Наша мова — наша зброя у боротьбі за Україну

Сьогодні на вулицях і площах Одеси можна прочитати дуже недолугі й абсурдні написи на білбордах: «Думай и говори на родном языке». Наче хтось комусь може заборонити думати і говорити рідною мовою! Це все одно, що заборонити дихати. Це заклики тих одеських можновладців, у звивинах мозку яких більше однієї мови (російської) не вміщується. Їм і невтямки, що освічені люди, які знають кілька мов, думають різними мовами, залежно від мовної ситуації. Якщо, наприклад, людина розмовляє англійською, то вона і думає, і спонтанно будує речення саме англійською. Але це обмеженим одномовним людям важко збагнути.

Основна вада «закону Ка-Ка» полягає в тому, що він дозволяє використання російської мови не паралельно з державною українською, а замість неї, тобто цей закон дозволяє де-юре усунути використання української мови в державних структурах у тих регіонах, де російська мова набуває статусу регіональної, а це є брутальним порушенням чинної Конституції. Не дивно, що в цій ситуації деякі обласні й міські ради на Заході України ухвалюють постанови про несприйняття антиконституційного закону 9073. При цьому його ініціаторів не бентежить те, що реалізація цього закону, за підрахунками експертів, потребуватиме щорічно дуже великих видатків — від 17 до 50 мільярдів гривень.

Російський фактор

Доводити те, що російська правляча еліта і переважна більшість російського політикуму, а також тамтешнє населення сприймають незалежність України як історичне «нєдоразумєніє», нонсенс і тимчасовий стан, нема потреби, бо свідчень про антиукраїнську позицію Кремля можна надати дуже багато. Вже майже хрестоматійним стало цитування репліки В. Путіна на саміті НАТО в Бухаресті у квітні 2008-го, коли той, звертаючись до президента США Дж. Буша, стверджував що «Украина — это даже не государство! Часть ее территорий — это Восточная Европа, а часть, и значительная, подарена нами!». Українці вдячні Путіну за цю цинічну відвертість, бо тепер вони знають, з ким мають справу. І це не єдиний приклад відвертості Путіна щодо його ставлення до України. Так, у 2009 році в розмові з архімандритом Московського патріархату Тихоном він заявив: «Преступление, это если кто-то только начинает говорить о разделении России и Украины». Таким чином, до злочинців В. Путін зарахував більшість українського народу, яка виступає за незалежність нашої держави.

І зовсім свіжий факт. Довірена особа «лідера нації», керівник виборчого штабу В. Путіна режисер С. Говорухін у своєму відкритому листі до українських ЗМІ зажадав повернути Росії Крим, а заразом Одесу, Луганськ і Харків. Природно, що без згоди Путіна Говорухін не зміг би таке написати. Втім, цей лист Говорухіну «допоміг» написати зоологічний антиукраїніст і професійний провокатор, він же директор Інституту країн СНД К. Затулін, якому раніше за антиукраїнську діяльність неодноразово заборонявся в’їзд в Україну, а сьогодні він не вилазить з України, де інструктує різні підрозділи «п’ятої колони», втручається у внутрішні справи нашого суспільства, дає оцінки різним українським полі­тикам. Щоб переконатися в цьому, достатньо ознайомитися з його просторікуваннями щодо ухвалення у першому читанні «закону Ка-Ка», розміщеному на його сайті (http://www.zatulin.ru/index.php?section=news&id=572).

Виступаючи 27 квітня 2009 року у Москві на «круглому столі» «Русскоязычная Украина: возможности и проблемы консолидации», К. Затулін ультимативно поставив чотири умови, «при соблюдении которых Москва может пойти на тесное сотрудничество с украинской властью»:

1. Офіційне проголошення і законодавче закріплення нейтрального, позаблокового статусу України.

2. Сприяння конституційному оформленню федеративного державного устрою України.

3. Надання російській мові статусу державної.

4. Збереження православної російсько-україн­ської єдності в лоні Московського патріархату.

