Незалежність країни на тлі й напередодні

Держава — це він

…Мені дуже хотілося займатися реформами. Тим більше, що вперше для цього створено дуже ділові, робочі умови, — влада президента, Кабміну та більшості в парламенті практично становить одне ціле.

Сергій Тігіпко,

10 серпня 2012 р.

Держава — це, як відомо, інститути й особи, котрі здійснюють владу.

Така громадська підтримка діяльності зазначених інститутів та осіб, як в Україні, у будь-якій іншій країні, котра себе поважає, вважалася б критичною, і зазначені інститути саморозпустилися б, а особи — якщо не перестрілялися б, то пішли б у відставку вслід за гарантом. Але ми в Україні, де ніхто й ніколи через такі дрібниці, як громадська підтримка, у відставку не йшов.

Повністю підтримують президента країни близько 13% громадян, не підтримують — 47%. Починав Віктор Федорович, нагадаємо, з майже 40% проти 23% відповідно (травень 2010-го). Підтримка знизилася втричі, кількість тих, хто не підтримує, зросла вдвічі. Втрати приблизно такі самі, як у Віктора Андрійовича, який, почавши з 47% проти 27% (лютий і травень 2005-го) до середини каденції мав 15% повної підтримки і 49% — його діяльності не підтримували.

З парламентом і урядом — просто лихо. Повністю підтримують діяльність першого — 4%, другого — 7%; не підтримують — 54 і 48% відповідно.

Але це все ще нічого. І не з такою підтримкою уряди правили. Прикметне інше.

Громадян попросили оцінити, наскільки незалежні в Україні гілки влади, яких, як відомо, має бути три: законодавча (парламент), виконавча (уряд) і судова. Долучили й головний інститут влади — президента. Й отримали такі оцінки.

Більшість (65%) громадян країни впевнені, що незалежний у нас ні від кого і ні від чого тільки президент. Бачать його залежним від законодавчої влади 9%; від виконавчої або судової — по 4%.

З усіма владними гілками картинка інша. На думку більшості або відносної більшості громадян, усі вони залежать від Віктора Федоровича: і уряд (63%), і парламент (52%), і судова влада (42%). У тому, що суд в Україні незалежний, як йому й належить бути, впевнені тільки 23% громадян. 14% вважають його залежним від виконавчої влади, 13% — від парламенту, які (див. вище) залежать від президента. Коло замкнулося. Як і сказав Сергій Леонідович — одне ціле. Щоправда, за межами України це одне ціле називається не «діловими, робочими умовами», а чомусь «узурпацією влади»…

Проте, може, Віктор Федорович владу на благу справу використовує? Пригадується, на світанку його каденції один відомий політолог припустив було — цитата розлога, але прикметна: «І тепер настає момент задуматися над тим, як про нього писатимуть у підручниках з історії через десятиліття: як про двічі судиму людину, що перетворилася на регіонального лідера, а пізніше — на лідера Партії регіонів? Чи ж про людину, котра, незважаючи на тяжке й неоднозначне минуле, змогла стати ключовою фігурою в українській історії? Фігурою, з якої в Україні розпочалися позитивні зміни? Янукович — людина честолюбна і схильна до того, щоб замислюватися над такими речами. Впевнений — він справді зробить усе, аби своїми діями в майбутньому перекреслити темні сторінки зі свого минулого. Саме тому він захоче не тільки запровадити, а й очолити реформи».

Прикметна тим, що на таку поведінку Віктора Федоровича сподівалося багато людей. А раптом? І громадяни, які знали його особисто, підтверджували: є в новообраного президента амбіції стати українським де Голлем. І громадяни, які не знали Віктора Федоровича особисто, сильну потребу в сильному лідері відчували, ще на Віктора Андрійовича озираючись…

У серпні 2008 року 72% громадян країни заявили, що для успішного розвитку України важлива поява сильного лідера, який має широкі владні повноваження. Щоправда, заявники вважали, що ці широкі владні повноваження належить використати насамперед для: державотворення (90% прибічників сильного лідера); гарантування цією правовою державою соціального захисту громадян (92%); втілення ідей рівності та справедливості (85%).

Сильного лідера громадяни собі обрали. Широкі владні повноваження він узяв сам. І що? — як кажуть в Одесі.

