Переглядів: 2785

Як гул століть, як шум віків...

Як гул століть, як шум віків,
Як бурі подих — рідна мова,
Вишнева ніжність пелюстків,
Сурма походу світанкова...
Максим Рильський.

Мерва

Одинадцятитомний тлумачний «Словник української мови» слово «мерва» пояснює так: «М’ята, терта або зопріла солома». У цьому значенні вжив це слово Іван Нечуй-Левицький у повісті «Пропащі»: «Лукина прибігла до Уласового двору, висмикнула з хлівця з загати жменю потерті та мерви, тернула сірничок і запалила солому. Потерть спалахнула, як сухі пачоси, й освітила всю оселю Прохоренкову».

Слово «мерва» походить від праукраїнського «мърва» (щось поплутане, подрібнене) — тобто, основне його значення збереглося до наших часів, мабуть, дещо пізніше значення цього слова розширилось: воно почало означати ще й дрантя, погань, мул; виникли й споріднені слова: мервиско, мервище — солом’яна підстилка; мервиця, мервичка — терта або попріла солома; мервистий — пом’ятий, потертий, прілий, гнилий; мервлястий — змішаний з прілою соломою; мервити — м’яти, бгати, розбивати, розтирати, угноювати; мервитися — гнити, пріти, втрачати кормові якості; перемервити — перетерти, подрібнити та ін.

Слово «мерва» вживалося в народних усних словосполученнях: «Чи косив, чи не косив, а мерви наробив»; «Так молотив, що одну мерву зробив»; «Мерва — мертва, на хату не годиться»; «У доброго господаря і мерва своє місце має»1.

Форботи

Форботи — сітчаста тканина з мережками, якою оздоблюють одяг, білизну та інші предмети домашнього вжитку.

Слово «форботи» зафіксоване лише у чотиритомному «Словнику української мови» Бориса Грінченка, яке він взяв з книги Якова Головацького «О народной одежде и убранстве Русинов или Руських в Галичине и северо-восточной Венгрии». Таким чином, можна припуститись думки, що це слово запозичене, мабуть, з угорської мови.

У селі Троянка та інших селах Голованівського району Кіровоградської області молоді жінки та дівчата пришивали смужку мережива на натільну (спідню) сорочку, яка була на два-три сантиметри вище від спідниці. При русі це гарне мереживо висвітлювалося, приваблюючи хтиві погляди чоловіків.

Про таке мереживо (форботи) написав вірша «Пасквіль з 1575 року» український поет Іван Жоравницький2.

Хто йде мимо, стань годину,
Поочитай оцю новину:
Чи є в Луцьку білоглова3,
Як та пані ключникова?
Хоча вік поважний має,
А розпусти не встидає,
Убирається в форботи
Та не дбає про чесноти.
Що молитви їй, офіри?
Аби були каваліри!
Чоловік поїде з двору,
Враз у неї хлопців чвора!
З ними учти і бесіди —
Не вертайся, мужу, нігди!
Ой ти, мужу необачний,
Зроби жінці бенкет смачний!

Потапці

Потапці — це назва давньої української страви, про яку вже ніхто й не пам’ятає.

Рецепти її приготування в різні історичні епохи, у різних куточках нашої землі були неоднаковими. Так, Павло Білецький-Носенко у своєму «Словнику української мови» зазначає, що потапці (те ж саме, що й тюря) — це покришений хліб з водою і сіллю і що цю страву дуже часто вживали запорізькі козаки. Можливо, що там, на Запоріжжі, цю страву й придумали винахідливі козаки й дали їй таку назву: поїли, що Бог дав, та й потоптали в світ за очі. Потапці — страва чи не найбідніша і не тому її часто вживали, що козаки були, як відомо, аскетами, ні, нерідко ж траплялося, що крім хліба, солі та води нічого у торбах не було...

У сучасних словниках української мови слово «тюря» не значиться, а відповідниками йому є слова « тетеря», «потапці», рідше — «лемішка».

У чотиритомному «Тлумачному словнику російської мови» Дмитра Ушакова є два значення слова «тюря»: 1. Примітивна страва — накришений хліб у квасі або у воді з сіллю. «Їж, Яша, тюрю!» — Микола Некрасов. 2. Некмітлива людина; рохля.

А от з поезії Левка Боровиковського «Свара» видно, що потапці — це маленькі сухарики, які засипали у молоко:

Ничипір з Хіврею йшли в город на базар.
Ничипір сам собі сказав:
«Продам я курочку та молока куплю...»
«А я у молочко потапців нароблю!» —
Сказала Хівря тут. Ничипір в щоку лясь!
«А зась!
Чужого молока не квась!»

* * *

Ще молоко й на очах не бувало,
А в Хіврі двох зубів не стало.

У «Словнику української мови» Бориса Грінченка значення слова «потапці» уже дещо інше: «Маленькі сухарики, які їдять з гарячою юшкою, а також з медовою ситою». «Лигай потапці, впустивши в юшку» — Номис.

Знавець українських страв Зіновія Клиновецька подає ще один різновид потапців: «Взявши булку, порізають її на скибки завтовшки, як палець, а кожну скибку на кубики. Усунувши їх у рондель, облить ложкою гарячого масла так, щоб кожен кубик добре набрався їм. Тоді на блясі підсушить кубики з духовці»5. Такі потапці готують для кулешиків.

Сучасний одинадцятитомний тлумачний «Словник української мови» наводить два значення слова «потапці»: 1. Підсушений невеличкими шматочками хліб, який їдять з гарячою рибною юшкою, молоком тощо. «Потапці, щоб ви знали, це хліб з водою та сіллю, та цибулиною всуміш, а сковородинка — смажений на сковороді ячмінь» — Михайло Чабанівськии, збірка дорожніх нотаток «Шляхами великої долі». 2. Змащені жиром і підсмажені скибочки хліба; грінки. «На закуску подають також потапці — підсмажений хліб з помідорами, сиром, салом та ін.» — книжка рецептів «Українські страви».

