Ріка під високими хмарами

Плавні у нас заливало завжди несподівано. Вода приходила з далеких гір знесиленою, лагідною, коли вже добре пригрівало сонце. Могла протриматися днів зо три, а то й менше. Хіба можна було позбавити себе такого купелю? Борсалися ми в ньому, немов випущені на волю качата. Однак, попри всі радощі, в мізку, немов цвяшок, колола думка: а хто ж тебе пускав, хіба запитала у мами дозволу? Чим ближче до вечора, тим страшніше було уявляти повернення додому. Та діватися нікуди. Подружки порозбігалися, час і собі.

Боязко прочинила хвіртку. Ложку за ворітьми вже хтось прибрав. Ой, що зараз буде!.. На диво, мама не лаяла. Лише промовила: «Бач, як забрьохалася». Відрізала шматок хліба, налила склянку молока, щоб «заморила черв’ячка» до вечері, й пішла на город. Тільки-то відвернулася, як наш ненажерливий Босік вихопив з моїх рук окраєць і вмить проковтнув. Попросити інший кусень я побоялася. Так і випила все молоко з тим шматочком у роті, що встигла відкусити. Байдуже. Зате побачила повінь!

Надалі, впродовж всього життя, я не могла уявити, як це люди можуть жити в «сухопутних» селах, де немає ні річки, ні бодай якогось ставка чи струмка. У нас все було підпорядковане великій водоймі. Насамперед, вона годувала. Перед святами мама йшла на нижню вулицю «до рибаків». Рано-ранесенько. Інколи поверталася з порожнім кошиком, бо ніч була вітряною й рибалки не ризикували вибиратися на свій доволі ризикований промисел. Зате назавтра риба вже була замовлена й додому її приносив хтось із нас, дітей.

У будні мали інший «сервіс». Босік невблаганно валував, коли біля воріт зупинялася бабця Мокрина (поміж собою ми називали її Морквиною). В руках завжди мала збиту з дощок простору «кошовку», а в ній — перекладена великими гарбузовими листками риба, зважена «по кілу». Оце ласкирка, це біленька, а тут підлящівка, припрошувала балакуча Морквина, недорого, всього по сорок копійок.

Наприкінці літа в прогалинах поміж очеретами з’являлися великі чорні лини. Чи доводилося вам колись їх куштувати? Якщо ні, то вже, мабуть, і не доведеться. Про цю ніжну, немов шовкову, рибу залишилися тільки спогади. Сьогоднішня екологія не її стихія. Як, напевне, і для в’юнів. Кілька разів в’юни траплялися мені на базарі, але якісь вони тепер «не ті». Чи, може, ми не ті? То лиш в дитинстві смакує все, аж до акацієвого цвіту.

Річковий промисел був справою честі для кожного хлопчака. Віртуози-підлітки пірнали під крутими берегами тихоплинного Турунчука й, засовуючи руки по самі плечі у глибокі нори, ловили раків. Наїдалися ними не лише самі, а й пригощали «гороцьких» відпочивальників, що із заздрістю дивилися на ловців, але самі так не вміли.

А якось хлопці вигадали інше. Звеліли нам, двом дівчатам, сидіти в човні й бити палицями по воді, а самі, занурившись по шию, тягли попід берегом якусь снасть. Не знаю, дозволений чи заборонений то був промисел, але наловили тоді риби таки багатенько. Навіть сусідам роздавали. Втім, скористалися такою риболовлею лише один-єдиний раз.

Взимку добування було іншим. Коли стояли тріскучі морози, більшість дорослого населення прямувала «в комиш». Якщо ніхто не підпалював, плавні густо заростали очеретами. Щоб мати гарні снопи, треба було добре навчитися орудувати «терпаном». Терпан — та сама коса, тільки з коротким кіссям. Це знаряддя вимагало особливої майстерності.

Пригадую, якось повернулися з роботи мої брати. Хоч були добряче натомлені, але заливалися сміхом, розповідаючи, як косив комиш сусідчин «Семён». Прибився він у наше село з якоїсь російської глибинки. Тут женився, отже мусив з усіма йти «у комиш». Та звідки новачку взяти вміння? Заборсався, мало не впав між очеретами. Хлопці почали збиткуватися, на що «Семён» зло відповів: «А кабы тебе?». Відтоді забули його ім’я й прізвище. Скажуть «акаби тєбє», й кожен знає, про кого це.

Доки не з’явився неподалік переробний заводик, очерет косили для власних потреб. З нього робили дахи, тини, з товстих стебелин — прозорі «ліски». Ним напалювали в печі. Похід «у комиш» інколи бував з прибутком. Якось косарі натрапили на ополонку, що аж кишіла в’юнами. Набрали хто у що міг. Вийшли повнісінькі ночви.

У вихідні тато ловив рибу «на блиск». У суботу довго начищав блискучих металевих рибок з гачками на протилежному від хвоста кінці і раненько в неділю йшов на лід. Сидів там цілісінький день. Увечері приносив замерзлих, немов бурульки, окунців. У хатньому теплі вони швидко танули, але чистити червоноперих рибок ніхто не хотів, бо ніж їх не брав. Трохи перепочивши, це мусив робити сам тато. Він навіть мав власне «ноу-хау». Закріплював рибинку за хвостик шилом до дощечки й тільки так міг з нею впоратися. Зате коли мама виймала з гарячої сковорідки золотистих окунців, ми вже стояли в черзі. То було неабиякими зимовими ласощами.

А ранньої весни тато йшов «по лозу». Приносив і звалював на долівку цілий сніп. У теплі замерзлі гілочки швидко оживали й вибухали пухнастими котиками. Ніби тільки-но минуло Різдво, а в нас, дівчат, уже стояли вербові букети. Для них відбиралися найкращі гілочки. Решту тато сортував, чистив і плів великі круглі кошики. До настання сонячних днів їх стояла ціла піраміда. Ті вироби охоче купував довколишній люд. Бо як же хазяйнувати без кошиків?

Отака вона, моя ріка під високими хмарами. Годувальниця, постачальниця ще й розважальниця. Бо хіба могла бути в молодості неділя без річки? Скільки себе пам’ятаю, там купалися, засмагали, варили на багатті юшку. Туди ж запрошували гостей, аби не нудьгували вечорами. Для всіх щедрою була ріка. Не знаю, чи залишилася такою й тепер...

Віра СЕМЕНЧЕНКО.