Нові обрії «Сучасності»

— Так, для нас це була радісна подія, і я знаю, що цю радість поділяють з нами всі прихильники журналу. От-от вийде число 9, і запевняю, що воно дуже цікаве. Там ексклюзивно нова, ніде не друкована повість Сергія Жадана, там, нарешті, уперше в Україні друкується великий чорнобильський есей Оксани Забужко, який вже виходив у Німеччині, там оприлюднена нова велика річ Євгена Пашковського, прекрасна стаття академіка С. Барабаша, лауреата Національної премії ім.Т. Г. Шевченка, який живе у Москві… Себто, прагнемо давати дуже серйозні речі, передусім найновіші твори художньої літератури. Цей спектр не будемо обмежувати лише, скажемо так, високочолими, модерними пошуками. Друкуватимемо і те, що називається — якісні зразки масової літератури, хоча планка тут ставиться досить серйозна. Хочемо дати широкий спектр українського літературного процесу, але не за рахунок всіх, хто пише, а за рахунок серйозних авторів. І не лише київських, хочемо з усієї України пригорнути все талановите. Бо нерідко складається враження, що у нас лише кілька письменників, які і в телевізорі, і в Інтернеті, прізвища яких ми добре знаємо, але ніхто їх не читав. А є люди, котрі тихо сидять собі у провінції і дуже добре пишуть… Не відмовляємося й від якісної зарубіжної літератури. Будемо друкувати і білоруських письменників, яких багато живе в Україні, щоби підтримати їх у зв’язку з отією катастрофічною ситуацією. Будемо друкувати наших традиційно давніх прибалтійських друзів, і польських літераторів…

Ідея така: з допомогою наших авторів створити провідний український літературно-художній та громадсько-політичний щомісячник. Хотілось би, щоб «Сучасність» зберегла свою виборену в часі характеристику журналу вільної української думки, яким він був від 1961 року в Мюнхені, де почав виходити. І разом з тим щоб, журнал був таким майданчиком українських інтелектуалів для дискусій про серйозні цивілізаційні для України речі. Нас буде цікавити рух держави і рух посполитої нашої людності: куди? чому? як? Що треба робити? Ми зобов’язуємося давати все найкраще, все найсвіжіше, все без цензури, все найпекучіше і найболючіше. Будемо запрошувати людей, яких називаємо моральними авторитетами — від Івана Дзюби, котрий є нашим автором, і до наймолодших наших поетів, пуб­ліцистів, культурологів. Не забудемо і про нашу діаспору, адже «Сучасність» традиційно є журналом всього українства. Звичайно, журнал буде таким, яким традиційно склався за 51 рік. Тільки, певна річ, автори говоритимуть про проблеми нашого сьогодення, рівно і нашого завтрашнього дня.

— «Сучасність» традиційно цікавилася питаннями української історії. Що в цьому сенсі планується на найближче майбутнє?

— Історія України ще не написана. У нас зараз намагаються її фальшувати знову, починаючи від школи. Але тепер це складно робити. Є доступ до різних джерел інформації, і мислячі люди розуміють, де об’єктивні речі і що є правдою. Ми будемо про це писати, будемо публікувати і документи відповідні, які зараз є в архівах. Будемо запрошувати до співпраці Володимира В’ятровича, інших наших найкращих дослідників. Нас цікавить такий автор, як Роман Коваль, котрий підняв такі пласти документів, яких не торкалася людська рука років 60 — 70. Асоціація українських письменників цього року висуває його на Шевчен­ківську премію. За нинішньої влади це важко буде, але немає сумніву в тому, що він заслуговує на це.

— У числі 7— 8 вміщена дуже гарна і, головне, на часі публіцистика Олександра Палія «Народ-страждалець чи/і переможець?». Чи будете й надалі практикувати пуб­лікації таких зразків, сказати б, войов­ничої публіцистики? Такі публікації надихають людей, піднімають отой дух войовничості, про що писав колись, після поразки визвольних змагань, Дмитро Донцов, чий день народження був нещодавно.

— Ті 25 перемог, описаних Олександром Палієм у цьому матеріалі, дають українцям наснагу обстоювати своє бачення, свою позицію, свою перспективу. Скільки можна плакати, скиглити! Треба робити. Сьогодні публіцистика має бути саме такою. У нас є автори, здатні осмислити все, що відбувається, і написати отак. Автура, що склалася протягом 20 років, це, я би сказав, провідні науковці, публіцисти, літератори… Ми будемо вести не оборонні бої, як завжди українці — вічна українська партизанська війна, а будемо вести наступ на всіх фронтах. Тому що перспектив у тих, хто обороняється, нема жодних, так чи інакше оборону завжди проривають. Потрібно ходити в контратаки, нічого не втратиться. А то лиш чути: ой, утискують, ой, закон про мови, ой, все пропало! Та через кілька років не буде цього закону, і багато чого не буде. Вірно сказав олігарх отой Березовський: цей народ не такий геноцид пережив.

