Бездарна влада — бездарному імператорові

Але що значать ці факти для ініціаторів та учасників акції зі світоглядом малоросійських чи новоросійських губернаторів, помножений на комсомольський досвід? Сюрреалістичності, аби не сказати жорсткіше, цьому дійству надавало те, що відкриття колони на честь імператора Олександра ІІ відбулося у центрі Парку культури та відпочинку імені Тараса Шевченка та неподалік від пам’ятника Кобзареві, до того ж виконаного у традиційному стилі соцреалізму. Ще дивнішим виглядало використання під час церемонії сучасного гімну України та прапорів. Щоправда, гімн виконали наче соромлячись і нашвидкуруч, під вигуки натовпу «Слава Русі!» і т.п., а декілька українських стягів прямо таки загубилися у морі одеських міських прапорів з імператорською короною та червоною зіркою, прапорів Російської імперії, сучасної Російської Федерації та СРСР. Учасники акції, курсанти військового за­кладу з українською символікою на формі, в даному контексті виглядали як «патєшні» війська «царя-батюшки» чи «цариці-матушки». Ось тільки у мовному сенсі ініціатори акції виявили як завжди послідовність: пам’ятна табличка біля колони написана лише російською та англійською мовами. Жодної української, аби не ображати пам’ять імператора. Втім, такий вінегрет збережеться недовго: парк невдовзі буде перейменовано на Олександрівський, а згадані прапори остаточно витіснять українські, як і міські та радянські свята вже впевнено витіснили загальнодержавні та національні.

І все це буде зроблено під тихе попискування розчавлених місцевих українців. Проте, хто ж їм винен? Більшість з місцевих українців, починаючи з 1990-х обрали шлях маріонетки в руках одеської псевдоеліти.  Дуже дивним тепер виглядає зойк тих, хто співпрацював та співпрацює з колишнім міським головою Одеси Е. Гурвіцем (показово, що на підконтрольних йому сайтах, які не нехтують можливістю покритикувати О. Костусєва за все і вся, проросійські ігри з історичною пам’яттю не викликають великих заперечень), адже саме за часів його правління було покладено початок імперській реставрації міста, щоправда, з деякими незначними та непослідовними реверансами у бік титульної нації.

О. Костусєв просто зірвав всі маски. Згадаймо помпезне перепоховання по­дружжя Воронцових, реконструкцію пам’ятника Катерині ІІ та багато іншого. Ці акції супроводжувалися аналогічною проросійською риторикою, і фактично у них брали участь ті ж самі дійові особи. Українська громада нічого не зробила для того, аби сформулювати цілком нові підходи до політичної та правової боротьби за свої права, висунути зі свого середовища нових та незалежних від неукраїнських кіл осіб, а залишилася лише маріонеткою у чужих іграх, зокрема з історичною пам’яттю.

Звичайно, сама колона як архітектурний об’єкт не винна у тому, що пам’яткоохоронна діяльність нині повністю підпорядкована інтересам реставрації Російської імперії. Власне, колоні «не звикати» бути об’єктом маніпуляцій влади. Своїм виникненням вона зобов’язана бажанню тодішньої міської влади Одеси, як, втім, і зараз, прогнутися та вислужитися перед центральною владою, довести свою вірнопідданість. Па­м’ятник було встановлено у 1891 році на тому самому місці, де у 1875-у голови міста були милостиво прийняті Олександ­ром ІІ у зведеному Царському павільйоні. Підсумком зустрічі був дозвіл імператора на заснування тут парку свого імені (як тут не провести аналогію з С. Ківаловим, який теж дав дозвіл на спорудження па­м’ятника собі, коханому, на території Одеської юридичної академії). Комуністична влада мудро вирішила не демонтувати колону, а пристосувати її до своїх інтересів, замінивши всю імперську атрибутику на власну. Тим більше, що російська імперськість дедалі менше суперечила діям борців за створення єдиного радянського народу та ідеям всесвітньої революції. Більше того, у 1930-х на пагорбі під колоною з квітів було створено портрет Й. Сталіна (на світлині). Думаємо, що сьогодні ця композиція теж досить адекватно відобразила б ідеологію нинішньої влади. У 1954 році колону було іменовано «меморіалом на честь возз’єднання України та Росії», а біля неї навіть встановили бетонний пам’ятник Б. Хмельницькому, якого невдовзі, від гріха подалі, прибрали, аби уникнути небажаних націоналістичних асоціацій та підозр. У брежнєвські роки колону знову «переосмислили», вже на честь О. Суворова, а фактично повернули їй певний російсько-імперський сенс як символу «визволення» краю від турків (саме так екскурсоводи формулювали та формулюють ро­сійське загарбання півдня України).

