Тричі зраджена

Та повернемося, одначе, до книжки. Отже, одразу по цьому автори дають хронологію подій, що передували початкові Другої світової війни — докладний перелік задокументованих історією фактів вересня-листопада 1938 року. Найцікавішою з них є угода «Про співробітництво, взаємодопомогу та сумісну діяльність між Головним управлінням державної безпеки (НКВД) СССР та Головним управлінням безпеки Націонал-Соціалістичної робітничої партії Німеччини (Гестапо)», підписана в Москві 11 листопада 1938 року.

Для українців Друга світова війна почалася у березні 1939-го. Маленька Карпатська Україна — перша національна Українська держава — постала перед загрозою знищення. Погано озброєна, недосвідчена, малочисельна Карпатська Січ протистояла 40-тисячному угорському війську. Єдина була надія — на совєтське військо. Але «брати» мовчки спостерігали, як конала Карпатська Україна.

«Так українці відчули біль першої зради. Зраджена була вся українська нація, для якої в березні 1939 року почалася Друга світова війна».

Про сумнозвісний пакт Молотова — Ріббентропа ми вже знаємо багато. Як і про спільний совєтсько-німецький парад військ у Бресті та Гродно на честь перемоги над Польщею. Німецькі війська увійшли до Варшави. Червона армія взяла «під свій захист мирне життя населення Західної України та Західної Білорусії».

«З приходом «визволителів» на теренах За­хідної України розпочався радянський терор, який ознаменував собою другу зраду української нації», — констатують автори. Населення зустрічало їх хлібом-сіллю та синьо-жовтими національними прапорами, щиро повіривши, що то справді здійснилися їхні мрії про визволення від польського гніту і що відбулося об’єднання українців в одній родині. За лічені дні ці райдужні настрої розвіялися, мов дим. Прихильниками цих національних кольорів — а такими були всі мешканці «визволених» територій — почали заповнювати тюрми, а НКВД, як з’ясувалося згодом, було анітрохи не кращим від гестапо.

А поки колишні союзники по соціалістичному табору готуються до війни, автори зненацька роблять різкий поворот до початку ХІХ століття та занурюються у війну з французами, названу Вітчизняною. 12 (24) червня 1812 року Наполеон Бонапарт без оголошення війни перейшов ро­сійський кордон. Ситуацію, що виявилася критичною, врятувала піхотна дивізія, сформована напередодні з українських новобранців, у якій один з полків сформував Іван Котляревський — той самий, якого знаємо як автора «Наталки Полтавки» та «Енеїди». Командував дивізією також українець — генерал Дмитро Неверовський, що походив з родини козацького сотника, уродженець Полтавщини. Він використав бойову тактику запорожців. Бій тривав до ночі, упродовж 15 годин було відбито 40 атак.

Екскурс у російську історію потрібен авторам лише для того, щоб провести певні історичні паралелі, тож вони не затримуються довго на цій темі й переходять безпосередньо до подій літа 1941-го. Тут докладний аналіз невдач та прорахунків перших днів війни. Однією з причин тих катастроф, що переслідували совєтські війська, автор називає недовіру до українських воєначальників. Жукову Україна була нецікавою. Задля врятування Москви пожертвували Києвом, дезорганізовано оборону України. Щоб зупинити ворога, потрібні були свіжі сили. Натомість 25 серпня Москва вводить свої війська в Іран. «Україна, якою ще два роки назад так ніжно опікувались кремлівські вожді, щоб взяти «під свій захист» українців Польщі (1939) та Румунії (1940), була знову зраджена», — робиться висновок. Висаджено в повітря половину Києва. На мисі Херсонес у Криму військове командування кинуло напризволяще 80 тисяч захисників Севастополя.

«Так Україна буде зраджена втретє. Естафета боротьби українців з німецькою навалою в Україні наприкінці 1942 року перейде до Української повстанської армії. НКВД створює партизанські спецзагони, «щоб шляхом провокацій та диверсій тероризувати українське населення, яке вони не до кінця встигли розстріляти в тюрмах або вивезти за Урал».

Автори ведуть родовід УПА від «Поліської Січі» Бульби-Боровця, котра спочатку була підпорядкована уряду УНР в екзилі (президент Андрій Левицький). Побіжно згадується вільна Олевська республіка, що протрималась у німецькому тилу трохи менше трьох місяців. З огляду на ювілей — 70-річчя УПА, якому й присвячено книжку, цей епізод, безумовно, заслуговує на увагу. Так само, як й інша важлива перемога «Поліської Січі». Рівно 70 років тому, 19 серпня 1942-го, загони Бульби-Боровця захопили стратегічний транспортний вузол Шепетівку. До слова сказати, якщо у першому випадку на Житомирщині було відзначено славну дату, то в Шепетівці навряд чи хто й знає про той епізод. І в цьому — трагедія українського народу: у різних частинах України різними очима дивляться на її історію: на заході — своїми власними, а на сході й навіть у центрі — ще й по сьогодні чужими, і погляд цей нав’язаний іззовні. Тож і не варто дивуватися, що нинішня влада поводиться по-окупаційному.