Якщо ж ці чотири умови Україна не виконає, то, за словами К. Затуліна, «совсем не обязательно Украина должна сохраняться как государство в интересах российской политики». Зважаючи на ту обставину, що практично всі умови вже виконані, то є надія, що у Кремлі ще трохи потерплять існування квазінезалежної України…

К. Затулін озвучив лише чотири умови, але насправді їх набагато більше. Це і вимоги Росії про повноцінну участь України в СНД та її структурах — Митному союзі, ЄврАзЕс, ЄЕП, СДКБ, і про безперешкодний допуск російського капіталу для встановлення контролю над українською економікою, і багато інших вимог.

Антиукраїнську маячню К. Затуліна розвиває його духовний собрат, обласканий Кремлем українофоб, чорносотенний журналіст і політичний оглядач М. Лєонтьєв, який у березні 2012-го у своїй «лекції» на курсах «журналістської майстерності», організованих Інститутом країн СНД у Ялті (??!!), заявив, що «никакого украинского государства быть не может в природе, если есть Россия».

Професійних політологів-антиукраїністів у Росії дуже багато, але згадаємо ще лише про одного — О. Дугіна, який очолює «Міжнародний євразійський рух» і нещодавно знову став persona grata в Україні, після того, як у жовтні 2007 року СБУ заборонило йому в’їзд. Наведемо цитату із книги сучасного ідеолога російського неоімпе­ріалізму О.Дугіна «Основы геополитики. Геополитическое будущее России»: «Существование Украины в нынешних границах и с нынешним статусом «суверенного государства» тождественно нанесению чудовищного удара по геополитической безопасности России, равнозначно вторжению на ее территорию. Дальнейшее существование унитарной Украины недопустимо. Эта территория должна быть поделена на несколько поясов, соответствующих гамме геополитических и этнокультурных реальностей… Украинская проблема — главная и самая серьезная проблема, которая стоит перед Москвой». До речі, згадана книга О. Дугіна використовується в українських ВНЗ як навчальний посібник.

Ні для кого не є таємницею, що Москва фінансує проросійські організації («организации российских соотечественников») в Україні, яких, особливо на сході і півдні, дуже багато (близько 100) і які конкурують між собою за московські гроші. Загальноукраїнських організацій налічується близько 15, в Криму — 10, у Севастополі — 6, у Донецькій області — 6, у Київській області — 10, в Одеській — 5, у Львівській — 10, у Миколаївській — 8, у решті областей — в середньому по 2 — 3. З повним переліком цих організацій можна ознайомитися на сайті «Русские на Украине» — http://www.rus.in.ua До речі, навіть посольство РФ в Україні вперто продовжує писати свою назву «Посольство Российской Федерации на Украине», що має розумітися не як посольство у суверенній державі, а як на певній території, яка тимчасово формально називається «державою».

Авторам «закону Ка-Ка» певною мірою вдалося досягти основної мети, яка була поставлена їх московськими натхненниками — розколоти Україну за мовною ознакою. В тому, що до підготовки тексту законопроекту 9073 причетні російські спецслужби, немає сумніву навіть у члена фракції Партії регіонів у Верховній Раді Сергія Головатого, який вважає, що законопроект «був підготовлений у Москві — на Луб’янці. Його навіть неправильно переклали. В ньому написано — «самоуправна територія». В українській мові немає такого, є «самоврядна». Він навіть на українську мову перекладався у Москві… КГБістська й путінська стратегія полягає в тому, щоб знищити українську державу й поглинути її. Вже відбулося поглинання Росією інформаційного простору України, економічного та церковного просторів. Єдине, що залишилося в Україні — володіння своєю мовою, а відтак — продовження існування українців як самобутнього етносу...».

