим сильнішими будемо, бо кожна мова — то вікно у світ окремої культури. Наші вороги знищать самі себе своєю обмеженістю, своєю ксенофобією і неуцтвом.

У жодному разі ми не повинні зневажати російську мову, бо це мова справді великого братнього народу і великої культури. Не слід уподібнюватися нашим ворогам у їхій зоологічній ненависті до всього українського. Не будемо паплюжити російську мову і російську культуру. Ми маємо поважати наших співвітчизників-росіян, звісно, якщо вони поважатимуть нас. Сьогодні переважна більшість росіян в Україні ототожнює себе з українською державою і бачить майбутнє своїх дітей в незалежній українській державі у широкому, себто, передусім, громадянському, а не суто етнічному значенні цього слова. Водночас, ми маємо бути твердими і непохитними у відстоюванні нашої держава і нашої державної мови.

У своїй передвиборній програмі у 2010 році В. Янукович обіцяв «почути кожного», але, на жаль, підписавши «закон Ка-Ка», він не прислухався ні до голосу своїх радників, ні до шанованих українських інтелігентів, ні до екс-президентів, ні до голосу мільйонів простих українців. Натомість він прислухався до голосу українофобів… Що ж, президенти теж люди і можуть помилятися. Головне, щоб мали мужність виправляти свої помилки, які надто дорого обходяться для народу і країни. Хочеться вірити, що Президент В. Янукович у мовному питанні останнього слова ще не сказав...

Іван ПІДКОВА.

30 серпня 2012 р.