На початку березня 1943 року армія Бульби-Боровця була підпорядкована Українській повстанській армії. Й от саме темі УПА якраз і присвячено поетичний цикл Дмитра Шупти «Устами пекельних атак». Вірші цього циклу можна було б назвати поетичним боргом, який поет віддає тим, хто в цілковито безвиглядній боротьбі створював передумови для постання Української Незалежної Держави. В час, коли напризволяще покинуту Україну плюндрував ворог, вони думали про майбутню Українську державу. Вірили у здійснення цієї святої мрії. За віком поет не міг бути серед них, але він ідентифікує себе з героями. З тими, хто підривав себе гранатою, щоб не потрапити до рук ворога, або беріг для себе останню кулю. Хто спізнав багаторічного ув’язнення в сталінських таборах.

Не залякати їх Сибіром!
Не так їм дошкуля зима,
Як та Мордва, Інта з Кенгіром,
Ліслаг, Чукотка й Колима.

«Усі — в один ланцюг закуті» — цей образ країни «імперських душогубців» підсилюється наступними рядками:

Навчаюсь я в медінституті
І теж — невільник, як і всі.

Як і всі українці, яких найбільше ненавиділа імперія. Ще виразніше ця тема звучить у вірші «День народження»:

У лютім, як «ворог народу»,І я появився на світ.
На світ, де вже крові — по вінця.
В надії на дні молоді.
У мене душа УКРАЇНЦЯ
Елітна вселилась тоді.

Ми знаємо Дмитра Шупту як поета-лірика, котрий володіє складними формами поезії, як гумориста, а ще — як автора епічних форм (про що мова нижче). Цикл «Устами пекельних атак» належить до громадянської лірики, яка у його творчості посідає якщо не провідне, то одне з чільних місць. Це поезія сьогодення, незважаючи на час, про який пише поет. Та інакше й не може бути: минуле своєї країни він пропускає через власне серце, звіряючи його з часом нинішнім. Кожен вірш тут — це поетичний відгук на запит минулого, як рівно ж на запит історії, котра твориться сьогодні, коли нема часу для філігранної розробки теми, коли потрібні яскравий образ, точна метафора, щоби зробити випуклою, виокремити важливу думку, за якою, наче морські хвилі, набігають наступні, що їх авторові доконче потрібно висловити в поезії.

Вірші циклу — не про бої та героїзм, вони — на позір — про буденні та прості речі, й саме цим цікаві та своєрідні. Вони — про народ, репресовану націю, котра зуміла вижити всупереч, здавалося б, усім напастям, в історії людства доти не чуваним. Ці вірші створені у різний час, в основному у 1950 — 1960 роки тоді ще молодим поетом, а проте деякі з них написані наче сьогодні.

Кожен раз вожді-маріонетки
Нам пророчать світле майбуття.
Та облудні наглі перспективи
Не спитають: «Їв ти чи не їв?»
Кинуті сади й забуті ниви
Не дають ніяких врожаїв.

Поезії названого циклу наче стверджують: не для того українській нації були зіслані такі ви­пробування, щоб уже у ХХІ столітті, коли зникли людиноненависницькі режими, вона зазнала нових катаклізмів. Тут спосіб мислення Дмитра Шупти немовби перегукується з поезією Олега Ольжича про націю.

Не всі читачі, мабуть, знають, що Дмитро Шупта свого часу був звинувачений в «українському буржуазному націоналізмі», що він пройшов через Лук’янівську тюрму. Саме там і написано деякі вірші. Там замучено батька Степана Бандери — отця Андрія. Там мучився Кирило Осьмак, голова УГВР. Саме йому і присвячено поезію «Шишацький витязь», написану вже у наш час. Герой цього твору наче допомагає авторові високо тримати чоло, не зламатися, не розчаруватися ні в чому.

Нам сьогодні потрібне ЄДНАННЯ

Українців у вірі й ділах, — немовби заклинає автор. Прості, вже ніби й затерті слова, та поет знов і знов наголошує: без єднання добра не буде.

Книжка завершується поемою «Колимські дівчатка». Страшна се поема, й ми наче відчуваємо муки автора, котрий поставив перед собою завдання відтворити це в поезії. Поемі передує своєрідний епіграф. Вчитайтеся лише у ці слова: «1949 року поблизу одного з колимських концтаборів за наказом Москви було потоплено близько трьох тисяч українських дівчаток віком 13 — 14 років — «чтоб некому било рожать бандеровцев».

Поет вірить: «Грядуть часи осудження нащадками» всіх нечуваних злочинів — інакше в історії не буває, бо «Поразки бузувірського безглуздя // Очікує прийдешнє хоч на мить». А поки що автор наче веде нас тією страдницькою дорогою смерті, якою ступають «душі поруч» і на якій «жоден з конвоїрів не здурів».

«І хто про це уже сьогодні знає?» — запитує поет. Своєю поемою стверджуючи, що маємо знати і пам’ятати про все. Бо лише тоді зможемо збудувати, витворити вільну державу вільних людей:

О, як потрібно їм хоч слово шани
І пам’ять поро стражденну їхню путь!

А найперше — правильно розумітимемо те, що відбувається сьогодні, що роблять нині з українцями. У цьому, певне, й полягає сутність цієї поезії.

Тому що «Поразки бузувірського безглуздя // Очікує прийдешнє хоч на мить», — стверджує поет Дмитро Шупта.

Очікує ще й досі.

Роман КРАКАЛІЯ.