Амбіції стати де Голлем виявилися слабкішими, ніж просте й зворушливе людське бажання стрибати по пеньках у власному маєтку і, сидячи в місцях усамітнення та глибокої задуми, золоті краники мрійливо розглядати…

Тому не став Віктор Федорович ставати де Голлем. А почав створювати те, чого при його попередниках не було, — Сім’ю. І створив. І побачив — як написано в Книзі книг, — що це добре...

Правий був Віктор Андрійович: Україна унікальна. Усе в нас не як у людей. Ось написав колись класик на прізвище Енгельс працю «Про походження сім’ї, приватної власності і держави». І всі з ним, у принципі, досі згодні — перелічені явища в такій саме послідовності й виникали. В Україні все навпаки. Спочатку виникла незалежна держава, потім — приватна власність, і тільки при Вікторі Федоровичі — Сім’я. Саме так, з великої літери.

Зрозуміло, що про правову державу, гарантії соціального та будь-якого іншого захисту громадян, незважаючи на персони, втілення ідей рівності та справедливості не йдеться. Там, де є Сім’я, всі інші відпочивають, скільки б мільйонів цих «інших» не налічувалося…

Інші мільйони

У наших людей ще дуже багато терпіння.
Здавалося б, воно мало давним-давно закінчитися, а вони ще терплять. Терплять помаранчевих, терплять дідько знає кого, і нас терплять теж…

Микола Азаров,

9 серпня 2012 р.

За що люблю Миколу Яновича — за точність думки та вміння надати їй афористичної форми.

72% громадян не відчувають себе господарями своєї держави. Відчувають себе ними тільки 17%, які особливо оптимістично дивляться на світ. Кожен дев’ятий нічого відчути не зміг. По регіонах: на заході і в центрі, попри все, господарями почуваються чи хочуть себе ними почувати по 22% жителів, на півдні — тільки 14%, на сході — і поготів 11%.

Більшість (59%) громадян країни не бачать сьогодні в ній своєї соціальної перспективи. Бачать — 30%. Кожен дев’ятий усе ще вдивляється, роздивитися не може. Причому це стосується і громадян молодих, і тих, хто становить основну масу трудових ресурсів (30 — 49 років): тільки близько третини представників цих вікових груп бачать соціальну перспективу для себе в рідній країні. Більш як половина — ні.

З визначенням громадянами напрямку розвитку подій у країні бувало краще, бувало гірше. Як правило, краще — відразу після виборів, особливо президентських. Гірше — чим далі від виборів попередніх, а до наступних ближче.

Так, у квітні 2005 року, коли Віктор Андрійович ще ходив у героях революції, 54% громадян стверджували, що події розвиваються правильно, протилежної думки до­тримувалися тільки 23%. Але вже до вересня 2007-го, тобто до середини першої каденції Віктора Андрійовича, все змінилося: тільки 15% бачили напрямок правильним, а 68% — неправильним.

Радість з приводу обрання Віктора Федоровича була скромнішою, відповідно й оцінки правильності курсу нижчими. Сплеск оптимізму припав на травень 2010 року, коли на правильності напрямку наполягали 43% громадян, а думали інакше 33%. В середині каденції Віктора Федоровича, тобто нині, вірними напрямку залишилися 20%: від 8% на заході до 32% на півдні. Неправильним вважають напрямок розвитку подій 58% громадян: від 72% на заході до 47% на півдні і сході.

Та ось що насторожує: ще менше року тому, в грудні 2011-го, оптимістів щодо курсу руху країни було тільки 12%, а налаштованих критично — 67%. Що такого трапилося за неповні вісім місяців поточного року? І де?

Де? — відповісти простіше.

Скрізь, крім заходу країни, де як було 8% оптимістів і 72% критиків, так практично й залишилося. А щось видатне сталося насамперед у центрі, де кількість оптимістів збільшилася майже втричі — з 6 до 17%, і на сході — де вона підросла більше ніж удвічі (з 11 до 24%).

Сказати б, що закон від Ківалова — Колесніченка таке враження на громадян справив, — так ні. По-перше, див. вище. А по-друге — південь, де, здавалося б, громадяни готові за мову життя своє покласти, на закон, власне, не відреагував. Зростання оптимістів тут ніяке — лише з 27 до 32%…

Тож що?