Така маніпулятивність пам’ятки не дозволила їй набути в одеситів хоч якогось сакрального статусу. Місцевість поросла кущами, а колона справді дедалі більше потребувала реставрації. Використовували це місце здебільшого як громадський туалет (тепер будуть використовувати решту занедбаного парку). Й ось влітку 2011-го міська та обласна влада прийняла рішення «ощасливити» одеситів. Показово, що спочатку швидко відреставровану на громадські та благодійні внески (?) колону планували відкрити до 200-річчя Бородинської битви чи 400-ліття воцаріння династії Романових. Додамо, що в руїнах лежать сотні не російсько-імперських пам’яток, а українські — нещадно нищаться (як нещодавно меморіальна дошка українському митцю М. Божію). Не говоримо вже і про зруйновану загальну комунальну інфраструктуру міста. Але все для нинішніх Владків це не актуальне.

Не будемо вдаватися у подробиці церемонії відкриття. Її ніщо не відрізняло від всіх подібних численних проросійських заходів: ті ж запевнення у вічній дружбі (але кого з ким: росіян з росіянами?), спільній історії (ось тільки якій саме?), патріотизмі (звісно, теж «спільному»). Щоправда, була й родзинка: під розчулені погляди, посмішки та зойки головний борець з «українською чумою» депутат міськради О. Косьмін зачитав вітальну телеграму праправнучки імператора, яка, не переобтяжена дипломатією та статусом як-не-як начебто україн­ських чиновників, наголосила, що всі ми (хто ж такі ці «ми», невже всі одесити чи українці!?) є нащадками великої ро­сійської історії та культури, яка й тепер належить до єдиного цивілізаційного простору (це, на жаль, дедалі більше стає чистою правдою), і намітила програму відзначення ювілеїв, читай: подальшої русифікації історичної пам’яті «нащадків»: Бородино, Дім Романових і навіть 225-річчя «великого путешествия императрицы Екатерины Второй в Новороссию и Крым». Не викликає сумніву, що цей лист мав виконати ту ж саму роль, що відіграє використання прямої мови в руках вправного письменника чи драматурга, який вкладає свої думки в уста своєму героєві. Усю парадигму свята не для всіх означив отакий коментар: «Сегодня наш город переживает долгожданное возрождение — возводятся новые памятники и возвращаются старые. Одесса вновь обретает былое величие южной столицы империи. А коль скоро есть столица, то империя рано или поздно обязательно приложится»...

Все це вже не може вразити. Вражає інше. У перших коментарях до події у соціальних мережах поряд з абсолютно аксіоматичними та здоровими (а іноді і нецензурними) негативними висловами, принциповими запереченнями доцільності встановлення, реставрації та освячення російсько-імперських символів та вшанування російськоцентричних або й прямо українофобських постатей і, навпаки, — доцільність вшанування постатей, зокрема і з неукраїнського середовища, що демонстрували толерантне ставлення до української культури та державності (Т. Масарек, Є. Гедройц, В. Жаботинський та інші), траплялися і міркування на тему: «а що тут такого?», «Кожен має право на вшанування того, кого він любить», наводилися недоречні, вирвані з контексту, аналогії з Європою і т.п. Дехто навіть договорився до того, що пам’ятники російсько-імперським героям є прямим наслідком відсутності таких серед українців, нехтуючи численними дослідженнями, зокрема й моїми, на цю тему. Чому б таким особам просто не визнати свою культурно-світоглядну спільність з російськими діячами? Чимало для дезорі­єн­тації історичного світогляду українців зробила вправно-маніпулятивна технологія сучасного російського історика О. Міллера, який вважає репресивні заходи царя щодо українців… причиною їх формування як нації, некритично підхоплені деякими українськими істориками.

Усе це засвідчує не лише брак україноцентричної історичної пам’яті в населення України, але й згубні наслідки псевдо ліберально-космополітичної, плебейсько-постмодерної пропаганди, згідно з якою все відносне і не важливе, а нова українська ідентичність має нехтувати національними основами та апелювати лише до дуже абстрактних і не менш універсальних понять, переважно з шлунково-споживацької площини. Ось тільки святе місце не пустує. Місце нашої випаленої такими заявами історичної пам’яті впевнено заступає інша, і далеко не українсько-зорієнтована. А ось па­м’ятки історії шкода. Ну коли ж вже вони стануть просто історичними та естетичними об’єктами, а не іграшками в руках негідників?

Олександр МУЗИЧКО,
кандидат історичних наук, доцент.
Українська платформа «Собор».
м. Одеса.