При цьому слід зазначити, що, вітаючи ухвалення руйнівного для України «закону Ка-Ка», Москва не ратифікувала Європейської хартії регіональних мов і мов меншин (European Charter for Regional or Minority Languages). Росія не виконує свої зобов’язання щодо «створення можливостей та умов для вивчення української мови в Російській Федерації, підготовки педагогічних кадрів для викладання на цій мові в освітніх закладах», які вона взяла на себе згідно зі ст. 12 Договору про дружбу, співпрацю і партнерство між Російською Федерацією та Україною від

31 травня 1997 року. Більше того, російська влада заборонила діяльність «Федеральної національно-культурної автономії українців Росії» та «Об’єднання українців Росії», на що українська влада відреагувала досить мляво, водночас ставлячись поблажливо до антидержавної діяльності в Україні таких шовіністичних проросійських організацій, як «Единое Отечество», «Русское движение Украины», «Русская община Крыма», «Координационный совет русских организаций Таврии», «Русский блок», «Лига славянской молодёжи» та інших.

Мета федералізації —
розшматувати Україну

На нашу думку, розкол України за мовною ознакою — не самоціль, а крок на шляху до реалізації більш важливого завдання Кремля — федералізації України, реалізація якого доручена кумові В. Путіна Віктору Медведчуку. Якщо не можна перетягнути в Росію відразу всю Україну, то її треба розшматувати і перетягти по шматках. Механізм приєднання окремих регіонів до Росії дуже простий: у певному федеральному регіоні (наприклад у Криму, на Донбасі або в «Новоросії») проводиться референдум про приєднання до Росії.

Про ймовірність такого сценарію верзе українофоб і войовничий атеїст А. Вассерман: «Никакой Украины не было и нет. Есть Галичина и часть России, искусственно отрезанная от всей остальной России. Галичину необходимо отделить от Украины, которая при мало-мальски честной агитации перед референдумом, несомненно, войдет в состав России. Скорее всего, на правах Юго-Западного федерального округа. Для Украины именно эта форма организации будет оптимальной...».

Як проповідує, В. Медведчук, «референдум — власть народа», але при цьому він не каже, хто буде організовувати референдуми та хто і як буде підраховувати голоси. Як сказав колишній товариш Медведчука по партії СДПУ(о), екс-президент Л. Кравчук, «Український вибір» Медведчука — це не український вибір, це вибір Росії в Україні».

І головний абсурд цієї маячні полягає в тому, що ніде у світі унітарну державу у федеральну не перетворюють. Таких прикладів в історії нема. Федеральну державу створюють там, де є потреба і спільний інтерес об’єднати докупи певні окремішні території і їх населення, яке цього хоче і бачить у цьому сенс і зиск. Федералізація зазвичай здійснюється за принципом «знизу догори», а не навпаки. Сьогодні Медведчук та інші прихильники федералізації України на кожному кроці галасують: «мы такие разные!». Спробували б вони це сказати в радянські часи, коли всі ми були «единым и монолитным советским народом». В епоху глобалізації, коли увесь світ об’єднується в інформаційному та економічному просторах, нас хочуть штучно роз’єднати, бо цього хоче Москва.

Протягом усіх років незалежності соціологічні опитування показують стійку тенденцію на підтримку унітарності України. Так, згідно із со­ціологічними опитуваннями, проведеними у Львові й Донецьку Я. Грицаком, Н. Черниш та О. Маланчук ще у 1995 році, лише 1% респондентів у Львові і 5% у Донецьку хотіли, щоб Україна була поділена на окремі федеральні регіони. Мешканці Львова й Донецька погоджувалися в одному: Україна не повинна федералізуватися. Навіть у Донецьку більшість опитаних громадян вважала, що єдність України є важливішою від потреб окремих регіонів. Абсолютна більшість в обох містах визнавала, що доля їхнього регіону невіддільна від долі всієї України.

За даними опитування Центру Разумкова, проведеного у кінці 2004 року, в найгарячіші дні Помаранчевої революції, коли агітація за створення «Південно-Східної Української Автономної Республіки» (ПіСУАР) досягла піку, ідеї федералізації країни підтримували лише до 30% опитаних на Донбасі і менше 25% — у східних та південних областях країни. За результатами дослідження, проведеного Всеукраїнською со­ціологічною службою з 10 по 20 січня 2006 року, унітарний устрій країни підтримали 53,1 % опитаних, тоді як за федеральний висловилось 23,5 % респондентів. Опитування 22 — 30 січня 2010-го, проведене Міжнародним дослідницьким агентством ІФАК, показало, що лише третина українців підтримує ідею федералізації України.