Пенсіонерам пенсії трішки добавили. Зарплати дещо підросли. Однак, якщо по регіонах подивитися, то на заході середня номінальна зарплата в червні поточного року, порівняно з листопадом минулого року (напередодні згадуваного грудневого опитування), збільшилася приблизно на 20%, у середньому знову ж, а на сході — приблизно на 12%. І ці 12% варті оцінки курсу країни?

Чи був таки правий Вілсон: «Немає нічого більш деморалізуючого, ніж маленький, але постійний заробіток»? І розумненька наша влада студентам стипендій поки що не виплатила, а пенсіонерам пенсії додала. Студент, він і є студент, прийде на вибори чи ні — запитання. А пенсіонер прийде. І проголосує. Якщо не за партію влади, то ще краще — за КПУ…

Напередодні…

Я не хочу заходити на поле, позначене іншими політиками.

Я не хочу скандалів з цього приводу.

Будь-який мій прихід буде роз­цінений як замах на округ, який уже принюхали…

Володимир Литвин,

12 липня 2012 р.

А хтось думав, що ми — громадяни? Ні, панове. Ми — набір виборчих округів, помічених і принюханих. І ображатися на такий високий стиль не тільки спікера вітчизняного парламенту, а й академіка та віце-президента вітчизняної ж Академії наук не варто. Не поспішаймо.

Майбутні вибори будуть, як сказано перед цим, справді визначальними й доленосними. По-перше, тому, що вони коли й не обумовлять, то значною мірою визначать долю наступних виборів президентських.

По-друге, і в цьому головне, — вони, скоріш за все, покладуть край геополітичним хитанням країни між Європою та Росією. Кінець той чи інший, але покладуть. Не тому що країна так вирішить чи громадян хтось запитає. А тому що Європі ці хитання вже поперек горла, а Росії — прирости поступливим союзником на західних кордонах корисно.

Отже, боротьба обіцяє бути серйозною, вирішальною і, можливо, таки останньою. У тому розумінні, що президентських виборів прямих і всенародних цілком може й не бути. А побачимо ми вибори президента парламентом. Чому ні? Є у світі й така практика…

То за кого голосуватимемо?

Як завжди — кожен за свого. Опозиція лідирує на заході та в центрі, де за неї нині готові віддати голоси 44 і 32% виборців відповідно. На сході та півдні, за всіх втрат, перед веде Партія регіонів — 40 і 41% відповідно. А ще там комуністи підтягуються, цілком можуть по 15 — 17% взяти…

З іншого боку, дуже вже багато тих, хто не визначився, і тих, хто в запропонованому списку своєї партії не бачить. Отже, тут іще працювати партії влади й працювати. На заході їй особливо робити нічого, але в інших регіонах — роботи, хоч греблю гати.

Тому чекаємо як гречки, так і адміністративного ресурсу в кращому виконанні того й іншого. А що, громадяни цілком можуть запаси поповнити не гірше за армію.

І що не смішно — справді можуть. Можуть проголосувати й за Партію регіонів, і за КПУ, і за представників цих партій у мажоритарних округах. Тільки одна ремарка. На виборчих дільницях поставлять, як відомо, відеокамери. Згадую президентські вибори 1998 року. Напередодні відвідала велике таке село під Черкасами. За кого голосуватимемо? За Мороза, і тільки за нього! Приїхала після виборів: «За кого голосували, громадяни селяни?». — «За Кучму». — «Як?». — «Так отож…». Отакий діалог. Пізніше це «так отож» розшифрували. Виявляється, селом чутка прокотилася, що в кабінках для голосування відео­камери приховані будуть. І хто не так проголосує, самі розумієте…

А тепер їх не ховатимуть. Припускаю, що заляканість наша настільки глибока, що кадрам Віктора Федоровича більше й старатися не треба. Адже хоч що з нами роби — терпимо так, що й Микола Янович дивується.

А може, нам і не треба бути господарями держави і країни? Адже бути господарем у нормальному розумінні цього слова, а не в баченні Віктора Федоровича, — це брати відповідальність на себе. Це жертвувати спокоєм, часом, сім’єю, нарешті, з маленької літери, але своєю. Навіщо? Якщо можна сидіти під лавкою тихо, чекати й таки дочекатися 12% підвищення номінальної зарплати, десятки до пенсії, пайка, субсидії там чи пільги. Вмерти не дадуть, допоки дармова робоча сила потрібна.