— Але ж ресурси народу не безкінечні…

— Ресурс нападників теж.

— Сьогодні найважливішою проблемою для будь-якого друкованого українського ЗМІ є передплата. Це ми відчуваємо і в нашій газеті. Що робите у цьому напрямку?

— Так, сьогодні це єдиний шлях виживання для українського журналу, газети — на жаль. Дуже надіємося на наших передплатників. Якщо нам вдасться зберегти бодай невелику перед­плату — хоча б 1000 примірників в Україні, то зможемо сказати: журнал «Сучасність» буде виходити завжди.

Треба підтримувати своє. Якщо ми не захочемо підтримувати своє — нас примусять підтримувати чуже, і це залізний закон. Так з культурою, так з економікою, так з армією, так з мовою… Так з усім! Дарма ходити під оті мури, за якими ховається влада, кричати у їхній бік, у бік «омону»: ганьба, ми за українську мову… У них у всіх вуха затулені. Ви підіть у книгарню та купіть українську книжку, передплатіть україн­ську газету, журнал, навчіть своїх дітей україн­ської мови… Навчіть! Я знаю багатьох наших патріотів, просунутих — як тепер кажуть, у яких діти, онуки навіть не знають державної мови. Підтримуйте українське! Нам треба зрозуміти одне: це є питанням економіки. Е-ко-но-мі-ки! Я передплачую десь десяток видань українських, хоч не все встигаю прочитати. Купую книжки українських поетів, хоч знаю точно, що більшість із них мені подарують. Я підтримую українське. Якщо ми всі будемо підтримувати українське, не будемо поступатись нашими цінностями — рідною мовою, піснею, газетою українською, та нічим, тоді українська справа буде працювати. Кожен передплатник у нас на рахунку, він нам дорогий і рідний, ми налагоджуємо комунікацію і будемо дослухатися до всіх зауважень. У нас є електронна пошта, можна писати все. Ми закликаємо ділитися своїми враженнями та побажаннями.

Штат у нас невеликий — лишень троє людей роблять журнал. Ми зробили все для його здешевлення: поступилися власною зарплатнею, гонорарами, всім, чим могли, друкарнями розкрученими… Наша передплата: 21 гривню коштує одне число обсягом 200 сторінок. Для порівняння: книжка такого обсягу у книгарні коштує 60 — 70 гривень.

— Щойно передплатники отримали свіже число журналу у форматі «два в одному».. Це буде постійний формат?

— Ні, це тільки літні числа, щоби дати можливість людям піти у відпустки. Далі буде по одному і таким самим обсягом, отже, виходитиме 11 чисел на рік.

— Поет Тарас Федюк знаний ще й тим, що започаткував колись видавничий проект «Зона Овідія», чим дуже допоміг не одному молодому поетові випустити свою першу книжку. Чи цей проект ще живий?

— Спочатку у мене був задум зробити серію з 50 книжок. Коли ми починали, а це було за часів президента Кучми, мені здавалося: за той час, що ми будемо видавати, ситуація зміниться кардинально і радикально на краще, і ми переживемо цей складний період, видаючи щороку 5 — 7 поетичних збірочок. Та, як бачимо, часи настали ще гірші. І тому закривати проект я не буду, але, очевидно, потрібно шукати спонсорів, благодійників, якісь фонди…

— Якщо це не таємниця, то хотілось би почути щось і про видавців журналу.

— Це товариство «Спадщина-Інтеграл». У редакційну політику вони не втручаються, домовились ми і про те, що не буде жодних матеріальних втручань, навіть якщо журнал стане еконо­мічно незалежним. Все, що заробить журнал, буде спрямоване на його ж розвиток. Шукаємо підтримки і з інших джерел, винятково на друкування журналу. Будемо звертатися до тих фондів, політика яких не суперечить політиці журналу. Будемо горді і незалежні, а чи будемо багаті — побачимо.

— Що ж, будемо читати «Сучасність», черпати з неї наснагу, збагачуватись духовно. А відновленому після дворічної вимушеної перерви журналу — щасливого плавання хвилями інформа­ційного простору, як запорука того, що цей простір таки стане українським.

Розмовляв
Роман КРАКАЛІЯ.