Людей більше приваблює можливість жити у ширшому культурному, інформаційному, економічному просторі, ніж у замкнутих і вразливих для зовнішніх впливів дрібних анклавах. Федералізація не вигідна також будь-якій правлячій еліті, особливо, якщо вона володіє президент­ським постом, оскільки це означає обмеження влади президента на певних територіях федеральної держави. Тому, на наш погляд, шансів реалізації проекту федералізації України, який намагається розкрутити пан Медведчук, небагато. Думаю, що в українців вистачить волі і розуму не дозволити йому втілити цю підривну акцію, інспіровану Кремлем.

«Ничего не вижу,
ничего не знаю...»

Уже багато говорилося і писалося про те, що скороспішним, хворобливо-гарячковим і шахрайським (неконституційним) прийняттям сумнозвісного закону парламентська більшість підставила Президента. Але жодних висновків автори закону і їх прихильники у парламенті не роблять. Так, перебуваючи в Одесі 14 серпня, один з авторів «закону Ка-Ка» Вадим Колесніченко провів прес-конференцію, на якій на запитання, чому опозиція так заповзято виступає проти «мовного закону» і в чому суть її претензій, позичивши у Сірка очі, відповів так: «Как юристы, мы должны работать с конкретными фактами. Но до сих пор так и не были сформулированы претензии оппозиции. Когда получим от неё перечень поправок к конкретным статьям Закона, тогда и можно будет об этом говорить».

В. Колесніченко робить вигляд, що він не чув про 2000 поправок до проекту закону з боку опозиції, а також про нищівну критику «закону Ка-Ка» з боку багатьох державних органів і структур: Головного науково-експертного управління Верховної Ради України, парламентських комітетів — з питань культури і духовності та з питань бюджету, Міністерства фінансів України, Міністерства юстиції України. Він також робить вигляд, що не бачив і нічого не чув про критичні зауваження до «мовного закону» з боку фахівців про­фільних установ Національної академії наук України: Інституту мовознавства, Інституту української мови, Інституту політичних етнонаціональних досліджень, Інституту літератури ім. Тараса Шевченка, Інституту держави і права, Українського мовно-інформаційного фонду, а також Академії наук вищої школи України та Інституту філології КНУ ім. Тараса Шевченка. Названі державні структури навели безліч конкретних фактів, які свідчать про невідповідність законопроекту 9073 чинній Конституції та іншим законам, але «гаспадін» Колесніченко не бачить їх впритул, вірніше, не хоче бачити і чути про них.

З критикою «закону Ка-Ка» виступили Конгрес національних громад України, до якого входять болгарська, єврейська, литовська, естонська, німецька польська, румунська, ромська, угорська, кримськотатарська та вірменська громади. Негативно поставилися до законопроекту Союз гагаузів України, Асоціація єврейських організацій та общин України «Ваад», Всеукраїнська громадська організація російської культури «Русь».

В. Колесніченко робить вигляд, що він не читав і не бачив заяви народного артиста України Богдана Ступки (на жаль, уже покійного), голови товариства «Україна — Світ» Івана Драча та низки інших членів Громадської гуманітарної ради при Президентові України з різкою критикою законопроекту 9073. У цій заяві, зокрема, зазначається: «Українська мова конституційно закріплена як єдина державна мова в Україні, а надання регіонального статусу російській мові та ще 17 мовам національних меншин є нічим іншим, як спробою узаконити русифікацію України. В Україні російській мові ніщо не загрожує. Захищати російську мову таким способом означає поставити під загрозу існування україн­ської мови та української державності». Для Колесніченка також нічого не значить відкритий лист докторів наук, професорів Національного університету «Києво-Могилянська академія»

В. Василенка, Л. Масенко і В. Панченка, написаний за дорученням членів 72 всеукраїнських і регіональних громадських організацій з вимогою до Президента «вжити всіх заходів, щоб антиконституційний законопроект Ківалова-Колесніченка, який обурює громадськість, розколює Україну і робить замах на її конституційний лад, був знятий з розгляду».

Іван ПІДКОВА.

(Далі буде).