А країна? Одна на всіх — це в нас 9 Травня відбувається. І то, знову ж таки, не на всіх…

Невже, громадяни… ми не па­м’ятаємо… кого й скількох вони «прокинули» й «розвели», кому й скільком продавалися, що обіцяли і що насправді робили?

Не пам’ятаємо чи не хочемо пам’ятати?

Бо самі такі. Допоки ми під лавкою — на можновладців тихо поскиглюємо. А якщо нас до влади, то робитимемо так само чи ще гірше. Ні?

Так. Бо робимо капості не згірше, тільки масштабами дрібнішими, кожен на своєму місці. Не Віктор же Федорович згущене молоко з ремонтно-будівельного білила виробляє — для дітей ближнього свого. Не він особисто довідки для наших дітей купує, що, мовляв, чорнобильські вони, а то й зовсім інваліди. Не він за три паршиві зелені сотні заліки в медичних інститутах ставить, чудово розуміючи, які медики вийдуть і як вони близьких наших лікуватимуть включно з дітьми знову ж таки...

Не він. Це робимо ми. І тому ми — не громадяни, а електоральне поле, принюхане та помічене.

Життя після виборів

Від стабільності — до благополуччя.

Виборчий слоган Партії регіонів,

серпень 2012 р.

Судячи з досвіду понад двадцяти років незалежності й десятка за цей час президентських і парламентських кампаній, можна сказати тільки одне: життя після виборів є.

Яким воно буде — питання спірне, і тут можна судити тільки з досвіду половини каденції Віктора Федоровича та парламентської більшості й уряду, які складають з ним єдине ціле. Судова влада туди само.

Якщо все залишиться, як є, то це «все» буде стабільним і таким, як було.

Усе буде, як і досі, платним, крім праці. Землю — рідну матір, за жодні гроші не продаватимуть, оскільки вона вже давно продана, роздана й просто «під контролем». Благополуччя, суцільне, як пісенно-танцювальні конкурси всіх мастей на всіх телеканалах, бачитиме, як і колись, тільки Інна Богословська. Родючими полями ходять череди доглянутих чистих корів з величезним вим’ям…

Хоча будуть і, як сказали б юристи, новели.

Так, мажори ходитимуть пішки. Багаті поділяться з бідними, якщо щось залишиться. А якщо не залишиться, то бідні зможуть просити милостиню рідною мовою. Юлію Тимошенко засудять за те, що по-звірячому побила наглядача, милу істоту чоловічої статі. Школярі всієї країни писатимуть твори про Віктора Федоровича, а сам Віктор Федорович — книжку, чималий гонорар за яку він уже отримав. Іноземні товстосуми, якщо вони захочуть прийти в країну зі своїми інвестиціями, старанно вчитимуть нове слово — smotryaschiy…

Країну повернуть народу. Державу залишать собі. Суди можна буде розпустити через непотрібність, оскільки є прокуратура. Парламент, власне, теж. Залишити тільки Чечетова — щоб відмашку давав, Колесніченка — щоб був, і Литвина — щоб підписував, що дадуть.

Журналісти писатимуть, говоритимуть і зніматимуть лише позитив. Громадяни цей позитив читатимуть, слухатимуть і дивитимуться.

А якщо не будуть, то не будуть. Ні писати, ні читати, ні просто працювати. Як соціальні працівники нині. А там і працівники центрів зайнятості на підході, Сергій Леоні­дович, користуючись створеними дуже діловими та робочими умовами, фонд соціального страхування на випадок безробіття під своє міністерство забрав. Якісь там

8 мільярдів гривень на рік і скількись там тисяч згаданих працівників. Але ми ж і вухом не повели.

Отака буде картинка, цього разу «Привіт з України» називається.

А якщо така картинка не подобається, то, громадяни дорогі, давайте, нарешті, голосувати не серцем, не за гречку й не за 10-відсоткове зростання номінальної зар­плати. Подивіться на дітей — вони в чому винні? І не тільки голосувати. Подивіться на цю владу пильніше. «Чудовище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй»? Але ж насправді воно лякливе, якщо на нього ногою непроплаченою тупнути.

Людмила ШАНГІНА,
директор соціальних програм Центру Разумкова.
«Дзеркало тижня. Україна».
(Друкується з деякими скороченнями.)