Щодо походження слова «потапці», то у мовознавців немає конкретних, аргументованих гіпотез. А «Етимологічний словник української мови» припускається думки, що «потапці» походить від слова «топити», але з цим погодитися не можна, бо сухарики в молоці, кулеші, супі тощо не тонуть, вони тримаються на поверхні — вживають бо страву гарячою, коли сухарики ще не розкисли.

Різний спосіб приготування цієї страви засвідчує, що вона існує дуже давно і була поширена у багатьох куточках України.

Мугир

Мугир — груба, вайлувата, неотесана, проста людина, селюк, відлюдник.

Як зазначає ЕСУМ, можливо, слово «мугир» має зворотне утворення від слова «мужик» і споріднене зі словом «муж», від якого пішло багато похідних: муж, мужва, мужики; мужича — дитина мужика, мужичня, мужлай — грубий мужик, мужлан, мужичий, мужність, мужество, мужган, мужеський, мужесливий, мужганський, мужати, мужніти, мужатися, заміжжя, заміжня, заміж, замужем (праукраїкське — можь).

Слово «мугир» — як зневажливе, лайливе — часто використовували у своїх творах письменники.

Дещо з «прихованим» гумором Іван Котляревський у славнозвісній «Енеїді» писав:

Все військо зараз розписали
По різним сотням, по полкам,
Полковників понаставляли,
Дали патенти сотникам.
По городам всяк полк назвався,
По шапці всякий розличався,
Вписали військо під ранжир;
Пошили сині всім жупани,
На спід же білії каптани, —
Щоб був козак, а не мугир.

У Івана Сенченка в оповіданні «Діоген»: «— Хто це такий, і що все це значить? — осаджуючи коня, спитав Александр (йдеться про Александра Македонського), з цікавістю вдивляючись в сцену, це все тішило його — і старі дурепи в позі мадонн, і брудний мугир (Діоген), оскаженілий від нападі люті, товстий і, видно, голодний як пес.

Мугирка — жін. до мугир. У драматичному творі Марка Кропивницького «Олеся»: «Лукерія Степанівна (кланяється). Спасибі тобі, донечко! То це ти, це ти вже мене рівняєш до наймички, до якої-небудь репаної мугирки?»

Мугиряка — зневажл. лайл. Збільшене до мугир.

Окарина

Окарина — це «Духовий музичний інструмент, що замість клапанів має 8—10 отворів; може бути різних розмірів, але завжди досить невеликий, сигароподібної форми; виготовляється з паленої глини (каоліну). Звук нагадує свисток або флейту. Керамічні свистульки (українські народні дитячі іграшки — півники, баранчики тощо) відносяться до окаринових інструментів»6.

Згадку про окарину можна віднайти в творчості багатьох українських письменників. Так, наприклад, Павло Загребельний у романі «Європа 45» пише: «Ніч сягала свого найвищого зльоту. Все було чорне: береги, вода, навіть небо. Серед цього чорного мороку солдата опав страх. Гвинтівка не рятувала від страху. Вона здавалась непотрібною й безглуздою. Солдат закинув її за плече, дістав з кишені френча маленьку окарину й обережно подув у неї. Ніжний звук видобувся з глибини глиняного інструмента і полинув угору, лишаючи солдата на самоті з темрявою». В драматичному творі Олександра Корнійчука «Крила»: «Входить Самосад. Він у старій гімнастерці, на грудях три медалі. В руках лопата і відро. Ромодон його не помічає. Самосад довго дивиться на нього, потім підходить до столика, сідає. Витягнув з кишені окарину, награє цю ж пісню».

Звичайно ж, нас цікавить походження цього слова. У всіх довідниках стверджується, що окарина — запозичення з італійської.

Звичайно ж, запозичення з українській мові були і будуть — це закономірність у розвитку кожної мови. Але, як би там не було, треба пам’ятати, що наша мова — чи не найконсервативніша мова світу. Вона має лише десять відсотків запозичень, тоді як, скажімо, англійська — тридцять, румунська — сорок, корейська — дев’яносто тощо. Про так звану «російську мову» говорити не доводиться, бо такої мови на теренах нашої планети не було. Була мова руська, а це мова лише й лише українського народу.

В «Малой советской энциклопедии» є стаття «Московское государство». Наводимо уривок цієї статті мовою оригіналу: «Московское государство, принятое в историч. работах название политическ. объединения, предшевствовавшего образозанию Всероссийской империи. Др. названая М. г. Московское царство; в документах того времени М. г. иногда называли просто Москвой, иностранцы же часто называли его Московией. Государство это названо Московским по имени своей столицы Москвы. М. г. выросло из так называемой «Суздальской Руси» или Владимиро-Суздальского княжества, расположенного в бассейне Оки, верхнего течения Волги и ее притоков — Шексаны и Костромы. Гл. городами Суздальской Руси были: Суздаль, Ростов, Владимир. Суздальская обл. выделилась в особое феодальное княжество в конце II века (после 1097)»8.

А між тим, як засвідчують дослідження вчених різних країн світу, все було якраз навпаки: не ми у них, а вони у нас багато дечого запозичали, і не тільки в царині мови.

Музичний інструмент, про який йдеться вище, виготовлявся з білої глини, обпалювався і широко був розповсюджений на території давньої України. Археологи подібні вироби знаходили серед інших керамічних виробів часів Трипільської культури, а в ті часи, як відомо, ніяких італійців не було. Ймовірно, що туди їх занесли наші пращури пелазги-етруски.

Володимир  ГАРАНІН.

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net